Професор Івано-Франківського національного медичного університету Вадим Сулима недавно отримав державну стипендію Президента України. Він є завідувачем кафедри травматології, ортопедії та невідкладної військової хірургії університету, доктором медичних наук, розробником багатьох нових методів лікування.
Зараз професор Вадим Сулима активно оперує практично у всіх лікарнях Івано-Франківська і області. Допомагає як дорослим, так і дітям, але зараз найчастіше – пораненим військовим. «Репортер» поспілкувався з Вадимом Сулимою про порятунок кінцівок у бійців, труднощі реабілітації та важливість опановування навичок з надання домедичної допомоги для франківців.
Пане Вадиме, з якими травмами зараз найчастіше доводиться лікувати військових?
Понад 60-70% – це мінно-вибухові поранення, які найчастіше стосуються кінцівок. Спочатку воїну врятували життя, надали домедичну допомогу, у стабілізаційному пункті – усунули пошкодження, які становили загрозу. Далі евакуювали і виконали перші оперативні втручання у шпиталі. А в нас уже четвертий етап – складні відновні реконструктивні операції, спрямовані на врятування кінцівки або її частини у випадку ампутації – і п’ятий етап, реабілітація.
Наскільки часто операція є дієвою, чи частіше доводиться ампутувати?
Статистика буде з часом. Якби була повністю забезпечена система протезування, можливо ми б частіше втрачали кінцівки. Але система ще на етапі формування, а через морально-психологічний стан пацієнт часто не дозволяє нам ампутувати. Для людини втрата кінцівки – це сильний психологічний надлом, який не кожен може прийняти. Але є такі, які кажуть: «Відтинайте, я одягну протез і далі піду воювати».
Тому ми працюємо перш за все як психологи. Коли бачимо, що стан нежиттєздатної кінцівки загрожує життю, мусимо переконати пацієнта, що потрібна ампутація. Якщо не загрожує життю, але потребує складних реконструктивних операцій, то ми робимо все, щоб врятувати кінцівку. Нехай вона буде з функціональним дефектом, але опорна.
Є всеукраїнський фонд «Врятуй кінцівку», я один з експертів цього фонду. Ми робимо все, щоб врятувати кінцівку і відновити опору людини. Тож, ми займаємось відновленням рухової активності хірургічним способом, а далі роботу продовжують реабілітологи.
Процес реабілітації зазвичай довгий?
Реабілітація потрібна все подальше життя. Є міжнародні показники повернення до роботи (return to duty), а які будуть у нас, будемо бачити, коли переможемо.
Зараз у нас дуже багато роботи. Хворі будуть і надалі – думаю, ще 40-50 років матимемо багато роботи з реконструкціями і верхніх, і нижніх кінцівок – і не тільки. Стане не лише на мій вік, а й молодших за мене. Бо функціональний результат одразу не отримаєш, за нього треба боротися.
Чи буває, що військовому важче допомогти через те, що початково неправильно надали допомогу на передовій?
На жаль, так, але ми знаємо, що умови, в яких надавали медичну допомогу нам невідомі, але вони були однозначно складні. Чи достатньо часу, сил і засобів було для надання медичної допомоги в повному обсязі? Ось тут і причина виникнення складнощів в подальшому лікуванні. Інколи поранені військові доїжджають до нас ще з тугою тампонадою, якою їм зупинили кровотечу на перших етапах.
Усі вогнепальні рани мають мікробну забрудненість. А чи розвинеться гнійний процес, залежить від багатьох факторів, зокрема від того, який стан організму та який збудник. А ще – чи вчасно були зроблені первинна й вторинна операції. Особливістю мінно-вибухової травми є те, що складно визначити тканини, які не життєздатні, бо відбувається їхня контузія. Побачити, які з них живі, можна лише з часом, коли відновлюється кровопостачання.
Ви разом з лікарем Антоном Шелестом розробляєте 3D-моделі, навіть протези для військових…
Антон – мій колишній студент, ми з них працюємо над виготовленням 3D-принтері на різних навігаційних систем для операцій, частин до медичних пристроїв. Інколи робимо тимчасові, тренувальні протези. Вони допомагають звикнути до користування справжніми протезами у майбутньому.
Які ще сучасні технології вдається впровадити?
Я працюю з молоддю, тож разом з ними багато читаю про навації у світі. Всі нові технології, які нам доступні, ми намагаємось привести сюди. Наприклад, є такий метод – дермотензія. У Великій Британії виготовили пристрій, щоб ефективно стягувати шкіру на рані. А Антон Шелест допоміг виготовити український аналог, який ми зараз тестуємо.
Також, разом з аспірантом, ми виконали експериментальну модель для сучасного методу лікування пацієнтів з ампутаціями, коли протез вживляється в кістку. На українському аналогу вже провели експерименти і подали заявку в «Укрпатент», щоб отримали дозвіл впроваджувати цей метод хворим. Це крок до майбутнього функціо
А є давно забуті методики. Недавно я зробив кістково-пластичну реампутацію, розроблену у 1920 році. Вона дає можливість створити куксу для гомілки, яка витримує великі навантаження. Справа в тому, що до мене прийшов демобілізований військовий, який сказав, що займається бігом і хоче брати участь в «Іграх нескорених». Сподіваємось, що все вийде – зараз треба дочекатися, щоб кістка зрослася. Але я вірю в результат і він теж – і вірить, що покаже рекорди.
Також ви часто співпрацюєте з іноземними лікарями. Вони приїжджають сюди навчати чи навчатися самим?
І те, й інше. Недавно у Першому добровольчому шпиталі «Брасс» розпочали співпрацю з німецькими колегами, які виявили бажання допомогти пораненим. Досвіду по вогнепальних пораненнях у них практично немає, вони займаються реконструктивно-відновними операціями. Ці операції є традиційні, бо такі пошкодження виникають навіть через ДТП. А при вогнепальних і мінно-вибухових пораненнях є свої особливості. Але приїжджають і такі лікарі, які мають досвід у гарячих точках.
Тож колеги показують свою майстерність, деякі мають досвід, а дехто може вперше бачить такі травми. У будь-якому разі реконструкція – це все одно не гаряча точка. Це вже наслідки воєнних поранень.
Чи студенти зараз виявляють достатньо уваги до травматології та невідкладної хірургії? Адже, на жаль, ця галузь медицини стає все більш затребуваною в Україні.
У навчанні медика дуже важлива практика. Є немало активних студентів, які зголошуються нам допомогти у лікарнях. Вони працюють зі мною в операційній, проявляють ініціативу, хочуть і надалі цим займатися. Звісно, не всі. Ми, педагоги, маємо відбирати тих, що хочуть, які мотивовані й мають велике бажання.
Студенти дуже допомагають. Я працюю з командою молодих спеціалістів, які з п’ятого курсу приходили до мене на індивідуальну роботу. Ми втілили дуже багато проєктів разом. Один із них – з надання невідкладної домедичної допомоги, яка вчить допомагати пересічній людині за методикою MARCH (міжнародний алгоритм послідовності дій для порятунку життя – авт.). Зокрема, розробили гру «Вишкіл» – для дітей від 12 років і дорослих. Ця гра допомагає навчитися рятувати життя потерпілим, бо ці навички мають бути доведені до автоматизму.
