Уже 15 років у третій четвер травня Україна та світ відзначає День вишиванки. Цьогоріч святкування припадає на 21 травня. Можна спрогнозувати вишивані флешмоби у соцмережах. Та, на жаль, дизайнерські варіації потроху стирають межі між класикою й тим, що просто модно.
Саме для того, аби показати унікальність і цінність речей з бабусиної скрині, на Прикарпатті стартував онлайн-конкурс старовини «Покутський стрій», пише “Репортер“.
Директор «Дністровського регіонального ландшафтного парку імені Сергія Дідича» Михайло Ковтун каже, що ідея конкурсу виникла спонтанно, аби трохи активізувати людей під час карантину.
«З моменту оголошення конкурсу фотографії нам присилають майже щодня, – хвалиться Ковтун. – Але не всі ми публікуємо, бо ж є багато сучасної вишивки, чи з інших регіонів. Доводиться людям пояснювати, що мета конкурсу – дослідження саме покутської автентики. Іноземні речі стають все більш популярними, тож люди просто забувають, що мають унікальне вдома».
Вишивка від вроків
Колекціонерка Галина Гафійчук із Городенки була однією з перших, хто надіслав свою та доньчину світлини на конкурс. Розповідає, що в їхній родині від бабусі старовинного одягу не лишилося зовсім, лише фото. Саме з них і почалося бажання збирати одяг, яке триває вже 20 років.
«Моя сорочка з села Торговиця, доньчина – з Тишківців. Вони вирізняються широкими манжетами, вишитими кольоровими нитками та зашитою (узорами – авт.) пазухою, – каже пані Галина. – Якщо взяти, наприклад, сусіднє село Чернятин, то там вишивали простіше – червоний тонкий манжет. Повністю зашиті сорочки називали «рукав’янками», а простіші, де тільки плечико – «буденками», хоч це не означало, що їх вдягали лише в будень. Вишивали здебільшого однотонною ниткою, переважно червоною, бордовою, а в селі Ясенів-Опільний – навіть і коричневою».
Колекціонерка розповідає, що часом зустрічає сорочки з Городенківщини, на яких дрібний фрагмент узору вишитий іншим відтінком нитки, ніби символ-оберіг від вроків.
«Так, люди кажуть, що робили то навмисно, – пояснює Галина Гафійчук. – Навіть на моїй пам’яті, коли хату штукатурили, то лишали ніби незавершеною. Дехто вірить, що помічне, але за моїми спостереженнями, могли просто зашити другою ниткою, яка при пранні інакше вилиняла».
Зі слів пані Галини, намітка на її голові вив’язана більше сценічно, ніж характерно для Покуття. Доньчин вінок теж – сучасна стилізація.
«Вінки вдягали лише на весілля – молода, інколи дружки, – продовжує пані Галина. – Їх практично не лишилося, бо це була важлива обрядова річ, яку клали жінкам у труну. Та й були вони, як казала моя баба, – «благенькі», що могли й не достояти до тепер».
А от прикраси на світлинах сім’ї Гафійчуків таки старовинні: характерні для Покуття лускавки – скляні намистини, схожі на ялинкові прикраси, венеційське скло, натуральний корал, «неправдивий корал» та кам’яні намиста, гердани з бісеру тощо. Заможні селянки могли дозволити собі придбати й згарду (хрест) з сусідньої Гуцульщини.
Рішили на свята
Саме старовинних прикрас бракує викладачці народних танців Маріанні Карп’як-Кучмей з села Городниця Городенківського району, яка теж подалася на конкурс. Весь стрій жінки – зі скрині прабаби Марії. Та крім речей, рід Маріанни зберіг навіть традицію догляду та підготовки одягу до «вигулу».
«У нашому селі сорочки гафрували – так зветься по-книжковому, а в нас казали – рішили, – розповідає Маріанна. – Сорочку насаджували на колоду, тканину закладали так, ніби віяло з паперу, постійно змочували водою. Коли спереду вже повністю зрішили, тканина ніби засихала і лише тоді колоду можна витягувати. Робили це лише на свята, бо підготовка займала досить багато часу, а складки трималися лише день. Цієї техніки прабабуся вчила мою маму, тепер вона мусить щораз допомагати в підготовці до виступів колективу моїх вихованців, бо за один концерт це гофрування повністю розходиться».
Нижня частина строю Маріанни – то обгортка або гобортка. Каже, в більшості сіл Городенківського району її зав’язували «на хвіст», щоб було більше видно сорочки. Але такий образ носили тільки по буднях, а на свята зверху давали довгу плахту, яку в деяких селах так само рішили, але не в Городниці.
«Від бабусі мені лишилася ще дівоча сорочка – вона більш кольорова, їх носили до заміжжя, а потім тільки червоні. Я, коли збирала сорочки для дітей свого колективу, побачила наскільки мало їх збереглося. Головним чином тому, що старші жінки веліли, аби їх у них ховали. Вони в тому заміж виходили. Така краса – і в землю», – зітхає Маріанна.
Розповідає, що вже не один балетмейстр радив їй зробити дітям коротші костюми, з легшого матеріалу. Та попри те, що строї досить важкі, на відміну від сучасних штучних тканин, в них зовсім не жарко. На голові у танцівниць «Зірнички» – теж традиційні для Покуття “поплітки”.
«Вони робилися з двох кіс, раз-по-раз переплетених червоною ниткою, щоб волоссячка взагалі видно не було, – коментує світлини жінка. – Виходить, що на голові складені такі дві ковбаски, переплетені між собою ще й з вишиваною стрічкою. Але ми з мамою зробили стилізацію, що одягається, як віночок, аби щоразу всіх не заплітати».
Аби хутро блищало
Ще одна учасниця онлайн-конкурсу – письменниця, етнографиня Іванна Стеф’юк. Вона родом із села Кобаки Косівського району, але живе та працює на дві області – Прикарпаття й Буковину, тобто у Снятині й Чернівцях. Її костюм до конкурсу – з фондової колекції Снятинського літературного музею Марка Черемшини, в якому працює Іванна. До речі, цей стрій чи не єдиний представляє традиційний верхній одяг Покуття – кептар «калинка».
«На мені звичайні хустки метрівки – біла й вишнева – завиті способом «двояко». Сорочка з села Красноставці зветься “рукав`єнка тирката”, бо має чорні вкраплення. Саме цим вона відрізняється від вже майже брендової для Снятинського району «червонєнки», – говорить Іванна Стеф’юк. – Кептарик теж типово покутський, зветься «калинкою», бо кутасики мають червоні елементи, схожі на ягідки».
Розповідає, що предмети кушнірства – кептарі, чоботи – часто були досить схожими навіть у селах різних районів.
«Їх купували, бо не всі села мали свого майстра по шкірі, – пояснює дослідниця. – Це видно навіть з назв. Наприклад, у Кіцманському районі перекуплені у поляків кептарі називали «польками», але згодом аналогічні навчилися шити й кіцманчани, тож почали звати «цурканками». Так було і з «мунтяном», або «мінтяном» – подовженими жіночими та чоловічими безрукавками з хутром тхора або соболя по краю. Вони зустрічаються поодиноко, я бачила на світлинах із сіл Завалля і Тулуків Снятинського району. Цікаво, що тхорів пів року спеціально відгодовували жовтками, аби хутро було блискучим і довго не обсипалося».
Чоловічих бракує
Серед учасниць конкурсу здебільшого жінки, тож організатори дуже чекають на фото чоловічих строїв. Кажуть, тенденція цілком зрозуміла, крім того, що чоловічий одяг був простішим, він і зберігся повним комплектом лише в етнографічних музеях, зокрема в Коломиї.
«Є кілька листів, які мені припали до душі, – каже організатор конкурсу Михайло Ковтун. – Наприклад, написала пані Мирослава Кавацюк, яка народилася та виросла в селі Мишин Коломийського району, але вже багато років живе в Мадриді. У неї не лишилося родичів в Україні. Та вона змогла вивезти з собою найдорожче – старі родинні сорочки та фото. Надіслала світлину її дідуся та бабусі, датовану січнем 1925 року. Зараз пані Мирослава спільно з колегами організовує культурні заходи для українців Іспанії».
По закінченню конкурсу організатори планують видати тримовний фотоальбом – українською, англійською та польською. Сподіваються, що це дасть новий виток розвитку туризму.
«Люди пишуть, що мають цілі домашні колекції, хтось просто в коментарях розповідає, в якому селі та в якої жінки збереглися речі, – говорить Ковтун. – Ми збираємо ці дані та вже після карантину будемо їхати до людей, досліджувати, знімати. Крім того, нас цікавлять майстри, які відновлюють старовинні орнаменти, інтерпретують в сучасне мистецтво».
Надсилати світлини та сімейні історії можна до 31 травня на електронну пошту [email protected]. Але обов’язково треба вказати ім’я, прізвище, населений пункт і контактні дані. Також потрібно опублікувати фото з описом на сторінці події «Покутський стрій» у Facebook, додавши тег #ПокутськийСтрій.
Авторка: Тетяна Скоропля
