“Народившись на Чернігівщині, свого життя без Прикарпаття й Івано-Франківська нині навіть уявити не можу”,-Марцінків

З кандидатом на посаду міського голови Івано-Франківська й нинішнім мером міста Русланом Марцінківим спілкувались майже годину. Журналістський експеримент на кшталт – ні слова про політику та вибори, майже вдався. Погодьтесь, що поговорити про особисте та маловідоме життя публічних осіб деколи набагато цікавіше, аніж про те, що у всіх на слуху. Сподіваюсь, що Руслану Романовичу така бесіда теж припала до душі, бо в шаленому робочому графіку отримав можливість бодай подумки погортати сімейний фотоальбом та пригадати найприємніші та світлі сторінки дитинства, молодості, кохання, юного і зрілого батьківства, пише Франківська газета.

РУСЛАНОВА КОЛИСКА

— Пане Руслане, отой штрих вашої біографії, що ви народились на Чернігівщині завжди сприймався якось похапцем і без належної уваги. При цьому, як мовиться, галичанин галичанина на рівні підсвідомості і якихось вузьконаціо нальних відчуттів завжди розпізнає здалеку. То, як сталося так, що ви, західняк за цінностями і духом, народились так далеко від Прикарпаття?

— Я справді корінний галичанин, тато Роман і мама Марія родом із Коломийського району. Батько, уродженець Отинії, закінчив медичне училище з червоним дипломом, але до медінституту вступив лише за третім разом. В радянські часи батьків зараховували до «неблагонадійних», оскільки мій дідусь був вояком дивізії «Галичина», а мої стрийки, три мамині брати, воювали в УПА. По закінченні інституту тата направили на роботу у місто Бобровицю Чернігівської області, бо така тоді була практика — наші випускники їхали на схід, а їхні — на захід.

Там я й народився 1979 року, а мій тато пройшов шлях від лікаря до керівника медичним закладом і тільки з настанням незалежності, 1991 року, наша сім’я повернулась на Івано-Франківщину. Я уже був п’ятикласником і, не зважаючи на те, що там залишились рідна школа і друзі, вже знав, що повернувся до дому. Якось так склалося, що мій старший на 10 років брат Славко, який народився в Отинії, залишився жити на Чернігівщині (він, до речі, навчався у «динамівській» школі і є футбольним тренером), а я, народившись там, свого життя без Прикарпаття й Івано-Франківська нині навіть уявити не можу.

— Кажуть, що усі наші найсвітліші спогади родом із дитинства. Що можете розповісти про свої?

— Батьки переїхали жити і працювати в місто Надвірну. Я навчався у тамтешньому фізико-математичному ліцеї (1992- 1996 рр.), але всі канікули проводив у дідуся і бабусі в Отинії. Бабуся Параска все намагалась відгодувати худющого внука. Й досі чую запахи теплого молока щойно з-під корови й картопельки з квасним молоком та дідусеву теплу руку, за яку він водив мене до церкви. Вже пізніше, коли можна було багато про що розповідати, я дізнався, що саме дідо настояв на тому, щоб мене підпільно хрестили за греко-католицьким обрядом у хаті священника. Тоді ж дізнався про те, що дідусь був не тільки «дивізійником», а й зберігав церковні раритети із закритих церков УГКЦ, за що був відзначений подякою й давнім молитовником з рук самого Блаженнішого кардинала Мирослава Любачівського (після смерті Йосифа Сліпого 7 вересня 1984 року Мирослав-Іван Любачівський перебрав керівництво УГКЦ. 31 березня 1991 року, повернувшись з Америки в Україну, розпочав процес легалізації УГКЦ. — Ред.). Попри велику вдяку усім моїм вчителям, без перебільшення можу сказати, що саме дідусь Славко був моїм першим вчителем правдивої української історії і багатьох національних поглядів, яких дотримуюсь і досі.

Ну, і звичайно, як і всі дітлахи, я пас корови в селищній череді і грав у футбол на отиніївському стадіоні. На ньому після чергової гри, вже будучи студентом інституту нафти і газу, я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Оксаною. Вона родом з Отинії. Мої батьки на той час уже повернулись на свою малу батьківщину.

— 1999-го познайомились, 2001 – одружились. На цей час припадає ще один маловідомий факт вашої біографії – харківський період…

— Після закінчення університету 2001 року я з дружиною поїхав на роботу до Харкова. Це був дуже цікавий і не простий період в нашому житті. Працював економістом на підприємстві ВАТ «Турбогаз», мав безпосереднє відношення до виробництва, що виготовляло газові установки та бурові вишки. Поруч із цим — чуже місто, зовсім інша ментальність. Вагітність дружини допомогла прийняти остаточне рішення щодо повернення додому. Нинішній голова Івано-Франківської обласної ради Олександр Сич, який тоді очолював виборчий штаб «Нашої України», запропонував очолити їхню пресслужбу, і ми переїхали до Івано-Франківська.

КВАРТИРА, ДІТИ, КВІТИ І КНИЖКИ

— Оминаючи політичну діяльність і навіть роботу, відразу перейдемо до побуту. Де ви мешкали тоді і проживаєте зараз?

— Наше перше помешкання в Івано-Франківську ми винаймали. Це була однокімнатна квартира на 12 кв м у районі БАМу, на вул. Сухомлинського. Пізніше батьки продали квартиру у Надвірній і допомогли нам придбати однокімнатну, але вже на 5 метрів більшу на тому ж таки БАМі, на вул. Мазепи. Нинішню трикімнатну у багатоповерхівці на 10-му поверсі на Північному бульварі ми купили, коли син Святослав пішов вчитися до ЗШ №13. Точніше, він вже там вчився, бо я його водив до школи ще з БАМу, а дружина забирала.

— З того часу минуло добрих 18 років, стільки ж й сину Святославу, а донечці Соломійці — рік і сім місяців. Розкажіть про свій батьківський досвід?

— Святослав навчається на другому курсі Івано-Фран ківського медичного університету, і це — його власний свідомий вибір, який він зробив ще в 10 класі. Ніхто на нього не тиснув і не впливав, певне, все-таки спрацювали гени дідуся Романа. Зрештою, можна сказати, що ми з Оксаною з самого малечку заохочували сина до самостійності і завжди підтримували його вибір. Хотів займатись музикою — займався. Спорт, футбол, регбі — так само.

Закінчивши початкову школу, Святик сам висловив бажання йти навчатись до Української гімназії. Відмінником не був, але вчився добре. Саме там отримав гарні знання з біології, що дозволило йому успішно, з високими балами здати ЗНО. Подавав заявки на навчання у декілька вишів, у 7-ми пройшов на державну форму навчання, але зупинив вибір на Франківському медуніверситеті. Дуже добре знає анатомію, мав їхати на предметну студентську олімпіаду, але завадив карантин.

Тішуся, що не полишає спорт і досі, що не належить до так званої «золотої молоді», тримається давніх друзів із гімназії. Ходить на побачення, проводжає дівчину, через що трохи припізнюється з поверненням додому. І тепер вже не він чекає на тата, а тато на нього. Мій період депутатства у Верховній Раді (2012-2014 рр.) співпав якраз з підлітковим віком сина, я їздив туди-сюди, на жаль, не завжди був поруч, коли був потрібен і йому, і дружині.

Я завжди був прихильником того, що дітей слід вчити власним прикладом. Вони усе добре помічають, навіть якщо не говорять про це. Знаю, що в дитинстві він дуже нервував через те, коли йому хтось закидав, що він — син депутата чи мера. Певне, через це і випрацювалась така чоловіча риса характеру, як самостійність. Сьогодні він уже дорослий, прекрасно усвідомлює, хто я є і чому цим займаюсь, а головне розуміє: щоб у цьому житті чогось досягти, треба багато працювати.

Щодо Соломійки, то вона стала справжнім дивом для нас усіх. Зовсім по-іншому сприймаєш маленьку дитину у зрілому віці. У неї навіть характер інакший, ніж був у Святика в її роки. Говорити ще добре не вміє, але пояснити усім, чого хоче, їй добре вдається. Так, у мене і сьогодні мало вільного часу, але принаймні усі вечори я вдома, з сім’єю.

— Руслане Романовичу, на вашу думку, то тільки з боку так виглядає, що дуже добре бути дружиною міського голови?

— Тільки збоку (сміється). Той же брак уваги, вільного часу, тим паче зараз, коли усі вихідні практично є робочими. Вдячний Оксані за її розуміння та терплячість. Здавалось би, наче й звикла до такого графіку, бо за ним я живу вже давно, але знаю, що це не так, бо до цього не можливо звикнути, адже відсутність чоловіка жодну жінку не тішить. Можна сказати, що за ці 18 років я якщо й був у повноцінній відпустці два-три рази, то це добре.

За можливості, в суботу намагаюсь не працювати, тоді можу щось допомогти вдома, більше побавитись з донечкою. Принципово не говоримо про мою роботу, відтак і не маємо суперечок навколо неї. Щодо якихось ремонтних робіт, то зізнаюсь, що не у всьому я майстер. До електрики не пхаюсь, якщо вже якийсь аврал в квартирі, то кличу на допомогу друга.

Думаю, як Соломійка підросте, то дружина повернеться на роботу і зможе більше себе реалізувати. А наразі займається донечкою, вишиває, дуже любить квіти, їх у нас дуже багато.

— А чи має якісь вподобання міський голова, або, точніше, чи може він собі їх дозволити?

— Дуже люблю спорт, особливо футбол. Грав колись на рівні чемпіонату області. Із задоволенням грав у команді ветеранів Прикарпаття у футбольному матчі, що нещодавно відбувся у Братківцях. Так само, як і син, свого часу спробував себе у баскетболі, легкій атлетиці, дзюдо. Сповідую здоровий спосіб життя, ніколи не курив, байдуже ставлюся до алкоголю. Стосовно шкідливих звичок, то з ними нема чого робити ані в спорті, ані в ПЛАСТі. А я цій організації віддав дуже багато часу.

Пройшов шлях від рядового виховника до керівника організації в Івано-Франківській та Чернівецькій областях (2007-2010 рр.). Був першим директором Дитячо-юнацького пластового центру, який був утворений завдяки депутату міської ради, нинішньому «свободівцю» Роману Онуфрієву, а заступником там був нинішній керуючий справами міськвиконкому Ігор Шевчук. Коли очолював депутатську комісію обласної ради з питань молоді і спорту, то створили аналогічний центр на рівні області. Дуже пишаюся і тішуся, що маю безпосереднє відношення до цієї наймасовішої й найактивнішої молодіжної організації.

Також дуже люблю читати. Віддаю перевагу історичним книжкам, і саме друкованим, а не електронним. В домашній бібліотеці вже десь 1300 видань як української, так і світової історичної тематики. Якщо книга стосується урбаністики чи управління, то полюбляю й попідкреслювати на сторінках якісь особливо цікаві та корисні фрази. Читаю щодня, бодай по годині.

— У плані вашої роботи хочу запитати дещо щодо публічності. Чи всі ваші колегимери, наприклад, проводять засідання виконкому чи ранкові наради з трансляцією в онлайні, чи є такими ж активними в соцмережах?

— Наскільки знаю, то не усі. А ми таку відкритість практикуємо давно, і це є вимога часу. Сучасний світ дуже змінився, став надзвичайно динамічним, управлінська діяльність має встигати за ним, щоб дуже швидко реагувати і давати відповіді на ті запитання, які постають в суспільстві.

Прочитав недавно книгу «Криза влади в світі», де йдеться про те, що керівники мають розуміти, що сьогодні не достатньо просто вибудовувати ієрархію, вертикаль влади. Сучасний керівник має мати прямий контакт з людьми. Я, наприклад, отримую по 250-300 повідомлень на день тільки у фейсбуці на моїй приватній сторінці, а є ще повідомлення на вайбер, інстаграм. І люди задають конкретні запитання, на які треба відповісти. Свою сторінку я веду сам, а як публічної особи – міського голови, то мені вже допомагають працівники апарату. Так само фіксуються усі запитання від громадян під час усіх радіо- і телеефірів, за якими уже приймаються конкретні рішення.

Це саме стосується щотижневих інспекцій вулиць міста чи окремих комунальних закладів. Мені так легше працювати, коли я в курсі справ і безпосередньо спілкуюся з мешканцями міста.

— Пане Руслане, як не крути, а без політики ніяк. Але торкнемося не місцевих виборів, а внутрішньополітичної ситуації в країні. Чи не справджується вкотре оте українське прислів’я: де двоє б’ються – третій користає?

— Я ніколи не приховував свого критичного ставлення як до минулої влади, так і до теперішньої. Я ніколи не буду мовчати, якщо будуть якісь антиукраїнські дії з навернення до Росії. Соціально-економічна політика влади має бути зрозумілою для людей. І представникам нинішньої влади не раз говорив, що ми не є опонентами вам, на посаді міського голови я не хочу воювати з кимось, я хочу щось робити корисне для людей. А щоб це робити, потрібні повноваження і кошти. І помилка цієї влади, що вона сприймає місцеве самоврядування як опонента, якого треба обмежувати, забирати кошти, створювати зони, не порадившись. Ми повинні бути партнерами, незалежно яку політичну силу представляємо, тобто партнерами в боротьбі з пандемією, в розвитку інфраструктури.

В нас, на жаль, так і не визріла європейська політика, яка вміє дискутувати програмно, в нас чомусь усе переходить на особисте. І далі тисячі людей працюють над тим, аби продовжувати розпалювати ворожнечу між прихильниками Порошенка та Зеленського, що ні до чого доброго не призведе, бо ворог не спить. Уже й так очевидно, що в деяких регіонах на сході країни ОПЗЖ буде мати велику перевагу. На заході також не спокійно, йде розхитування і «вкиди» інформації навіть сепаратистського характеру. Словом, для кожного регіону у ворога є своя політика, і проти неї слід об’єднуватись, а не воювати одне з одним.