Молодший сержант Станіслав Альошин із позивним «Літун» воює проти росії та служить в 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 ОГШБр впродовж шести років. Нещодавно отримав вищу освіту в Одеській військовій академії. На початку повномасштабного вторгнення він і його побратими звільняли зокрема Прип’ятський, Бахмутський, Северодонецький та Лисичанський напрямки. Чоловік отримав поранення під Соледаром та зараз на реабілітації, кінця якої не може дочекатися. Прагне повернутися до побратимів і продовжувати захищати Україну.
Про найстрашніші бої, сприйняття світу у тилу, важливість мотивації військових, і проблеми реабілітації воїн розповів «Галці».
Військовий досвід. Перші місяці повномасштабного
Станіслав Альошин став на захист рідної держави у 2018 році. Хоча серце чоловіка горіло цим давно, ще у 2014.
«У 2014 році моя дружина була вагітна донечкою. Ми не мали ані житла, ані матеріальних можливостей. Тож дружина була кардинально проти: «Ти зараз лишиш нас, поїдеш, так не можна, ми нічого не маємо». Я погодився піти у військо пізніше», – згадує чоловік.
Думки про армію не полишали хлопця. Навпаки, його гризла совість, що хтось зараз «сидить в окопі, воює», а він – ні.
«Мене це дуже «їло». Це неправильно, як для чоловіка. Тож у 2018 році я почав цю тему знову. Ми мали кошти, донька пішла у садок — це вже було легше, жили у квартирі. З дружиною радилися десь годину. Я одразу вступив на бойову посаду у 109 батальйон 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади і почалися перші виїзди на схід».
Станіслав ділиться військовим досвідом та розповідає про те, як росіяни ще до початку повномасштабного вторгнення вчиняли з українськими солдатами, та які провокації вони проводили:
«Навіть коли нібито діяв Мінський договір, то це була «єрунда», бо орки нам «насипали» вночі, а зранку, я це так добре пам’ятаю, нам доповіла контррозвідка, що приїхав журналіст «Россия 1» і чекав, коли ми дамо вогневу відповідь. А ми її не дали. І знаєте, що вони зробили? Вони пішли і зняли на відео будинок, який був знищений росіянами ще в 2014 році, і показали, наче це ми його зруйнували. На відео був дім, де колись ховався мій побратим,в той час як орки крили їх «градами». Ви уявіть собі, який це маразм. Росіяни — це нація тупих людей. Вони вірять у все, що їм скажуть. Їм кажуть, що це прилетіла українська бомба, але ж по факту, вона була їхня, і вони вірять.
Була інша ситуація – водокачка (вузол води, де добувається вода та роздається на різні регіони), і так вийшло, що вона була у «сірій» зоні, тобто поставляла воду, як в один район, так і в другий. Нам було категорично заборонено навіть стріляти у ту сторону. Тому що це інфраструктура, яку було заборонено руйнувати. Орки неоднократно звідти стріляли,і одного разу, у нас загинуло чотири людини за годину. Снайпер спеціально заліз туди і обстрілював. Більше того, снайпер поранив нашого військового, та коли інші військові прийшли його евакуювати, першому поцілили в шию, а другому кулеметник прострелив ліву частину тіла, відповідно, потрібно було евакуюйовувати і його. Після того ще двоє побратимів прийшли на допомогу, яким прилетіло услід. Це було в восени 2020 року.
На початку мого досвіду бувало таке, що у нас не було озброєння. У листопаді 2021 року нас почали обстрілювати важкою артилерією, провокували весь час. Однак, коли почалося повномасштабне вторгнення, тоді нарешті нам дали добро, і ми мали достатньо озброєння,яке ми просили, що потрібно: треба Джавелін? на тобі Джавелін. Потрібні NLAW? Бери, як і все піхотне озброєння.Тож війна змінилася кардинально після 2022 року», – каже воїн.
Стас емоційно згадує перші місяці повномасштабного вторгнення, та у деталях наголошує, як він і його побратими це переживали:
«Насправді війна у нас не два, не три роки, а вже одинадцять. У перші місяці великої війни, я був морально готовий, але це не на полігоні стріляти. Коли мова йде про танк, який починає стріляти саме у тебе, то ти анітрохи неготовий. Ніхто не може бути готовий до цього.
Нам повідомляли ще у грудні, що буде війна. На жаль, цивільному населенню не можна було таке розповідати. Бо якщо сказати це, що завтра апокаліпсис, то завтра не настане. Людям зберігали спокій, але нам наголошували, що потрібно потужно готуватися. З 25 грудня ми були у зоні відповідальності батальйону. З 15 січня ми виїхали та почали заходити в окопи, вивозити техніку.
Слава Богу, що росіян «спалили», що вони насуваються, тож вони відклали похід. 24 лютого вони прийшли, але ми були готові. Люди кажуть: «Можна було евакуювати населення». Однак, випливає наступне питання: «З якого населеного пункту евакуювати людей? З якого місця піде противник?». Армія орків була розтягнута по всьому українському кордону. Та якщо б ми почали виселяти цивільних, почалася ще б і паніка, а противник цим обов’язково скористається. На жаль, все не так просто. Ми вистояли, бо нам повідомили, бо ми були готові. Багато хто не вірив у нас, але завдяки нашим силам, ми впоралися. Ми розуміли, що це квиток в одну сторону, на той час. Однак ми знали, якщо не витримає Київ, не витримає ніхто».
Стас розповідає, що 1.5 години сну на добу — це був максимум, тож мало що пам’ятає, особливо після першої контузії. Снаряд вибухнув біля нього, багато хто поруч постраждав. Уламок пролетів над його головою та забився в дерево.
«Ми спочатку не переймалися, ми були готові. Я ще цілу ніч до війни не міг заснути, не знаю чому. Тоді, я читав новини, і почалося…Ми не панікували, а нормально встали і почали працювати. Спочатку нашу бригаду кинули на рівненський кордон, на випадок, якщо російське військо піде далі з іншого боку. Я пам’ятаю, що ворог був дуже добре озброєний. Коли ми приїхали на Київщину, ми воювали проти ГРУ РФ (генеральне розвідувальне управління російської федерації, – прим. Галки) —це підготовлені військові, які мають величезний досвід у бойових діях, а також, вони дуже добре обладнані. У них в озброєнні є все для ведення бойових дій. Більшість з них мали «Вал» — це безшумна зброя, яка веде вогонь, однак неможливо визначити, з якого боку йде вогняне ураження. Також росіяни мали тепловізори, планшети, новеньку техніку БМП 3 та Танки Т-90. А втім, ми потім також забрали частину такої зброї, як трофей,а більша частина орків загинула.
Всі бояться, страх, коли по тобі стріляють. Не можна піддаватися паніці, треба вміти контролювати емоції. Коли тобі страшно, ти починаєш тікати та розвертатися спиною до того, хто має тебе вбити. Запам’ятайте, найстрашніше у війні — розвернутися спиною до ворога і тікати. Треба оцінити ситуацію і подумати, що робити. Так, це складно, бо вмикається захисна природня реакція. Та вихід завжди є. Цього потрібно навчатися впродовж довгого часу, і далеко не на полігоні, а на бойових завданнях.
Часто росіяни гинули від того, що хтось з них розвертався, кидав автомат і тікав — це жива мішень. Одного разу була така дивна ситуація. Серед росіян були і такі, що не знали, що таке дрон. Коли я запустив його, один з них взяв лопату і почав махати нею перед камерою, хоча збоку нього стояв автомат. Але ні, він далі махав лопатою замість того, щоб стріляти зброєю у дрон.
Ця країна не робила ніколи благо, ні для кого, ні для жодної нації, навіть своєї. Всюди, де росіяни, там : безробіття, відсталий розвиток, немає інфраструктури та іншого».
День, коли отримав травму
Розвідник потрапив під ворожий обстріл у 2023, більше року тому. Пригадує, тоді терміново виїхали на відбиття ворожого штурму.
«Там дуже сильно працювали РЕБи, ну а ми, відповідно ще й досить близько під’їжджаємо, щоб запустити дрон поближче до ворога. Ми почали вести вогняне ураження. Нас побачили в тепловізорі, і прилетіла міна. Мені фактично відірвало руку. Щастя, що мене дуже швидко забрали з позиції, – Стас розповідає про це з усмішкою та доповнює жартами, – мені вкололи морфін, тож я ще анекдоти розказував. На першому посту мене мінімально стабілізували та дали знеболювальні препарати. Після того евакуювали на перший хірургічний відділ, для доведення до повної стабілізації. Це підвал, перед тобою чотири стола. Збоку від тебе лежать трупи, а з іншого боку – інші поранені. З мене зрізали одяг і обдивилися. Як виявилося, що мені в тіло влетіли ще уламки, один з них був майже біля серця.
Як тільки я прибув, моя рука висіла і кажу медику: «лікарю, приший, будь ласка, не відрізай». Лікар сказав, що нікому нічого різати не буде».
Навіть попри те, що Стас був важко поранений, він пригадує, що шкодував за втрачений одяг – на ньому було дороге екіпірування та взуття, яке він любив. На щастя, медикам таки вдалося врятувати поранену ліву руку воїна, але її відновлення триває вже не один місяць.
«Їхав я до Харкова голий… Мене накрили термофольгою, а зустріли три молоді дівчини. Я так засоромився. Ну ми посміялися, і я просив медсестер, щоб сам йшов, і вони не помагали, на що вони відповіли: «Ой, та що ми там не бачили!». Дівчата казали, що ще такого позитивного пораненого не зустрічали. Всі інші стогнали від болю,а я жартував, як міг. Це просто морфін діяв. А коли ефект закінчився… Я по стінах лазив… Як це було боляче. Потім ще й кровотеча почалася, медсестри були в шоці. Та насправді я шалено вдячний нашим лікарям.. Наші лікарі — найкращі…Це не ми маємо їхати за кордон вчитися, а люди з-за кордону мають вчитися у нас. Медиків дуже мало, ніхто в армію не хоче йти, тому в них немає заміни, дві медсестри мусять допомагати 90-там людям, всі без ніг, без рук, внутрішні поранення і так далі. Це неможливо».
Досвід реабілітації. Підтримка.
«Складностей у реабілітації не було. Тільки стосовно фізичних можливостей, бо не завжди можеш зробити те рукою, що хочеш. Всі люди старалися, допомагали, не було такого, щоб хтось мені у чомусь відмовив. Навіть мій декан з Одеської академії запрошував у свій реабілітаційний центр.
Та найперша моя підтримка та опора — це сім’я, діти, дружина. Якби не вони, то я б з цією рукою в апараті Елізарова назад вже поїхав, я б не витримав, я б вернувся з рукою чи без. Щодо реабілітації, я не можу сказати, що щось було не так, це все залежить від мого особистого фізіологічного стану, можливо, я б мав кращі результати, ніж зараз, якби приклав більше зусиль: не лінувався, більше старався. Я не маю на що нарікати. Звичайно, що є неприємні, наглі люди. Однак, я зробив висновок, що ти даєш – те ти отримуєш. Якщо ти хам, то ти отримаєш хамство, якщо ти адекватний, ти отримаєш адекватність. Якщо ти просиш допомогу, тобі допоможуть.
Мені в лікарні у Франківську все давали, я навіть не витрачав кошти на ліки, я всім був забезпечений, тому що українці, український народ, наша натура — добро. Я йду по вулиці, люди бачать, що я військовий і пропонують всіляку допомогу (продукти купити, ліки і тд) просто незнайомці. Ми не та нація, яка буде кидати.
Загалом у мене була дуже сильна радість, що я вижив. З часом мене почала гризти совість, що я тут, а не на фронті. Поступово почав проявлятися ПТСР. Мені ставало все гірше і гірше, я не міг спати. Пропивав таблетки. Спати дуже важко, мені сняться завдання, переслідують думки про те, що я міг би зробити по-іншому. Одного разу під час сну я схопився за руку дружини, несвідомо. Мені наснилося, що горів автомобіль, і я не міг відкрити дверку машини, а насправді, я схопився за її руку. Я так сильно стиснув руку, що у дружини залишилися синяки…
Про пережиті бої, ПТСР та військових у тилу
«Один з найважчих – був пункт Покровське, той, що за Бахмутом. Це був березень. Село Покровське стоїть на висоті, і з правої сторони є «посадка» (штучно вирощені дерева, щоб захистити пшеницю від вітру),не плутати з «зельонкою» (природні кущі, зарості, лісиста місцевість). З тої посадки було дуже добре видно Бахмут, особливо під’їзд до села. Певна бригада мусила відступити від цієї посадки. Тож нам поставили задачу повернути її під контроль. Це було дуже важко. Ворог нас дуже добре бачив. Ми почали штурмувати посадку, ми вигнали російських морпіхів, але пізніше приїхали «регулярні вагнера», але не плутайте їх із зеками, це були ті «регулярні вагнера», які мали величезний досвід у війську та велику кількість озброєння. Було дуже страшно. Мого колегу танк вбив впритул…
Загалом немає такого, щоб бій був легкий, кожен бій був жахливим. Кожен бій ти запам’ятовуєш, спиш, і бачиш це, думаєш: «а я міг так зробити, ой, а якби так зробив, чи інакше».
У кожного бійця є така біда, як в мене – ти просто не можеш спати. Люди з ПТСР не кидаються з сокирою, як то думають, ні, вони навпаки, закриваються. Ті, які кидаються з сокирою, це «ображені» люди, але точно не той, хто воював, і добре знає цей біль».
Військовий ділиться, що ПТСР дуже впливає на його моральний стан. Він зізнається – найкраще для нього – це посидіти у самотності:
«Я не хочу ні до кого ходити, бачитися, я можу сидіти на балконі впродовж чотирьох годин, просто в тиші», – зізнається Станіслав.
Стас розвіює побоювання, що військових, які повернуться, варто боятися:
«Люди з ПТСР нікого чіпати не будуть. Навпаки, такі люди закриваються. До прикладу, я розірвав контакти з друзями. Єдині проблеми, які будуть – це у сім’ях цих людей. Важко йти на контакт. Дружина, з якою ти живеш багато років, відчуває тебе і твій стан. Вона хоче допомогти, але не знає як, і їй теж важко. Нам потрібно більше професійних психологів, бо я пройшов крізь велику кількість психологів, і залишився розчарованим» – не приховує чоловік.
Повернення назад на службу. Мотивація.
Для Стаса повернення на фронт, незважаючи на поранення – головна місія. І для цього є не одна причина.
«Мене мотивує моя сім’я. Я маю їх захищати. По-друге, якщо не я, то хто? Наступне – мої друзі теж хочуть відпочивати, я приїду – другий поїде додому. У нас немає вибору. Якщо не ми, то завтра вороги прийдуть сюди. Я бачив, що москалі роблять на Київщині, і це, повірте, це не весело для цивільних. Вони знали наші позиції, де ми сидимо, але все одно, вони методично знищували населені пункти поряд. Їхня мета — знищити українську націю, щоб нас не було, розумієте? Всю історію ми стоїмо їм як кістка посеред горла. Ми захищаємо демократію. Проте демократія має стосуватися тих, хто хоче її, а не тих, хто нищить чужі землі і нападає на людей. Треба знищити путінський режим, який робить біду. Ми ніколи нікому не забороняли говорити своєю мовою, тож пропаганда росіян — просто дурня. Українізація — це добре, усе має бути українською, але хто хоче, то нехай вчить російську як іноземну, ми демократична країна».
Стас захоплено говорить про роботу і бажання повернутися назад, але наразі є проблема:
«Я дуже хочу повернутися, йшов би хоч вже. Я просив лікаря зняти апарат Елізарова, однак, кістка ще не зростається», – каже воїн.
Про мобілізацію і життя в тилу
«Немає ким міняти людей, люди не хочуть служити, і я їх розумію. Бо якщо б мене в бус запхали, то я теж не хотів би. В нас було таке, що привозили людей, яких «засунули в бус», і вони не хотіли нічого робити – ні копати, ні патрони заряджати, нічого… Вони відмовлялися. Через це гинули не тільки вони, а й нормальні хлопці, які воювали. Потрібна мотивація — це основний пункт для воїнів.
Чому на початку вторгнення на Київщині нас було 10 людей, і ми відбивали 70 і навіть більше, танкові колони, чому? Бо люди були вмотивовані. Вони билися, як леви. А що мені робити з людиною, яка нічого не хоче робити і тікає? Потрібно гарно подавати себе, рекламувати, і робити перш за все відбір.
Повірте, п’ять людей може втримати 50, але за умови мотивації, хорошої підготовки. Це теж менеджмент: піар, відбір, план».
Щодо ставлення до мирного побутового життя дома Стас теж має свою думку:
«Є люди, які по поверненню відчувають ненависть до тих, хто відпочиває, гуляє, та я не такий. Я не відчуваю почуття ненависті до людей, які живуть мирне життя, я ж за це і борюся. Я борюся за те, щоб ви гуляли з коханими людьми під мирним небом. Найголовніше це те, що люди можуть жити під час війни. Я давав присягу українському народу, тому я радий бачити людей в кафе, які гуляють. Я ж захищаю людей. Сенс тоді воювати? За будівлю? Будівлю я збудую і не одну, ми боримося за людей.
Також Стас бачить, що в країні не вистачає кваліфікованих психологів.
«Це дуже важлива тема. Нам надзвичайно сильно важко, чесно… Я сам не знаю, що зі мною робиться. Скільки психологів обходив, і жоден не поміг. Вибачте, але я не хочу мати справу з шарлатанами, які пройшли курси нашвидкоруч. Я знаю дуже багато дівчат, які готові воювати. На жаль, фізіологічно, жінці в піхоті важко: емоційний стан набагато імпульсивніший, жінка реагує на певні ситуації по-іншому. Чоловіки і жінки досить різні. Це не в образу. В деяких випадках жінки кращі за нас, в деяких навпаки, і ми чоловіки, теж. Ви маєте право робити, що хочете, але я би дуже просив, щоб дівчата йшли на психологів/психіатрів, влаштовувалися у центри і допомагали нам побороти ці всі проблеми. Коли війна закінчиться буде дуже-дуже багато роботи, і нам буде потрібна ваша допомога», – переконаний боєць.
Запитуємо, що Стас планує робити після перемоги? Каже, збирається й даліпокращувати власний бойовий досвід та передати його наступному поколінню. Адже агресивний сусід нікуди не дінеться.
«Треба покращити ЗСУ та дати більше можливостей моїм дітям, щоб наша країна нарешті почала процвітати, бо вона не процвітає, на жаль, через сусіда-дебіла», – підсумовує «Літун».
Розмовляла Вікторія Піцак
