Василь Савчук близько трьох років тому переїхав жити до Італії.
Туди його разом з братом та бабусею забрала мама. Спочатку 22-річний франківець хотів просто заробити грошей, щоб відкрити власну справу в Україні. Потім звик, в Італії йому подобається, але він планує повертатися в Україну, пише Репортер. Франківець
Спочатку важко всім
«Я живу в Неаполі вже близько трьох років, – говорить Василь Савчук. – Переїхав, бо вважав, що вбивати свою молодість за копійки в Україні – невигідно, чи що. Закінчив економічний факультет у коледжі, потім здобув бакалавра, тож працювати за 3-4 тисячі гривень на місяць якось не дуже хотілось. А мама вже давно працювала в Італії. Спершу вона забрала мого старшого брата, а через три роки й мене».
За словами Василя, перші три місяці він просто сидів у хаті та вчив італійську мову. Старався приділяти мінімальну увагу словникам, зате постійно дивився в інтернеті різні відео італійською. Вдома також намагався говорити італійською. Вже за місяць набив собі базу, а далі стало легше.
«Мій старший брат, Роман, на той час вже працював пару років у місцевій пекарні, – розказує Савчук. – За три місяці я вже був готовий працювати, щось шукав, і він поговорив зі своїм шефом – Розаріо. Той був не проти, і мене взяли на стажування. І от я вже тут працюю третій рік, не враховуючи відпусток, коли їздив в Україну, щоб перевести дух. Коли переїжджаєш в іншу країну, то починаєш розуміти, що таке рідна земля. Все зовсім інше й нове – починаючи від людей і закінчуючи зарплатами, які ти справді бачиш і можеш відкласти».
Найбільше, каже, бракувало спілкування, бо режим був дуже обмежений – робота-дім, не більше. Вже з часом, коли трохи пропрацював, це питання вирішилось само по собі. Але все одно Василь не вважає Італію домом, його постійно тягне повернутися в Україну.
«Спершу я їхав сюди, аби щось заробити, щоб відкрити свою справу в Україні, хоч тоді й не знав яку, – каже Василь Савчук. – Але прийшов на пекарню, попрацював один день і, знаєте – я відчував щастя! Мені настільки сподобалось, що я захотів, та й тепер хочу, відкрити власну пекарню на рідній землі. Щоправда, спочатку було важко навчитися новій справі, плюс до того італійці не дуже хотіли нормально вчити деталям, як правильно все робити, бо ж розуміли – молодий завжди замінить старшого. А я цим жив, працював вісім місяців майже без вихідних, у нічну зміну, бувало, що й по 10-12 годин. І з того таки щось вийшло».
Ковідний період
«Коли все почалося з коронавірусом, то, наприклад, в Неаполі спочатку паніки не було. Скажу навіть більше – італійці сміялись з китайців, мовляв, «жеруть мишей і кажанів, то що з того чекати», – розказує Савчук. – Хоч в тих китайців тут на кожному кроці ресторани. Трохи було смішно, бо хлопці, з якими працював, постійно безпричинно повторювали: «мені страшно», «я боюся». Але страху не було до тих пір, поки в Неаполі не зафіксували перший випадок. Коли в регіоні було ще пару захворювань – пекарня, як і всі інші заклади, зачинилася. Три місяці ми всі були вдома, виходили лише раз на тиждень – у маркет за необхідним».
Ціни на продукти чи якісь побутові речі в жодному магазині не підвищували, а уряд Італії щотижня видавав людям грошову допомогу. У випадку Василя на сім’ю давали 300 євро на три тижні. Звісно, цього мало, сімейству вистачало тільки на разову велику закупку, але хоч щось.
«Щодо цін, то лише маски й одноразові рукавички коштували 6,50, а через пару днів – 44 євро, дефіцит був шалений! – розповідає франківець Василь. – А коли вже все «унормувалося», то штраф за те, що вийшов на вулицю без причини, був від 500 євро. Для порівняння, на початку пандемії – близько 10 тис євро. Але за три місяці все стихло, і, слава Богу, в моїй сім’ї ніхто не хворів. Пекарня потихенько відкрилась, при тому що залишились на роботі тільки я і мій брат Роман, бо ж не було стільки замовлень. А тепер все так само, як і в Україні – масковий режим, дезінфекція, заклади не можуть працювати пізніше 23.00. Тут це для людей трохи дивно, бо якщо в нас в опівночі всі вже сплять, то тут о другій ночі цілими сім’ями виходять гуляти».
Зараз Савчук заробляє за місяць близько 1000-1200 євро та каже, що для Італії це вище середнього. За його словами, прибиральники або ж люди, які доглядають стареньких, мають близько 600-800 євро, а кур’єр за місяць заробляє 200-300 євро. франківець
«Багато людей живуть великими сім’ями, цілими поколіннями. Виживають за рахунок соцвиплат, вони тут просто величезні, а деякі навіть трохи дурнуваті, з точки зору українця, – сміється хлопець. – Стосовно пенсій, то взагалі мовчу. Наприклад, моя бабуся в Україні має в рік 1000 євро, а у людей місячна пенсія така. Сюди можна спокійно приїжджати, щоб заробити на щось своє, а потім повертатись. Кому сподобається – може залишитись».
Коронавірус хоч і підбив плани багатьом людям, але не все так погано. Василь Савчук планує ще пів року, може, рік попрацювати в Італії, а далі приїхати в Україну й відкрити тут власну пекарню або й розгорнути ціле хлібобулочне виробництво. Не завжди освіта вирішує твоє призначення, й іноді, навіть не підозрюючи, можна стати майстром у зовсім іншій галузі – і в іншій країні. франківець
