Цими днями рівно 20 років тому розпочався так званий Тузлинський конфлікт, або, як сором’язливо пишуть російські «науковці», — «Тузлинский кризис». Тривалий час вважалося, що путінський режим спровокував цю «прикордонну суперечку» суто з економічних причин, але діяв у ній здебільшого гібридними методами.
Тоді ще мало хто чув про термін «гібридна війна» й увесь світ дивувався: навіщо росіяни чинять безпрецедентний політичний, економічний, інформаційний, дипломатичний шантаж України? Щоб приєднати до своїх 17 млн квадратних кілометрів шматок чужої землі площею…. лише 3,5 кв. км? Чи заради привласнення кількох зайвих миль у Керченській протоці та Азовському морі?
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Як це було?
Коротко нагадаю про суть «конфлікту».
29 вересня 2003 року рф розпочала будівництво «захисної» греблі від російської станиці Тамань Темрюцького району Краснодарського краю до українського острова Коса Тузла. Роботи не було жодним способом узгоджено з українською стороною, як це передбачено міжнародними угодами. Ба більше, пізніше з’ясувалося, що будівництво цієї гідротехнічної споруди здійснювалося без будь-якого проєкту та відповідного інженерно-геологічного дослідження.
Офіційним приводом для проведення робіт став «розгул стихії — повінь, що призвело до численних людських жертв і руйнувань, ураганів, посухи» у Темрюцькому районі. Представники адміністрації Краснодарського краю рф заявляли, що дамба у Керченській протоці має захистити землі Темрюцького району від розмивання.
З цього приводу ще 18 вересня адміністрація Краснодарського краю ухвалила рішення «врятувати землі сільськогосподарського призначення Темрюцького району від руйнувань внаслідок розмивання». Для будівництва «захисної» дамби в Керченській протоці з бюджету краю було виділено 30 мільйонів рублів.
Крім того, існували й напівофіційні версії щодо причин конфлікту, котрі роспропаганда активно просувала у наш інформаційний простір.
Перша — політична.
Топчиновники рф неодноразово «зливали» в медіа меседж, що причиною конфлікту острова Коса Тузла є передвиборча президентська кампанія у росії. Мовляв, політтехнологам путіна потрібна чергова «перемога», щоб залишити свого господаря у кремлі на наступний термін. Авантюра з Тузлою мала б принести путіну чергову «чисту» перемогу.
Ця версія мала досить правдоподібний вигляд, оскільки подібні «переможні» й агресивні передвиборчі технології неодноразово застосовувалися у новітній російській історії.
Друга — економічна.
Річ у тім, що Керченська протока переважно мілководна й безпечне проходження через неї великовантажних суден можливе лише Керч-Єнікальським каналом, який розташований між остовом Коса Тузла і містом Керч, і тільки з лоцманом. Вважалося, що станом на 2003 рік цим маршрутом користувалося до 9 тисяч вантажних кораблів і російські судноплавні компанії мусили платити Керченському порту за проведення суден цим каналом близько $150-180 млн на рік.
Тодішні російські чиновники і політики в публічному просторі активно просували тезу, що українці, мовляв, заробляють шалені гроші на росіянах, тому мусять поділитися з ними «по-братськи». Лише за цієї умови конфлікт буде припинено кремлем, — погрожували вони.
Площа українського острова Коса Тузла до окупації його росією становила близько 3,5 квадратних кілометрів (6,5 км завдовжки і близько 500 м завширшки). Розташований острів майже посередині Керченської протоки. Згідно з адміністративним поділом часів СРСР він належав до Кримської області, яка 1954 року увійшла до складу УРСР. Після проголошення Україною незалежності острів Коса Тузла став невіддільною частиною суверенної території держави Україна.
Українські прикордонники готуються обороняти острів Коса Тузла. Осінь 2003 року.
25 діб і… трошки більше
Вважається, що сам конфлікт тривав 25 діб — від 29 вересня до 23 жовтня 2003 року. Тобто від того моменту, коли російські вантажівки почали насипати греблю, й до телефонної розмови між президентами країн Л. Кучмою та в. путіним, яка відбулася саме 23 жовтня й після якої будівництво дамби зупинилося.
Насправді ж часовий проміжок цієї історії дещо більший. Дехто відраховує його від моменту проголошення Незалежності України, але ми почнемо екскурс з ближчого минулого, згадавши два цікаві факти.
Перший. 1997 року у рф вийшла друком книга «Коса Тузла: перечисленная территория», виготовлена О. Травніковим — депутатом законодавчих зборів Краснодарського краю, професором кафедри міжнародного права південно-російського інституту міжнародних відносин, а ще — випускником вищої школи кдб срср. У цьому тексті є така цікава фраза: «В политике маленькая Коса Тузла в Керченском проливе — это не мелочь. Это принцип. Принцип отстаивания национальных интересов России. А принципы не могут быть предметом торга».
Другий факт. 2002 року той таки депутат крайради О. Травніков засновує «крайовий депутатський комітет» з повернення острова Коса Тузла під юрисдикцію рф. Протягом року члени комітету надіслали декілька листів-звернень на адресу путіна та держдуми рф з вимогою вчинити дії, спрямовані на те, аби надати острову статусу російської території. У разі ж якщо Україна добровільно не віддасть Тузлу, «комітетівці» пропонували висадити поблизу Керчі військовий десант…
Тепер перейдемо до хронології осені 2003 року.
Хронологія конфлікту
Визначення тривалості конфлікту терміном у 25 діб, вочевидь, пов’язано з тим, що саме цей відтинок часу був надзвичайно насиченим у дипломатичному, безпековому, політичному, агентурному, інформаційному протистоянні між країнами. Протягом цих днів відбулося десятки, якщо не сотні, резонансних міждержавних/міжнародних подій, які можна сміливо зараховувати до категорії «агресивних», особливо тих, які ініціювали росіяни.
Перелічу декілька найбільш характерних прикладів, але з певним «люфтом».
16 вересня 2003 року в. путін здійснив робочий візит до Краснодарського краю, за підсумками якого повідомив про затвердження плану «взаємодії міністерств і відомств для розв’язання проблеми воєнно-дипломатичної присутності росії в Чорноморсько-Азовському регіоні».
Наступного дня, 18 вересня 2003 року, відбулося засідання адміністрації Краснодарського краю, на якому було ухвалено «технічне» рішення про будівництво дамби у Керченській протоці.
23 вересня 2003 року в російській пресі з’явилося повідомлення, що згідно з вищезгаданим планом (від 16 вересня) рф має намір взяти під свій контроль «спірні острови», а також промислові райони та місця можливого видобутку корисних копалин і вуглеводів (2002 року за подібною схемою «віджали» у Казахстану острови у Каспійському морі).
27 вересня 2003 року українські прикордонники зафіксували підхід до рибальського причалу на острові Коса Тузла катера з двома російськими репортерами з телеканалу НТВ, котрі розпитували місцевих мешканців про їхнє ставлення стосовно приєднання острова до рф.
28 вересня три невстановлені особи виставили російську віху з написом «РЕП-7» на південно-східній частині острова.
29 вересня російська сторона розпочала будівництво греблі через Керченську протоку. Того ж дня українські прикордонники взяли під посилену охорону цю ділянку російсько-українського кордону.
30 вересня МЗС України направило мзс росії першу ноту протесту, що залишилася без відповіді.
Того ж дня відбулося засідання ради безпеки рф щодо «формування нової програми охорони та оборони рубежів рф як пріоритету поточного часу», на якому йшлося про визначення конкретної лінії морського кордону з Україною, що по суті було нічим іншим, як спробою «офіційно» завести на нашу територію своїх силовиків.
6 жовтня глава мзс рф ігор іванов під зустрічі з Міністром закордонних справ України Костянтин Грищенком у москві запевнив, що під час робіт у Керченській протоці «росією не будуть порушуватися чинні договірні зобов’язання між рф і Україною щодо кордону». На той момент довжина дамби сягнула 15 км.
14 жовтня Верховна Рада України ухвалила заяву до держдуми російської федерації у зв’язку із ситуацією, що склалася на кордоні між двома країнами в Керченській протоці.
Українські прикордонники готуються обороняти острів Коса Тузла. Осінь 2003 року.
17 жовтня 2003 року губернатор Краснодарського краю о. ткачов на нараді за участю голів районних адміністрацій, керівників правоохоронних органів та представників «казацьких організацій» заявив, що «Строительство дамбы прекращать нецелесообразно, народ нам не простит. Кроме того, впереди выборы в государственную думу…».
19 жовтня путін заявив, що рф «залишає за собою право превентивних ударів на випадок, якщо у світі переважить принцип застосування сили без санкції світового співтовариства».
22 жовтня 2003 року Верховна Рада України проводить слухання про українсько-російські відносини, а Президент України Леонід Кучма перериває візит у Латинську Америку й прямує до Тузли, щоб узяти участь у розв’язанні конфлікту.
22 жовтня голова комітету держдуми рф із міжнародних справ д. рогозін заявив, що будівництво дамби — «це природні абсолютно дії краснодарської влади, зокрема природничого департаменту адміністрації Краснодарського краю. Ухвалили рішення, що їм потрібно для збереження Таманського півострова проводити такого роду роботи. Чи має це стосунок до розмежування шельфу, до делімітації кордону — не має, стверджую, не має. Чого ж тоді такий скандал?».
22 жовтня в Сімферополі перед будинком кримського парламенту відбувся проросійський мітинг, учасники якого заявили про готовність передати росії разом з островом Тузла весь Крим. Акцію організували одіозні організації «російська громада Криму», «руський блок», а також «реском компартії» України.
23 жовтня Верховна Рада України ухвалила дві постанови, підтримані всіма парламентарями, крім комуністів: «Про усунення загрози територіальній цілісності України, що виникла в результаті будівництва Російською Федерацією дамби в Керченській протоці» (№ 1234-IV) та «Про утворення Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України щодо забезпечення парламентського контролю за режимом державного кордону України в районі острова Коса Тузла» (№ 1235-IV)39.
23 жовтня вранці Президент України Л. Кучма прибув на острів, пізніше, в другій половині дня, на пресконференції у Керчі він повідомив що домовився з в. путіним про зупинку будівництва дамби. На той момент між українським кордоном і російськими будівельниками залишалося близько 100 метрів.
Цікава деталь: протягом перших тижнів конфлікту російські топчиновники відмовлялися від будь-яких контактів з українськими урядовцями. Микола Литвин (керівник прикордонного відомства у 2001-2014 рр.) у своїй книзі «Лінія розмежування» згадував: «Своєрідною була реакція керівників силових відомств рф на події, що розгорталися поблизу острова Тузла. Наприкінці вересня та на початку жовтня 2003 року вони раптово всі пішли у відпустку або виїхали у відрядження, тому уникали будь-яких контактів і давати роз’яснення щодо подій у Керченській протоці на рівні головних прикордонних представників (тобто керівників прикордонних відомств РФ і України) було нікому. Так само як і решта російських силовиків, мій, так би мовити, колега, В. Пронічев, спочатку перебував у відрядженні, потім у відпустці. На всі офіційні звернення до російської сторони ми отримували шаблонну відповідь: вивчаємо, не знаємо, уточнимо».
Цей красномовний факт свідчить, що у «гібридну війну» вище керівництво росії грало цілком свідомо.
Що це було?
Протягом наступних кількох місяців після кризи ситуація довкола приналежності острова Коса Тузла нібито повернулася до статус-кво.
Принаймні з формальної точки зору.
Так, у листопаді 2003 року прем’єр-міністри рф та України офіційно домовилися про припинення подальшого будівництва дамби, а 24 грудня 2003 року було укладено двосторонній «Договір між Україною та російською федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки» (ратифікований Верховною Радою України 23 квітня 2004 року), який принципово нічого не змінив — Україна й надалі контролювала Керч-Єнікальський канал, острів залишився у юрисдикції України.
Таким собі фізичним нагадуванням про «конфлікт» для росіян стали залишки недобудованої греблі, а для українців — збудована на острові прикордонна застава ДПС України.
Тоді заради чого все це було?
Відповідь на це питання варто пошукати в іншому напрямку.
«Тузлинський конфлікт» з точки зору 2023 року
Після окупації Криму й Донбасу у 2014-му та з досвідом широкомасштабного вторгнення 2022 року події двадцятирічної давнини виглядають у зовсім інакшому світлі. «Завдяки» їм можна з великою долею вірогідності покладатися на твердження, що росія почала підготовку до війни з Україною якщо й не одразу ж після проголошення нашої Незалежності, то точно з приходом до влади путіна у 2000 році.
26 серпня 1991 року, через два дні після ухвалення Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України, прессекретар президента ррфср Б. Єльцина оголосив офіційну позицію рф щодо відносин із «союзними республіками»: «ррфср залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів». Затим, протягом 1992-1993 років, державними органами було рф ухвалено низку нормативних актів доволі прямолінійного характеру, які проголошували територіальні претензії до Незалежної України, як-от постанова вр рф «Про статус міста Севастополя».
Саме від початку ХХІ сторіччя рф регулярно влаштовувала нам молочні, тарифні, газові, м’ясні, сирні, шоколадні, транзитні та інші економічні війни, маючи на меті розвалити економіку України. Шалені вливання у фінансування «п’ятої колони», культурна експансія, агресивна антиукраїнська пропаганда, розгортання агентурної мережі тощо спрямовувалися на послаблення наших державних інституцій.
За всіма цими ознаками можна упевнено говорити про повноцінну гібридну війну або, якщо точніше, її «холодну фазу». А от у вересні-жовтні 2003-го була «обкатана» її «гаряча фаза».
Гібридна війна: теорія і практика
2015 року український політолог, історик, журналіст Євген Магда опублікував роботу «Гібридна війна: питання і відповіді», у якій проаналізував війну, розв’язану росією проти України у 2014 році. У ній він цілком обґрунтовано стверджував, що події 2014-2015 рр. є цілком логічним продовженням багаторічного ланцюжка подій з підготовки рф до підкорення України. Зокрема це низка економічних війн (енергетичні, молочні, м’ясні, шоколадні тощо), інформаційна експансія, фінансування «п’ятої колони», пропаганда тощо, а також події біля острова Коса Тузла.
Згідно з поточною редакцією Вікіпедії, гібридна війна — це «війна з поєднанням у застосуванні конвенційної зброї, партизанської війни, тероризму, кібервійни, торгових війн, патентних війн, реваншистських рухів, пропаганди, порушень прав людини, злочинів проти людяності, військових навчань, переселення, узурпації, вплив на громадську думку, злочинні акти цензури тощо та злочинної поведінки з метою досягнення певних політичних цілей, основним інструментом якої є створення державою-агресором в державі, обраній для агресії, внутрішніх протиріч та конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей агресії, які досягаються звичайною війною» (зацитоване тут визначення узагальнює тези найбільш відомих науковців, які вивчають гібридну війну як явище. — Авт.).
Слід зауважити, що власне сам термін «гібридна агресія» або «гібридна війна» увійшов до наукового обігу лише на початку ХХІ сторіччя. Уперше його використали американці C. Брайан, Н. МакГрегор, М. Вільямсон у роботі «Динаміка воєнної революції, 1300-2050 рр.», опублікованій 2001 року. У наступні ж роки теорію гібридної війни відшліфовували чимало воєнних експертів та науковців, а також практиків, як-от підполковник Корпусу морської піхоти США Френк Хоффман та генерал Джеймс Н. Меттіс.
Узагальнюючи їхні умовиводи, можна сказати, що на той час усталилася така думка: гібридна війна — це політичні, дипломатичні, економічні, інформаційні, воєнні дії однієї держави, спрямовані на підкорення іншої, де саме бойові дії відіграють другорядну роль.
Утім, поки на Заході про гібридну війну говорили на наукових конференціях, росіяни взялися до її прикладного застосування. Власне, конфлікт довкола острова Коса Тузла став таким собі польовим випробуванням інструментів гібридної війни для підкорення противника в особі України.
За мотивами «Тузлинського конфлікту» протягом 2000-х років провідні науковці росії провели дослідження гібридної війни як явища, а у 2013 році їх було офіційно «взято на озброєння». Тоді начальник генерального штабу збройних сил росії генерал армії в. герасимов виступив із доповіддю «Ценность науки в предвидении…», яка фактично ознаменувала запровадження нової гібридної воєнної доктрини у рф. Її так і назвали — «доктрина герасимова».
Цей документ став фактично дорожньою картою вторгнення зс рф в Україну у 2014 році.
2015 року «доктрину герасимова» доволі прискіпливо проаналізував директор Центру з питань безпеки та стратегічних досліджень (Center for Security and Strategic Research, СSSR) при Національній академії оборони Латвії Яніс Берзиньш. У своєму дослідженні він виокремив вісім фаз, із яких складається російська гібридна стратегія підкорення визначеного противника.
Зокрема перші п’ять фаз передбачають непритаманні армії засоби й методи боротьби, а збройний компонент агресор використовує як допоміжний для залякування противника, як це відбувалося у 2003-му і 2014 роках. У шостій, сьомій та восьмій фазах наставала зміна ролей: військова сила ставала головною, а цивільна складова перебирала на себе функцію прикриття збройного нападу. (Через п’ять років після початку гібридної війни в Україні, у 2019-му, у росії виробили «доктрину герасимова 2.0», де перевага віддавалася класичному воєнному протистоянню у рамках ведення масштабних бойових дій. — Авт.).
Підсумовуючи сказане вище, Тузлинський конфлікт насправді варто кваліфікувати не як територіальну суперечку поміж країнами-сусідами, а як один з елементів гібридної війни, ниточки від якого ведуть від року 2003-го до подій 2014-2022 рр.
Фото з архіву пресслужби ДПСУ, колаж Віталія Солоного
Сергій Лемеха, Кореспондент АрміяInform
