На полонині Веснарка, що розташована на висоті 1350 метрів над селом Красник Верховинського району Івано-Франківської області, Любов Гапчук упродовж літа разом із братом і трьома помічниками доглядає за 31 коровою.
З молока жінка робить масло, сметану, свіжу й копчену вурду, а також бринзу. Сир готують на ватрі, якій не дають загаснути протягом чотирьох місяців, пише Правда.іф з посиланням на Суспільне.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
З 15 років доїть корів
Любов Гапчук із села Красник проводить на полонині двадцять п’яте літо. Останні три роки жінка ватагує на Веснарці. Ця полонина розташована на хребті Костричі.
Полонина Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Разом з двома бовгарами й помічником з 20 травня до 20 вересня Любов доглядає 31 корову.
Полонина Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
З молока жінка виготовляє сметану, масло, свіжу й копчену вурду, а також бринзу.
Любов Гапчук із села Красник робить молочні вироби. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
“Від 15 років я доїла корів — 11-12. Було, що доводилося і 18 доїти. Я дуже це любила. Мій тато теж з дитинства ватагував на полонинах. Пробув тут понад 40 років”, — розповідає Любов Гапчук.
Любов Гапчук із села Красник. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Жінка їздить верхи на коні з 10-річного віку. У дитинстві ходила на полонину разом зі своїм батьком.
Любов Гапчук їздить верхи на коні з 10-річного віку. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Сідло Любові Гапчук, полонина Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
“Тато мене посилав униз, як корова заслабне, або сир нести. Мені тут сідлали коня, а я конем — униз і підіймалася догори. Коня я не боюся, запрягаю, йду в ліс, вожу дрова — все”, — каже Любов Гапчук.
Краєвид з полонини Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
“В дикій природі виживати — дуже тяжкий труд”
Доставляти на Веснарку харчі й продавати сир Любові допомагає брат, завідувач полонини Юрій Гапчук. Чоловік майже пів року воював на Донецькому напрямку, але звільнився за станом здоров’я дружини й тестя.
Брат Любові, завідувач полонини Юрій Гапчук. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Як завідувач полонини, Юрій Гапчук шукає працівників, які б доглядали за коровами, а також сплачує податки за землю.
Полонина Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
“На мені все стоїть. У воєнний стан ні робочих немає, нічого. Дуже туго стало. Які робочі були такі відповідальні хлопці — ті на передовій. Деяких побратимів уже немає в живих. Знаю, бо сам там був. Ми мусимо працювати, бо як не будемо, то все пропаде. Люди тут — у дощ, негоду, грози. В дикій природі виживати — дуже тяжкий труд”, — пояснює Юрій Гапчук.
Помічники доять корів на полонині Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Побут на полонині Веснарка
Під час літування на полонині ватаг і бовгарі живуть у стаї — рубленій хаті, складеній з круглих колод смереки.
Вид з вікна на полонині Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
На ватрищі, якому не дають загаснути впродовж усього літа, Любов Гапчук готує банош, кулешу чи суп.
“Це називається кужба. Ми на ній готуємо їсти. Собі ставимо кітлик і там чи банош варимо, чи зупу, борщ — що попадає”, — каже жінка.
Гуцули готують їжу на ватрищі, якому не дають загаснути впродовж усього літа. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Вурду Любов Гапчук варить у великому котлі на берфелі.
Вурду Любов Гапчук варить у великому котлі. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Для цього жінка спочатку вливає декілька відер молока через фільтр із марлі та хвої, підігріває, ретельно помішуючи, й додає закваску на телячих шлунках.
Проціджене молоко. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Далі вибирає вурду в мішковину, зав’язує і ставить стікати в комору.
Вурда у марлі. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Через декілька днів висаджує сир на подрю, де він коптиться від чотирьох до восьми днів.
Сир, виготовлений на полонині Веснарка у Карпатах. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
“Цьогоріч буде 25 років, як я тут. Мене ніхто не будив рано, не казали: “Вставай, Любо, пора йти до роботи”. Я — сама, в мене так організм вивчився, що рано о четвертій годині я вже прокинулася і можу ходити по колибі. Уже кричу туди на пастухів: “Вставайте, пора до роботи”, — розповідає Любов.
Любов Гапчук із села Красник. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
Від ведмедів, вовків або інших звірів людей і худобу захищають сторожові пси. На полонині немає ні світла, ні електрики, ні вихідних — тут працюють щодня навіть попри сильні спеку або грозу.
Корови на полонині Веснарка, Карпати. Суспільне Івано-Франківськ/Степан Пенкалюк
“Я це люблю. Але вже нема тих людей, які б це любили також. Тепер це відмирає, бо ніхто не цікавиться худобою. Є — добре, нема — нема. Люди колись на цьому виживали, а тепер кажуть, що це — не бізнес. Та то не треба бізнесу — просто так, аби ти мав собі трошки в кишені й людям добро зробив. Тоді люди поважатимуть тебе ціле життя і Всевишній побачить, що тримаються ще Карпати. Якщо зараз тут не буде цих полонин, то ми — вже не гуцули”, — каже Любов Гапчук.
