Настав час Москві почути іншу пісню від України та ЗаходуВажливі події відбулися після того, як 21 квітня нові широкомасштабні продемократичні протести в Росії відволікли увагу від щорічного звернення Володимира Путіна до країни.
Оминувши мовчанкою мотиви розгортання російських військ на східному кордоні України та зростання протестних настроїв, з яким він стикається всередині країни, він відстрілювався в бік Заходу — мовляв, Росія сама буде вирішувати, де і коли слід проводити червоні лінії щодо прийнятної та неприйнятної поведінки.
Загрозливо, хоча навряд чи неочікувано, Путін також підтвердив підтримку свого васала в сусідній Білорусі Олександра Лукашенка. Білоруський диктатор продовжує чіплятися за владу, застосовуючи жорстокі репресії і терор, але його хунта є стійкою лише до тих пір, поки цар у Кремлі готовий підтримувати його. Але ця підтримка коштує дуже дорого. Коштує поступової або прискореної фактичної інтеграції Білорусі до Росії.
22 квітня Лукашенко знову прибув у Москву, відчайдушно бажаючи отримати подальшу підтримку Путіна, політичну та фінансову. Але головна новина полягала в тому, що російський «стронгмен», зіткнувшись з твердою підтримкою України, яку висловлюють її європейські та північноамериканські друзі, і непохитністю президента Володимира Зеленського, здається, закліпав.
Кремль оголосив, що російські сили, що скупчились на кордоні України, будуть відведені тепер, коли нібито військові навчання для перевірки боєздатності завершені. Якщо це не хитрість, то, звичайно, це хороша новина. Але це не означає, що про односторонню загрозливу поведінку Путіна слід забути або що він більше не повторить її. Не дивно, що США заявили, що проконтролюють, чи справді буде здійснено відвід військ.
Російський псевдомачо, можливо, й готовий відступитися від останнього свого залякуючого прояву грубої сили, але, очевидно, він все ще не готовий анітрохи поступитись в основному питанні, а саме у продовженні агресії Росії проти України.
Нарешті, він відповів на пропозицію Зеленського про зустріч на передовій на сході України для обговорення напруженої ситуації. Але відповів у своїй типовій поблажливій манері – він очікує, що український лідер буде, як Лукашенко повзати на колінах перед ним. Мовляв, приїжджайте до Москви та обговорюйте зі мною на моєму ґрунті та на моїх умовах, як Україна може виправити шкоду, яку завдала російсько-українським відносинам, — мав він нахабність сказати українському президентові.
Вони не можуть зустрітися на Донбасі, тому що для цього потрібне попереднє схвалення маріонеток Путіна, які, як він досі нахабно проголошує, є законними представниками місцевих регіонів, а Росія не є учасником війни, яка триває протягом семи років.
А підлабузник Лукашенко просто підіграє Путіну і звинувачує Україну в тому, що вона насправді не хоче миру на Донбасі. Жорстокий політичний хам має зухвалість навіть звинувачувати Зеленського у відсутності дипломатичної майстерноcті.
Тоді як Кремль повідомляв про досягнення подальшого прогресу в ледь замаскованому повзучому поглинанні Білорусі, зустріч двох політичних мафіозі, як проглядало з повідомлень стосовно зустрічі у ЗМІ, зводилася до вправ зі знущань та приниження України. Інакше кажучи, Москва має намір і надалі тримати свою облудну позу та продовжувати геополітичний буллінг і очікує, що Київ та його західні друзі змиряться з цим, або нехай нарікають на себе.
Лукашенко на короткому повідку, і Росія буде ставитись до Білорусі так, як вважатиме за потрібне, мабуть, щоб згодом та стала співучасником спроб залякувати Україну, а також, можливо, країни Балтії та Польщу. Можливо, для створення там великої російської військової бази, розміщення «оборонних» стратегічних арсеналів?
Час для всіх, хто погодився зіграти в цій грі, чи то охоче, чи то під примусом, сказати: «Ні! Достатньо!» Мало того, що Мінські угоди — це фікція, але й саме майбутнє Європи в небезпеці.Настав час Москві почути іншу пісню від України та Заходу. Не ту, яку вона сама склала, щоб задовольнити власні хижі прагнення, і яка, як сподіваються у Кремлі, буде продовжувати викривляти наше сприйняття та реакцію.
Нещодавно президент Байден мав сміливість публічно визнати, що Путін вбивця. Настав час Берліну та Парижу, посередникам нормандської четвірки переговорників між Україною та Росією, і, відповідно, кульгавій ОБСЄ, також відмовитись від егоїстичної, але самовбивчої «дипломатичної» ввічливості і прийняття шахрайства, до якого вдалася Москва.
Відкинути їхній ручний підхід до Росії, дозволяючи їй висміяти всіх, роблячи вигляд, що вона не порушила міжнародних норм, втрутилася з військовою силою, окупувала частини Східної України та Криму та веде війну з українцями. Молдова та Грузія також добре знають, до чого призводить неспроможність дати відсіч Москві.
Президент Франції Еммануель Макрон нещодавно визнав, що час наївності у відносинах з Росією закінчився. Отже, звучать гнівні дорікання на адресу Путіна щодо червоних ліній. Але Берлін, тим не менше, відмовляється подавати приклад і відмовитися від Північного потоку-2, зробити щось, що змусило б Путіна зупинитися і зрозуміти, що Захід налаштований серйозно.
Ми досі не знаємо, чи Німеччина та Франція підтримають екзистенційне прагнення України до безпеки шляхом вступу до НАТО та допоможуть подолати сумніви інших. Будемо сподіватися, що найновіша демонстрація антизахідної войовничості в Росії змусила відкрити очі тим, хто в Берліні, Парижі та Брюсселі не бажає прийняти реалії такими, якими вони є.
Мовиться не про те, щоб не кліпати, а про те, щоб виправити неправильне бачення, яке призводить до спотворення дійсності, сприйняття речей такими, як хочеться, а не такими, якими вони є насправді.Вашингтон, Лондон, Оттава, Варшава, Прага, Вільнюс, Таллінн, Рига та, мабуть, багато хто в Румунії, Молдові, Туреччині та навіть серед білоруських та, можливо, російських демократичних рухів, чекають більш рішучих, узгоджених відповідей, гідних демократій.
Настав час згуртувати наші ряди і міцно поставити Путіна на належне місце через запровадження таких жорстких галузевих та фінансових санкцій, до яких закликали Київ та деякі його східноєвропейські союзники.
Оскільки Путін дуже добре знає, що війну можна вести багатьма способами, він повною мірою використовує всі підлі диверсійні засоби, що є в його розпорядженні.
Заходу потрібно відновити ініціативу, відійти від оборонної ментальності і, використовуючи сміливішу та розумнішу тактику, нагадати Путіну, що бити себе в груди і поводитися як Тарзан добре в джунглях, але неприпустимо в цивілізованому світі. І цим він також повинен дати зрозуміти росіянам та білорусам, що якби не такі, як Путін та Лукашенко, вони також були б радо прийняті та почувались би в ньому як вдома.
Тим часом лакмусовими папірцями західної зрілості та довгострокового мислення залишаються Північний потік-2, інтеграція України в євроатлантичні структури, підтримка білоруського демократичного руху та називання речей їх справжніми іменами, а не евфемізмами, вигаданими Кремлем.
Богдан Нагайло
Британський журналіст, дипломат, екс-співробітник ООН
Нагадаємо, що
[…] Нові правила гри. Як поставити Путіна на місце […]