Мирон Дмитрик – іванофранківець, офіцер ЗСУ, заступник командира штабу, боєць 102 окремої бригади територіальної оборони ім. полковника Дмитра Вітовського.
До повномасштабного вторгнення працював юристом, радником міського голови Івано-Франківська. Був засновником аналітичного центру “СТИК”. А з перших днів війни став до лав новоствореної бригади тероборони аби боронити незалежність України.
Наразі Мирон Дмитрик приїхав додому у кількаденну відпустку і ми не могли не зустрітися і поговорити. Вийшло щиро, конкретно і по суті.
Для початку згадаймо той день – 24 лютого 2022 року. Як він для тебе розпочався?
Пам’ятаю насправді цей день дуже чітко, ніби це було вчора. Чомусь прокинувся хвилин за десять до вибухів в місті. Ну до прильотів на наш аеропорт. Якось так сталось. Сам не знаю чому. Вийшов на балкон. І почалося. Відразу включив телевізор, заліз у телефон читати новини. Скажу чесно, я був готовий вже до того часу, знав, що буде війна, повномасштабне вторгнення, точніше. Війна у нас вже була з чотирнадцятого року, це зрозуміло. Потім одразу з товаришем зідзвонилися, з Олексієм Петечелом. Десь біля восьмої-дев’ятої години ми поїхали по магазинах господарських. Скуповувати лопати, сокири. Тобто не було зразу зрозуміло, що там зараз першочергово потрібно на фронт.
Таким чином десь пробували допомагати. А ще скуповували чаї, страви швидкого приготування, супи і тому подібне. І почали це все звозити в Спілку волонтерів. Але вже до вечора, зрозумів, що цього разу просто відволонтерити не вийде. І вже на наступний день пішов на пункт збору записуватись добровольцем, не знаючи, в який підрозділ. Просто прийшов. Як потім виявилось, попав у 102 бригаду. Ось такий був день.
Вже мав досвід військової служби до цього моменту?
До цього моменту досвіду участі у бойових діях, як таких, в мене не було. Так, у мене була строкова служба. У 1998-2000 роках служив у 66 механізованій, ще тоді дивізії, в Чернівцях і там дійшов до сержанта. Служив командиром відділення. А в період якраз із 2014 року до 2022 року їздив на схід – в Авдіївку, Мар’їнку. Возили хлопцям різні смаколики і ті речі, які необхідні на фронті були в той час. Не скажу, що я був аж таким волонтером.
Десь так скажемо – підволонтерював?
Так, допомагав щось збирати, возили і переганяли автомобілі. Тому такий досвід був, але поверховий. Хоча до вибухів уже звик і бачив руйнування, які там, на Донбасі були. От морально був готовий, але досвіду як такого, по суті, не було.
Прийшов до військкомату і просто сказав, що хочеш на війну?
Прийшов на пункт збору, взяли документи, подивились і відправили в місце служби – управління 102-ї бригади. Саме так я і став штаб сержантом. Відділення планування. Тобто підрозділ, який займається плануванням проведення операцій Так прослужив до листопада 2022. Тоді мені запропонували пройти переатестацію з сержанта на офіцерську посаду. Підписав контракт зі Збройним Силам України, зараз є заступником командира бригади з бойового управління. Весь цей час вчився і керівництво побачило в мені щось. Мабуть, що я добре управляв підрозділами та працював.
Перші місяці служби. Як тобі дався перехід від цивільного життя до військового?
В перші місяці ми були тут, в Івано-Франківську. Березень і квітень і по суті. Вийшло так, що ми з нуля, просто з нуля формували бригаду. Суто з нуля все було, не було ж готового військове формування. Був підрозділ ТрО, який складався буквально з кількох штатних офіцерів в штабі. А всі решта – це добровольці, а потім вже і мобілізовані. Ну, ми, по суті, з нуля формували всю роботу, всю структуру штабу, починаючи від набору людей і, закінчуючи матеріальним забезпеченням, озброєнням.
Швидко вдалося сформувати бригаду?
Підрозділи бригади сформувалися буквально за кілька днів. Тобто, мабуть, на перше березня бригада вже по кількісному показнику, скажемо так, по особовому складу була сформовано повністю. Ба більше – була ще черга з людей. Дуже багато охочих. І всім не вдалося потрапити, бо є обмежений штат.
Далі вас, напевне, відправили на навчання?
Так, навчання ми проходили, але потім. Скажемо так – навчання проходили на колесах, тобто всюди, де можна було ми вчилися. Вчились на ходу. Добре, що до нас прийшло багато людей, які вже мали військовий досвід, хоч і минулих воєн. Але досвід, скажімо так, ще тієї на половину радянської, хоч і української армії, але тієї ще такої, совкової. Тому нам довелось вчитися просто новим стандартам і підходам до військової справи.
Те, що було з 2014 року і повномасштабна війна, чимось відрізняються? В плані тактики, ведення бойових дій.
Звісно, що відрізняються, тому що масштаб зовсім не той. А ще… Реально, за період з чотирнадцятого року, яка в нас була армія, яка в нас була армія? І яка є станом на 2023 рік – це дві великі різниці, величезна навіть різниця. Ну АТО останні роки пробували якось «замирити». Я про затишшя якісь, заборону стрільби і перемир’я так звані. Це трошки деградувало армію, багато людей звільнилось, пішло зі служби. Не хотіли служити в ООС. А от вже коли прийшла повномасштабна, то це повна повноцінна війна. АТО вже перетворилось було в певний період на щось таке.
Ніби війна, але якийсь заморожений конфлікт такий був?
Так, лінія назад не рухалась, лінія розмежування, не змінювалась якісь позиції, ніхто нікого не захоплював. Були обстріли, перестрілки, сутички. Гинули люди, наші військові. А тут уже повномасштабна війна зі щоденною зміною обстановки, з авіа ударами, яких не було. Часто з повноцінним застосуванням всього спектру артилерії, танків, САУ.
Зараз зовсім інша динаміка, масштаби, планування, зовсім інше забезпечення. Те саме логістичне і так далі. Тому я зовсім не порівнюю ці речі в принципі. Але десь останні кілька місяців, за виключенням там, на напрямку Бахмута, частина фронту теж завмерла.
А чому?
Зараз, по суті, погодні умови не дозволяють наступати. Там багнюка дуже специфічна. В степах на нашому напрямку грунт не дозволяє коли дощ, щоби пройшла гусенична техніка. Не може пройти застрягає, не говорячи про колісну, і воно десь на паузі. Але зараз трохи підсохне. Весна, підсушують вітер. І будемо думати.
Тобто, зараз ваше завдання – це оборона?
Так, наше завдання в першу чергу – оборона. Але коли буде команда наступати, то будемо наступати.
А ви готові?
Наша бригада одна з небагатьох, скажемо так, на тому напрямку, де ми є, яка доволі суттєво просунулися вперед тих позицій, на які ми пройшли. Не буду говорити кілометражі, як і назвати населені пункти, але це доволі суттєво. Ми просунулись вперед. І це при тому, що ми проста, звичайна, некласична механізована чи штурмова бригада. Ми бригада ТрО, створена по суті на 99% з добровольців. Це все маємо завдяки вправному плануванню і, реально, дуже хорошому командуванню. Нам взагалі повезло з цим в бригаді. Дуже молоді, але талановиті воєначальники. При чому дуже багато з них не мали досвіду до тепер.
Серйозно?
Так, можливо саме це якраз і допомогло. Нестандартні рішення, які застосовуються. Інколи військова людина дивиться і каже, «як ви таке придумали? Це ж неможливо. Це неправильно. Так не може бути». А воно якось саме виходить. Бо з тієї сторони не очікують таких ходів, десь тому працює навіть це на користь, відсутність досвіду.
Коли звільняєте населені пункти, як на українських військових реагує місцеве населення?
Там, де ми зараз є, по суті немає місцевого населення. Тобто, там буквально кілька осіб може бути. І, відверто кажучи, в переважній більшості це – «сепарня». Залишаються у прифронтових населених пунктах лише дуже старші люди, які вже не хочуть, або не бачать можливості чи сенсу кудись виїжджати. Але, якщо це десь середнього віку люди, чи молодь, то зрозуміло, що будуть наводити. І на превеликий жаль, зараз немає у нас повноважень до примусової евакуації. Просто немає. На законодавчому рівні це не дозволено робити. Я знаю, що є проект закону. Якісь зміни хочуть, щоб ми мали право на примусову евакуацію. Це ж ускладнює нашу роботу.
От, наприклад, в місті Гуляйполе. Величезна кількість людей ще живе. Величезна, хоча вже рік воно під обстрілами, причому дуже суттєвими обстрілами. Постійне застосування, скажімо, С-300, градів. Це вже навіть так, як просто дощ падає. І люди вже не звертають увагу. А даремно, бо нещодавно внаслідок артудару загинуло двоє місцевих.
Чому не виїжджають?
Більше того, вони навіть пробують працювати там. Уяви в населеному пункті від березня минулого року немає світла, води, а з квітня і газу. Там взагалі немає ніяких енергоресурсів, крім генераторів. Але попри це вони пробують там якісь поля навіть сіяти. Сільгосппідприємства наполовину розбомблені, але є якісь трактори. І люди працюють.
Це певною мірою героїзм цих людей?
Так, але, як на мене, це більше дурість. Треба давно було виїхати. І нам би було легше. Набагато простіше. Тому сподіваюсь, що Верховна Рада прийме такі закони і нам дадуть повноваження, саме військовим, чи хай буде поліції, органам поліції кому завгодно, на примусову евакуацію.
Стикалися з ворогом віч-на-віч?
Ну, відносно. Я бачу ворога кожен день, але в моніторах безпілотників, на пункті управління. Я не сиджу в окопі, як класичний військовий. Але виїжджаю на позиції оглядати та десь перевіряти, як вони влаштовані, дивитись, допомагати хлопцям десь планувати. Бо у нас так прийнято у бригаді, що командування виїжджає безпосередньо до солдата на позицію.
А окупантів бачив так би мовити у приціл. Коригуємо їх знищення, підключаємо артилерію, якщо є велике скупчення орків.
Бої є щодня?
Так, але це переважно артилерійські удари, мінометні, дрони, скиди і тому подібне. Це така зараз війна є – технологічна більше.
З нашої сторони технологічно. А з їхньої що? Кажуть, що росіяни з людськими життями взагалі не рахуються. Йдуть по трупам своїх же.
Помилково вважати, що це якісь відсталі там люди, чи дебіли. Насправді, вони воюють дуже затято. Так само мають багато технічних рішень. Ті самі засоби радіоелектронної боротьби «Рембо», які гасять наші рації, радіозв’язок перебивають. І що найгірше – дрони. До прикладу – з 28 грудня по 7 січня ми втратили аж 11 дронів. Просто «прибили» їх РЕБом і вони попадали.
Зараз ми помічаємо таку річ, що буквально від Нового року в них з’явилась величезна кількість дронів. Ми їх закуповуємо через збори свої та через волонтерів. А в них це пішло, бачу, централізовано. За нашою інформацією, їм вже держава закуповує прямо там, в Китаї ті самі «мавіки», «матрікси». Тобто вони там вже вчаться. І наші технології застосування нашу методу. І в них ресурсу технологічного багато.
А за людський ресурс я взагалі мовчу. Так, вони дійсно не бережуть особовий склад. Їм до одного місця. Таке враження інколи буває, коли йдуть бої, що вони на якихось психотропних речовинах сидять. Бо здорова, адекватна людина без вживання, не може отак поводитись. Просто коли на їде танк і стріляє, то він має бути, як мінімум, контужений. Але ні – орк цей влазить і далі стріляє, затято стріляє. Або лізе група з восьми чоловік, їх поклали. Знову лізуть нові вісім чоловік і так по колу.
Тобто, їхня стратегія – це задавити кількісно?
Звичайно. Але нам щастить, що у них в штабах на рівні генералів, реальні довбні. Мати такий ресурс і так бездарного його розбазарювати ще потрібно вміти. Останнім часом нас рятує, те, що рубаємо їм логістично всі ланки. склади постійно знищуємо, пункти управління. Тобто що б там не говорили, от реально «хаймарси» і далекобійна наша артилерія дуже допомагають.
Хоч в нас і менше ресурсів, менше зброї і менше боєприпасів, але ми якимось чином за рахунок точності і скажем так, більшої майстерності наших військових і управління стримуємо ту орду і десь навіть виграємо.
Яка зараз ситуація із матеріально-технічним забезпеченням – всього вистачає?
Ну, я не буду говорити про боєприпаси і озброєння. Так, ну бо це не для преси. А що стосується речового забезпечення, то саме на рівні нашої бригади забезпечені більше, ніж на сто відсотків. Приміром зиму форму нам шила не держава, але орган місцевого самоврядування. Тобто ті громади, де звідки наші хлопці родом, чи проживають. Літня форма взуття – 100% відсотків державне забезпечення, харчування -аналогічно. Скажімо так, деякі військовослужбовці кажуть, що вони дома так не їли, як у нас.
А волонтери продовжують допомагають? Бо ця хвиля вже спадає.
Це частково неправда. Вона можливо і спадає з одного боку, але волонтерство зараз переходить в якість. Безмежно вдячний людям, які допомогли ЗСУ в перші місяці війни, коли держава була розгублена і, м’яко кажучи, виявилась неготовою до вторгнення. І реально березень, квітень, навіть травень… якби не волонтерський рух, то не знаю, що було б. Я не впевнений, що ми ще досі воювали. Саме той період ми протрималися завдяки волонтерському руху, завдяки простим людям. Але хвиля дійсно спадає і це природно. Тобто, люди і виснажуються фінансово, і не можуть увесь час волонтери та не займатись бізнесом, якимось справами. Але знову ж кажу, що волонтерство зараз переходить в якість.
Це як?
Дуже багато людей, на початках витрачали свої ресурси і думали, що вони допомагають збройним силам чимось реально, інколи присилаючи ну таке… скажімо шкарпетки. Ну не потрібно солдату 158 пар шкарпеток. Багато хто відмовлявся, просто відмовляються, бо їх було багато. Але це я умовно кажу «шкарпетки».
А останнім часом волонтерство переходить в якість. Люди зараз гуртуються і свій ресурс, який вони витрачали, наприклад, на шкарпетки, закумулювали і купили дрон. Один, але дрон. І це набагато важливіше тут і зараз мати дрон, якусь технологічну річ. Ще купляють автомобілі. Машина може прожити на фронті один день. Її вчора новеньку привезли зранку волонтери у підрозділ, а вже на ранок прилетіла ракета і її нема. Просто згоріла. Але в когось машина може прослужити рік. Як кому пощастить. На фронті автомобілі – це розхідний матеріал. Так, дорогий, але розхідний.
Така сама ситуація і з дронами. Його можуть збити, перехопити. Але він робить свою роботу. Навіть якщо вилетів один раз, побачив ворога і показав нам його. Це може врятувати не одне життя. Так, це дорога річ – коштує 100 тисяч. А їх треба не один і не два. Їх треба десятки.
Попри волонтерів зараз багато розвелося і так званих псевдоволонтерів.
Так, є така проблема. Але не слід цих людей так називати. Бо це кидає тінь недовіри на справжніх волонтерів. Бо це звичайні шахраї. Вони були, є і будуть. Хай з ними розбираються правоохоронні органи. Тут немає що коментувати.
Як почуваєтесь і що відчуваєте, приїхавши на кілька днів із зони бойових дій до тилового Івано-Франківська? Як враження?
Чесно відповісти? Відповім – враження, відверто кажучи, не дуже приємні. Звичайно, ти маєш своє коло людей, з якими спілкуєшся. Які допомагають і знають, що таке війна. І ти думаєш, що у Франківську всі такі. Але приїжджаєш сюди і стикаєшся з тим, що люди від тебе просто втікають – біля супермаркету кидають сумки і просто біжать. Може думають, що я з військкомату. Не знаю. От коли я приїжджав десь пів року тому, то я бачив в поглядах людей якусь вдячність, захоплення. А зараз такого немає і близько. Раніше в черзі пропускали, а зараз черга перед тобою просто зникає. Була повага до людини у формі. Тепер я такого не помічаю.
З чим це може бути пов’язано?
Ми це вже проходили вже у 2014-15 роках, коли всі носили на руках тих добровольців, а вже за рік з’являлось погане відношення. Просто люди звикли до війни. Давай будемо говорити відверто – багато громадян України є зовсім не «громадянами», а «насєлєнієм». І ти їх уже не зміниш, ніяк. Бо той, хто хотів, уже це зробив. Когось війна направила в правильне русло – хтось вперше почав волонтерити, донатити. Хтось пішов воювати. А хто не змінився. Саме таких Василь Стус називав «шлунками». Поїсти, поспати. Що ще потрібно? І це прикро, що війна їх не змінила.
І на останок: коли переможемо? Скоро, правда?
Ну, я б так не розслаблявся. Якщо ми не отримаємо потрібну нам зброю, боєприпаси, то буде дуже тяжко. Нам треба тисячі броньованих автомобілів, сотні танків, десятки літаків. Бо у ворога ресурсу багато: як людського, так і матеріального. І вони з цим не рахуються. Перемога може бути тільки тоді, коли ми всі напряжемся, не будемо переставати допомагати війську, але перестанемо гризтися між собою.
До слова, нещодавно наш Захисник відсвяткував День народження. Бажаємо міцного здоров’я і якнайскорішої перемоги.
П.С. В якості подарунка можна задонатити хлопцям на дрони: 5168742237622059 (Мирон Дмитрик).
