У лікарні Івано-Франківська він одружився і вже чекає з дружиною на дівчинку.
Рахує дні, коли зможе повернутися на фронт, хоча нещодавно парамедики прийняли його за “200-го”. Військовослужбовець 5-ї штурмової бригади Петро Лавров у боях за Донеччину отримав серйозне поранення і мало не стік кров’ю. Лікарі дивом врятували його, бо допомогло кохання, йдеться в ТСН.
Під час чергового бою під Нью-Йорком 5 штурмова бригада вибила вагнерівців з позицій та займала оборону, але ворог продовжував поливав їх вогнем, саме тоді осколки влучили у Петра і перебили його ногу. Петро ще пам’ятає, як парамедики клали його до евакуаційної машини… А згодом у лікарні дізнався, що дорогою…”помер”.
“Коли доїхали на скору, то сказали: давайте пакети. 200-й… Не знаю, яким дивом, в мене відкрились очі, я почав кричати, що мені боляче”, – пригадує чоловік.
Війна для Петра Лаврова розпочалася 2015-го, коли його старшого брата важко поранили під Мар’янкою. Тоді почав вчитися стріляти, а коли почалася велика війна, одразу пішов на фронт водієм штурмової групи.
“Водій – це не тільки той, хто сидить і крутить баранку, водій – це та людина, яка як возить людей на позиції, так і працює разом з цими людьми. Тобто ти залишаєш машину, і йдеш з ними в бій”, – розповідає Петро.
Медики повернули чоловіка практично з того світу і почали боротьбу за його ногу. Ворожий осколок серйозно пошкодив стегнову кістку, перебив артерію та вену.
“Велика крововтрата, пошкодження артерії – це вже важка травма. Бо в молодому віці, в його віці, кілька годин і можна втратити кінцівку”, – пояснюють медики.
Не встиг виписатися з лікарні, як знову повернувся туди, адже внаслідок травми розвинувся тромбоз. Перенести це, кажуть лікарі, чоловіку допомогла кохана.
“Багато що залежить від психологічного стану. Дружина не відходить від нього, постійно з ним”, – кажуть медики.
“Я думаю, всі мене зрозуміють. Коли кохана людина поруч, є підтримка, ти готовий звернути гори. У мене це є”, – переконує Петро.
Це було кохання з першого погляду, твердять обоє. Познайомилися у магазині прифронтового Торецька, де Надія працювала продавчинею.
“Трошечки старенький, він був з великою бородою, він був брудний, з окопу тільки. Він такий ввічливий був, мене це зачепило. Ну, прямо така бусічка”, – пригадує дружина Надія.
Освідчилася саме вона. “Вона така: “Дай руку”. Я даю руку, вона бере каблучку і дивиться на мене. Я подивився: “Так, звичайно”, – ділиться спогадами Петро.
Їхні почуття перевірило поранення Петра. У лікарні Івано-Франківська вони одружилися і вже чекають на дівчинку. Після перемоги готуються влаштувати справжнє весілля у білій сукні. Аби наблизити цей день, Петро і хоче чим швидше повернутися на фронт.
“Я сподіваюся, що війна закінчиться до того моменту, як у нього все заживе. Тому що я не хочу туди його більше відпускати, то важко”, – в сльозах каже Надія.
Петро налаштований рішуче, бо каже, має серйозну мотивацію.
“Щоб моя майбутня дитина жила у вільній країні”, – додає він.
