Яна Солошина з села Веселого Новокаховської громади на Херсонщині не очікувала, що буде повномасштабна війна. За 10 місяців до її початку Яна разом з сім’єю повернулася додому після кількох років життя у Польщі.
Тоді жінка не знала, що скоро втратить дім, чоловіка і своє звичне життя, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
«Ховайтесь на три дні»
Уже рік Яна Солошина з 12-річним сином Ігорем мешкає в Івано-Франківську. Каже – місто їй подобається, дуже європейське, схоже на польські. З Польщі вона з сином і чоловіком Дмитром поїхала у 2022 році: там було добре, але хотілося додому.
Ми не думали, що буде війна. Перед тим зробили ремонт, перекрили дах, – розповідає Яна. – Зробили все для того, щоб нам було комфортно жити. Син пішов до школи. Я працювала перукаркою, винаймала приміщення у Новій Каховці. Також у Новій Каховці працював мій чоловік.
Повномасштабне вторгнення почалося для сім’ї зранку 24 лютого сильними звуками, схожими на грім. Село Веселе розташоване за 2 км від Каховської ГЕС, тож бойові дії там почалися майже одразу. Яна з Дмитром вийшли на город і побачили, як підірвали військову частину в Новій Каховці.
Десь об 11:00 до нас почала заїжджати російська техніка, – пригадує жінка. – Ми не одразу зрозуміли, що вона російська. Намальовані Z – ми думали, може «Зеленський»? Техніки було дуже багато. Потім в інтернеті побачили, що по центральній вулиці їде БТР з російським прапором. Потім один з них нам каже – не стійте, ховайтесь по підвалах. Це триватиме десь три дні.
Далі почали літати снаряди: росіяни – на українські позиції, наші – у відповідь. Далі прилетіли вертольоти, сіли на Каховську ГЕС, повісили російський прапор. Наступні дні сім’я Солошиних – Яна, Дмитро, Ігор та доросла донька Яни Соня – ховалася у підвалі в сусідки. Постійно чули голоси окупантів, сильні вибухи, польоти авіації. Коли поруч почався сильний стук і під’їхала велика техніка, сім’я зрозуміла, що треба переходити в інше місце. Як вперше опинилися в центрі села, побачили нерозірвані снаряди в асфальті, спалені хати та розграбовані магазини.
Школа погодилась на співпрацю
Тоді Яна з сім’єю вирішили їхати у Нову Каховку, де окупанти обіцяли поселити їх у гуртожиток разом з іншими українцями. У місті на той час було спокійніше. Там Яна з чоловіком та дітьми жили спочатку в гуртожитку, потім наймали квартиру.
Тоді уже всюди були російські військові, всюди треба було ходити з паспортом, – розповідає Яна. – Потім у групі почали писати, що через село Станіслав можна виїхати. Соніна тітка виїхала до Львова, дорога зайняла два тижні. Вона розказала, що по дорозі багато блокпостів, перевіряють усі фото, соцмережі, месенджери. Там не має бути ніякої техніки, російських солдатів. Але якщо телефон повністю порожній, це теж підозріло. Вони підключають телефон до ноутбука і відновлюють видалені фото чи переписку.
Янина донька виїхала на другий день після того, як окупанти відновили курсування автобуса «Херсон – Нова Каховка». Звідти через Снігурівку вдалося вибратися на підконтрольну територію. Коли Яна, Дмитро та Ігор вирішили їхати, цей маршрут уже був недоступний. Сім’я знайшла перевізника і поїхала на інший напрямок, до Кривого Рогу. Але, в результаті довелося простояти декілька днів у колоні з кількох сотень машин на страшенній спеці – «ДНРівці» не пропускали. Пізніше виявилося, що деяких людей все ж випустили, а потім накрили «градами». На щастя, Солошиних серед них не було – сім’я повернулася додому.
Останньою краплею стали збори в нашій школі – хоч вона тоді стояла напіврозбитою, – розповідає Яна. – Їх проводила наша завучка, яка почала співпрацювати з окупантами, вони її призначили директоркою. Вона каже, раз наша школа однією з перших погодилася на співпрацю, то її зроблять показовою і відновлять. Тож почали писати списки, хто з дітей з вересня буде навчатися. Там я побачила, що навіть з класу мого Ігоря є немало людей, які підтримують окупантів. Але я розуміла, що не можу дати туди дитину, бо знаю характер мого Ігоря. Коли вони почнуть говорити про росію, він не витримає, щось скаже у відповідь – і це буде катастрофа.
«Найбільше боялися, що нас не звільнятимуть»
За словами Яни Солошиної, найстрашнішим в окупації був страх, що Україна відмовиться від Херсонщини. Про це мешканцям постійно говорили окупанти. Триматися допомагали повідомлення від доньки, які приходили, коли вдавалося зловити інтернет.
Соня писала: «Мамо, буде контрнаступ». Я розповідала сусідам, – пригадує жінка. – Бо росіяни нам казали, що нас віддали як Крим, що цілісної України вже немає, Захід відійшов Польщі. Найбільше ми боялися, що нас дійсно не звільнятимуть. Ми розуміли, що під час контрнаступу буде важкий бій, руйнування, але краще вже це, головне – щоб тільки нас не віддали.
На початку липня 2022 сім’я знову вирішила виїжджати, цього разу через Василівку. Всього проїхали 98 блокпостів, стояли у чергах два дні, за вікном авто – страшна спека. Нарешті вдалося доїхати до Запоріжжя. Яна каже: незвично було бачити наших мужніх молодих військових, на противагу бородатим мужикам на захопленій території.
Потім сім’я відправилася в Житомир, де вже жила Соня. Але на новому місці не склалося, тож вирішили переїхати до Франківська. Тут Яні запропонувала свою квартиру подруга франківка, яка зараз живе у Польщі.
Але мій Діма ще у Житомирі пішов у військкомат і відправився служити. Встиг повоювати три з половиною місяці – загинув 13 грудня 2022 року, – не може стримати сліз жінка. – Ця війна у мене забрала все. Коли мене питають, які у мене плани на майбутнє, я не знаю, що сказати. Будинку, який ми будували все життя, уже немає, вдома все зруйноване. Чоловіка забрала війна.
Все ж, поки Яна з малим Ігорем планують залишатися у Франківську: Херсонщину, навіть після звільнення, розмінують не скоро. Тут син ходить у школу, вперше побував у таборі в Карпатах. Сім’я завела кота, якого назвали Мироном.
Та й Дмитро похований тут, на Чукалівці. Хоч він жодного разу не був у Франківську, але мріяв приїхати сюди, до своєї сім’ї.
Авторка: Ольга Романська
