Днями Венедіктова назвала ГПУ “государевим оком”. Сам термін “око государеве” веде родовід від початку 18 століття — часів правління Петра Першого.
Генеральний прокурор Ірина Венедіктова відкрила в будівлі ГПУ музей прокуратури. Музей, який повинен познайомити всіх охочих з “літописом нашої інституції”. Літопис славних діянь прокуратури за версією Ірини Валентинівни символізує в зокрема стіл Романа Руденка – члена надзвичайної трійки НКВС у Донецькій області в 1937-1938 роках.
Іншими словами, карателя сталінського режиму, що виносив розстрільні вироки “ворогам народу” – голодним селянам за “5 колосків” та недобитій інтелігенції. Прославлення катів НКВС, утім, не все, чим запам’яталася Ірина Венедіктова на цьому тижні.
У четвер під час інтерв’ю для телеканалу “1 + 1” вона відзначилася тим, що назвала ГПУ “государевим оком“. Сам термін “око государеве” веде родовід від початку 18 століття – часів правління Петра Першого. І походить з призначення Петром I генерал-прокурором Павла Ягужинського, чиїми основними функціями був нагляд за Сенатом в той час, поки сам монарх був відсутній у столиці. Верховний “соглядатай” імператора.
За іронією долі, саме на генерального прокурора згідно з прийнятим “Слугами народу” законодавством покладено ексклюзивне право підписувати підозри народним депутатам. І право це Ірина Венедіктова використовує вкрай вибірково – при відборі враховується перш за все лояльність того чи іншого законодавця президенту.
Ці дві новини цілком красномовно описують внутрішній світ людей, що оточують президента Володимира Зеленського. Хтось, не пам’ятаю точно хто, висловив таку думку. Думка про те, що всі ми — діти батьків, народжених у радянській імперії — нащадки катів і їх жертв. Люди, в яких рівною мірою змішалися крові невинно убієнних і засуджених та тих, хто вбивав і судив. І звісно ж, якщо поглянути ширше, то варто визнати тонкість цієї межі.
Людиноненависницька система перетворювала на катів усіх, тих хто засуджував, охороняв, догоджав, мовчав … Вони ж, ці мільйони ув’язнених загального концтабору під назвою СРСР були і його жертвами. Правила багатонаціонального радянського барака передбачали простий вибір — убий або помри першим. Зрадь або загинь сам. Здай або сядь.
Моральний вибір тих, хто принципово не доносив, що не були спільниками, не мовчав, лише підкреслював весь жах системи. Саме цей погляд дає змогу зрозуміти, чому мало засудити окремі злочини сталінізму. Чому неможливо прокреслити межу, вичленувати в окреме провадження якийсь “37-й” рік, і дати спокій решті.
Тому засуджувати варто не просто сталінізм, але радянський режим як такий. Саме існування якого було суцільним злочином проти людяності. Без знижок на “перегини на місцях”. Сучасна демократія будується на простому базовому принципі — держава як похідна від громадянина і для громадянина. Держава, як складна система інститутів, спрямованих на забезпечення інтересів громадянина та національних інтересів народу — як система сукупності громадян. Держава, яка ставить віртуальний “державний інтерес” вище інтересу громадянина і народу вироджується в деспотію, в якій ім’ям держави починають чинити найгірші мерзоти. Ця проста істина, яка є базисом, відокремлює цивілізовані країни від відсталих, схоже недоступна ні Венедіктовій, ні іншим діячам з оточення президента Зеленського, ні йому самому.
Внутрішній світ цих людей складається з дивної синкретичної картини світу. Картини світу, в якій поєднуються “око государеве”, “хрускіт французької булки”, пісні Любе, всі ці “панове офіцери” і “честі мундира”, загальні радянські кухні, “перший політ у космос” і виведення своєї генеалогії неодмінно від князів Юсупових, але ніяк від звичайних кріпаків українців. “Садок вишневий коло хати” може, звісно, вимовлятися для проформи. Але в душі розпускається тонка російська берізка.
І над усім цим панує привид держави-тирана, держави в якій цим людям запропонована роль вершителів. Держави, описаної у вірші народженого в Києві, але одного з найбільш російських поетів Максиміліана Волошина “Северовосток“: “В этом ветре гнёт веков свинцовых: Русь Малют, Иванов, Годуновых, Хищников, опричников, стрельцов, Свежевателей живого мяса, Чертогона, вихря, свистопляса: Быль царей и явь большевиков“.
Ця картина світу — абсолютно антиукраїнська в тому сенсі, що вона повністю копіює картину світу російської еліти. Це — плоть від плоті русскій мір. Його базова прошивка. Вона не про Україну, не про наші цінності, вона — про вічну спробу колонізованих малоросів, забувши себе, припасти устами до імперського джерела, стати гострими “государевими очима”, його вірним “десницею”, зжити ненависне, котре видає в тобі українця “гекання”.
Це жахливо. Але це можна зупинити. Тому що жоден Зеленський і вже тим більше жодна Венедіктова не здатні стримати плин часу. Повернути імперію. Навіть помиритися з метрополією неможливо — того не бажає сам імперський центр. Україна піде вперед. Майбутнього винесе Венедіктову і їй подібних з кабінетів. За ними піде і стіл НКВДиста Руденка. Радянська трупна отрута поступово вийде з національних судин. Шевченко переможе Волошина. “І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невільничі діти!..”
Нагадаємо, що
Як Венедіктова зірвала спецоперацію НАБУ щодо «слуги народу» Халімона. Відео
