Перед цим святом таємно насипали могили загиблим героям. На саме свято закликали дощ, задобрювали мавок та русалок, виганяли нечисть з полів…
Традиції святкування Зелених свят в Україні – розмаїті. Давні вірування тут поєдналися із християнством, а суспільні й політичні процеси внесли свої корективи. Які звичаї ми успадкували від попередніх поколінь? А що залишилося в минулому?
“Локальна історія” зібрала регіональні особливості святкування Зелених свят, передає Правда ІФ
Пам’ять про предків
Через 50 днів після Великодня відзначають велике християнське свято – Трійцю. В українській традиції воно поєднане з дохристиянськими Зеленими святами настільки, що зазвичай ці дві назви ототожнюють. Щороку в ці дні будинки щедро прикрашають зеленим гіллям та травами. Зелені свята починають відзначати за кілька днів до Трійці і продовжують після неї. Залежно від етнографічного району їх можуть називати Зелені святки, Русалії, Свята неділя тощо.
Здавна на Зелені свята існувала традиція поминання. Важливо було перевідати на кладовищах померлих, відправити панахиду й влаштувати трапезу. Подекуди готували поминальну кашу – коливо. Також під час заупокійних панахид освячували хліби або калачі. На Гуцульщині частину освячених калачів, сиру й молока люди несли на могили й обдаровували одні одних за помин померлих. Іншу частину – залишали в церкві. Також до сьогодні дійшов звичай прикрашати могили зеленими гілками липи, верби, клена чи інших дерев.
Політичні події на початку ХХ століття наклали свій відбиток на поминальну традицію. Тоді виник звичай упорядковувати поховання загиблих у бою за свою землю і народ. Особливу увагу приділяли братським могилам, у яких поховані невідомі воїни. Під час польових досліджень проєкту “Локальна історія” респонденти неодноразово розповідали про такі вшанування могил Січових стрільців. “У нас ходили на Зелені свята на могилу і співали, деколи ксьондз ішов туди і правив…” – пригадувала Ганна Чмир із села Кореличі, зараз Львівського району. Також у веснянках, які виконують до Трійці, згадують про Січових стрільців:
“Ви, стрільчеки, пісню чуйте, в темнім гробі не сумуйте.
Ми могили ваші знаєм, квіточками уквітчаєм.
Квіточками, ще й вінцями, ще й рідними прапорцями”.
У деяких галицьких селах напередодні Зелених свят таємно зводили символічні стрілецькі могили. Про такі, переважно нічні, акції неодноразово розповідали наші респонденти. Говорить Микола Кузьо із села Чуква на Самбірщині: “Коло школи поставили могилу за одну ніч на Зелені свята. Священник не посвятив її… Бо боявся, що німці його можуть розстріляти. Він надійшов і прийшла процесія: “Посвятіть, отче, могилу!”. “Я нє”, – все забрав і пішов”. Це був час німецької окупації. Зазвичай могили насипали з ініціативи представників сільської інтелігенції – священників, учителів – або ж ОУН чи громадських організацій.
Суттєво до ідеї вшанування полеглих героїв доклалося товариство “Просвіта”. При читальнях діяли секції охорони пам’яток минулого. Їхні члени доглядали за могилами військових, вели хроніки громадсько-політичного життя та збирали спогади ветеранів національно-визвольної боротьби.
Крім того, під час Зелених свят традиційними серед молоді стали походи на гори Маківку, Лисоню та інші місця бойової слави Січових стрільців. Також поминальні панахиди відбувалися і у великих містах. Особливо багато людей збиралося у Львові. Першого дня Зелених свят йшли урочистою ходою на Янівське кладовище, а наступного – на Личаківське.
У міжвоєнний період такі дійства викликали спротив польської влади. “Ішли люди, співали пісні різні, і побожні… А тут кричать: “Шандар їде!”. То поліціянт теперішній. Але люди всі стали проти нього. І ні не бив, ні нічого. Правда, кликали їх там до району, чи до сільради, але нічого за то не було”, – пригадувала Стефанія Лісна із села Кореличі, зараз Львівського району. Часто місцеві поліціянти нищили могили, які насипали українці, або намагалися розігнати учасників панахид. Їхніх організаторів карали адміністративні органи.
“Маїнити” й “клечанити”
У ці дні українці прикрашали свої помешкання різноманітною зеленню та гілками дерев. Найпопулярнішою рослиною був аїр, відомий як лепеха, шувар або “татарське зілля” (за легендою, рослину принесли в Україну татарські ординці, які брали це зілля з собою в походи, вважаючи, що воно очищає воду). Цікаво, що турки здавна висушували та зацукровували прикореневі стебла аїру. Такі солодощі вважали делікатесом і всіляко використовували в кулінарії.
Часто обряди та ритуали на Зелені свята мають практичне застосування. Наприклад, застеляння підлоги аїром. Ця рослина гарно пахне та відлякує бліх і різноманітних комах. А, за віруваннями, хрест з аїру, м’яти й любистку слугував оберегом від злих сил. Його, як правило, розміщували на покуті.
Крім аїру підлогу могли встеляти іншими травами: чебрецем, любистком, чи осокою, а будинки прикрашали гіллям липи, берези, клена, ясена, дуба, горіха та іншим. У деяких регіонах цей звичай називають “маїнити” або “клечанити”. А гілля відповідно – “май” або “клечання”. Також гілками прикрашали ворота чи хвіртки, господарські споруди. А ще встановлювали на городах, щоби був хороший врожай.
Тисячолітня традиція прикрашати житло зеленим віттям пов’язана з давнім культом дерев. Вона універсальна для багатьох народів. Такі обряди на різні свята збереглися в англійців, німців та скандинавів. Принесення зеленої гілки до хати пов’язано із закликанням врожаю та багатства. Під впливом християнських традицій “клечання” стало символом сили Святого Духа.
Хлібна Трійця
Усі атрибути чи дії на Зелені свята є сакральними. Ми вже згадували про хрест-оберіг із зелених рослин. А ще зеленню закликали опади. На Поділлі збереглася традиція кидати “май” у криницю. Але повiльно, щоби не накликати зливи і граду. Якщо ж правильно кидати зелень, то дощ піде на третій день, вважав місцевий люд. Тут також вірили в те, що дощ можна викликати за допомогою мокрого зілля, яким варто обмаїти або окропити хату. Існувала ще традиція освячування криниць. У деяких українських селах вона збереглась донині.
Також Зелені свята ґрунтуються на хліборобській традиції. На Трійцю після богослужіння селяни урочисто йшли на ниви. Священник освячував угіддя, щоб вберегти врожай від пожеж і граду. Подекуди він закопував у полі хрест, аби градові хмари оминали цю територію. Часто дорогою до нивки траплялися придорожні хрести чи сакральні фігури, то парох згадував імена доброчинців, які їх встановили, і промовляв молитву. Коли процесія йшла між полями, кожен власник земельного наділу зупиняв священнослужителя, щоб він поблагословив його ріллю. Також була традиція зв’язувати кілька стеблин жита чи пшениці, щоб зерно “зав’язувалося” у колоссі. Подекуди після обходу учасники процесії галасували, щоби вигнати з поля нечисту силу.
Вважали, що хліб, спечений у цей період, має магічну силу. Наприклад, суботньою випічкою можна задобрити русалок чи мавок.
Також пекли поминальний хліб – книш. За спогадами корінного тернополянина Юрія Свідерського, пекли його з начинкою: “Книші великі, як маківники, були з сиром і цибулею. Воно було печене, ні солодке, ні квасне”. Також часто пекли пироги. В селі Стрептів, що біля Львова кажуть: “Коляда багата на пампушки, а Йордань – на голубці. Великдень – на паску, а Зелені свята – на пироги”.
