Вікторія з Донецької області – дружина військового, мама Даниїла та Матвія, життя яких змінилося 24 лютого.
Жінка тимчасово проживає в Бурштинській громаді, пише Правда.іф з посиланням на сторінку міської ради.
– Яким Вам запам’ятався ранок 24 лютого?
– Ранок почався як завжди від СМС – повідомлення чоловіка «В мене все добре, як Ви? Сина в школу не відпускай!». Такі повідомлення були регулярними, оскільки мій чоловік більше двох років несе службу у ЗСУ. Я на той час носила під серцем Матвія, старший син Даниїл не пішов до школи як і сказав тато. І вже з новин я дізналася що в країні війна! Ми жили у власному будинку, другого березня я народила Матвія. Нас виписали з лікарні і чоловіка відпустили лише на три години. Це були найтепліші три години. Ми з чоловіком кажемо що діти в нас однакові, старший народився в 2014, коли почалась війна на Донбасі, а менший у 2022 – і знову війна, але тепер по всій Україні.
– Вікторіє, як Ви наважилися переїхати з такими маленькими дітками?
– Рішення прийняти було дуже важко, я хотіла бути ближче до чоловіка, а чоловік наполягав на наш переїзд і я почала в Інтернеті шукати різні варіанти. Тож натрапила на повідомлення від власниці житла у Бурштині. Це люди з великим серцем. І вже 9 квітня я з дітьми приїхала у ваше місто. Власники житла забезпечили усіма найнеобхіднішими речами та умовами для життя.
– Як Ви тут облаштувалися?
– Куди б я не зверталася, мені завжди допомагали чим могли. Хороших людей насправді дуже багато. Так, був страх, незрозумілість, невідомість… Але зі мною були мої діти. Вони і надихають нас роботи неможливе. Діти є найбільшою цінністю і для них зробимо все від нас залежне. Старшого влаштувала до Бурштинського ліцею №2. Там він закінчив перший клас. Вчителька казала, що спочатку тільки відповідав на запитання, а тепер сам запитує та спілкується більше з однолітками. Я б пішла працювати, але меншому тільки 9 місяців. Тому, поки він спить у візочку, я плету маскувальні сітки у ПК «Прометей».
– Які плани на майбутнє у Вашої сім’ї?
– Спершу перемога на фронті. А вже потім ми з чоловіком будемо вирішувати як жити далі. Повертатися нема куди, села нема, житла нема. Але є земля, все в наших руках. Можливо залишимося тут, можливо переїдемо, але всі разом.
