Це не технологія і не тактика дає українським бійцям їхню найбільшу перевагу, вважає американський письменник, ветеран іракської та афганської військових кампаній Еліот Акерман.
Еліот Акерман – письменник, в минулому морський піхотинець і офіцер розвідки, відбув 5 ротацій в Іраку і Афганістані. Його колонка про російсько-українську війну опублікована в журналі The Atlantic.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
Кілька днів тому у Львові після ранньої вечері (ресторани закриваються о 20:00 через комендантську годину) я зайшов у ліфт мого готелю. Я саме балакав з колегою, коли чолов’яга середнього віку, вбраний як турист, просунув руку у двері, які закривалися. «Ви американці?» – спитав він. Я сказав, що так, і коли він потягнувся до кнопки ліфта, я не міг не помітити його брудні руки і чорні смужки під кожним нігтем. Я також помітив його фліску. На грудях зліва були вибиті орел, глобус і якір. «Ви морпіх?» – спитав я. Він сказав, що був (раз морпіх – завжди морпіх), і я сказав йому, що також служив у морській піхоті.
Він представився (але попросив не використовувати його ім’я, тому назву його просто Джедом), і ми швидко перекинулися назвами частин, в яких служили піхотинцями десять років тому. Джед спитав, чи не знаю я, де б він міг випити чашку кави чи бодай чаю. Він щойно приїхав з Києва, десять годин в дорозі. Втомився і змерз, а все довкола зачинено.
Трішки лестощів – і вдалося вмовити працівників готельного ресторану закип’ятити чайник і дати йому кілька пакетиків чаю. Коли я побажав йому добраніч, він спитав, чи не хочу і я трохи чаю. Це було сказано з інтонацією дитини, яка просить останню казку на ніч, тож я лишився. Йому треба було з кимось поговорити.
Джед сидів навпроти мене в порожньому ресторані, згорбившись над столом і обхопивши долонями чашку, і розповідав, що з часу прибуття в Україну наприкінці лютого він воював під Києвом як доброволець разом із десятком інших іноземців.
Ці три тижні дуже позначилися на ньому. Коли я спитав, як він тримався, він сказав, що бої були значно інтенсивніші, ніж все, що він бачив в Афганістані. Здавалося, він хотів розповісти про цей свій досвід, але намагався стримати емоції. Мабуть, аби уникнути прояву почуттів, він почав говорити про технічні аспекти того, що бачив, детально пояснюючи, як українські військові, що поступалися чисельністю і озброєнням, в боях зупинили росіян.
Передовсім Джед хотів обговорити протитанкову зброю, особливо американські джавеліни і британські NLAW. Минулий місяць боїв показав, що баланс летальності між бронетанковими військами і протитанкового озброєння змінився на користь останнього. Навіть найбільш просунуті важкі броньовані системи, як-от основний бойовий російський танк Т-90, виявилися вразливими: їхніми обвугленими рештками всіяно українські дороги.
Коли я нагадав Джеду, що воював у Фаллуджі в 2004 році, він сказав, що тактика, яку тоді морські піхотинці використовували для захоплення міст, зараз точно не спрацює в Україні. У Фаллуджі наша піхота працювала в тісній зв’язці з основними танками М1А2 Абрамс. Я сам бачив кілька разів прямі влучення реактивних гранат у наші танки (переважно старого покоління РПГ-7), і вони навіть не гикали. Сьогодні ж захисники Києва чи інших міст, озброєні джавеліном чи NLAW, подібний за характеристиками танк знищать.
Якщо дорогий основний бойовий танк є базовою платформою сухопутних військ (як у Росії, так і в НАТО), то базовою платформою флоту, особливо американського, є ультрадорогий капітальний корабель на кшталт авіаносця. Як сучасна протитанкова зброя переламала ситуацію на користь української армії, так останнє покоління протикорабельних ракет (і берегової оборони, і морського базування) може в майбутньому – скажімо, в таких місцях як Південно-Китайське море чи Ормузька протока – переламати хід війни на користь, здавалося б, слабшого флоту. З 24 лютого українські війська довели перевагу антиплатформоцентричного методу ведення війни. Або як просто пояснив це Джед: «В Афганістані я нерідко заздрив танкістам, закутим у броню. А тепер вже ні».
Це привело Джеда до наступної теми в розмові – російської воєнної тактики і доктрини. Він сказав, що провів багато часу протягом останніх тижнів у траншеях на північний захід від Києва. «У росіян нема уяви», – сказав він. Вони обстрілюють наші позиції, тоді атакують великими загонами, а коли атаки захлинаються, роблять це знову і знову. А тим часом українці щоночі малими групами проводять рейди за російські лінії, знекровлюючи ворога.
Спостереження Джеда нагадали мені розмову з Андрієм Загороднюком, яку я мав щойно напередодні. Після вторгнення Росії на Донбас у 2014-му Загороднюк курував низку реформ української армії, які зараз приносять свої плоди, і головні серед них – зміни у воєнній доктрині. Згодом, з 2019-го по 2020-й, він працював міністром оборони.
Російська доктрина спирається на централізоване командування і контроль, в той час як орієнтований на місії стиль командування і контролю – як і випливає з назви – покладається на індивідуальну ініціативу солдата – від рядового до генерала. Важливо не тільки розуміти, в чому полягає місія, але проявляти ініціативу, адаптуючись до мінливої й хаотичної ситуації на полі бою, аби її виконати. Хоча російська армія за Путіна модернізувалася, вона ніколи не використовувала децентралізований місійний стиль ведення війни, який є фірмовою ознакою військ НАТО і який адаптували українці.
«Росіяни не дають повноважень своїм солдатам, – пояснює Загороднюк. – Вони дають накази – йти з точки А в точку Б, і лише коли вони дійдуть до точки Б, їм скажуть, куди йти далі, і молодші солдати рідко знають мету своїх завдань. Така централізована система командування і контролю може працювати, але тільки якщо все розвивається за планом. Коли план розвалюється, централізований метод зазнає колапсу. Ніхто не може пристосуватися, і тоді ви отримуєте щось таке, як 40-мильні колони в заторі під Києвом».
Оцей брак розуміння у звичайних російських солдатів добре проілюструвала одна історія від Джеда: вона розкриває наслідки цього нерозуміння. Під час невдалої нічної атаки на позицію, де був Джед, група росіян загубилася неподалік у лісі. «Врешті-решт вони просто почали гукати, – розповів Джед. – Мені від цього аж стало зле. Вони поняття не мали, куди йти».
Коли я спитав, що ж з ними сталося, він лише похмуро глянув на мене.
Замість розповіді про фінал тої історії Джед взявся описувати переваги, які українцям дають технології нічного бачення. Я сказав, що в українців наче не так і багато приладів нічного бачення. Джед підтвердив – треба більше. «Але у нас є джавеліни. Всі говорять про джавеліни як протитанкову зброю, але забувають, що джавеліни мають КПБ».
КПБ – командно-пусковий блок – це потужний тепловізор, який можна використовувати окремо від ракетного комплексу. В Іраку та Афганістані ми часто брали на місії принаймні один джавелін, і не тому, що сподівалися на зустріч із танками аль-Каїди, а тому що КПБ – це дуже ефективний інструмент. Ми користувалися ним, спостерігаючи за перехрестями, аби переконатися, що ніхто не ставить там саморобні міни. Дальність дії джавеліна – понад милю, і КПБ ефективний на цю дистанцію, а то й більше.
Я спитав Джеда, на яких відстанях вони ведуть бойові дії з росіянами. «Зазвичай українці чекають у засідках і підпускають їх дуже близько». Коли я спитав, наскільки близько, він відповів: «Інколи лякаюче близько». Він розповів про одного українського солдата, якого він та ще кілька англомовних колег назвали «Маніяком» за його ризиковані виходи на російські танки. «Маніяк – чудовий хлопець з дуже м’якими манерами. У бою він перетворювався на психа, відважний, як чортяка. А після бою знову ставав гарним м’яким хлопцем».
Звісно, я не мав можливості перевірити історії Джеда, але він показав мені відео, яке зняв в окопах, тож з огляду на відео і подробиці про часи в морській піхоті його розповідь видається правдивою. Що довше ми говорили, то більше розмова відхилялася від матеріально-технічних можливостей до теми психологічного стану українського війська. Наполеон, який провів багато битв, зазначав, що «моральний дух в порівнянні з матеріальним забезпеченням армії має перевагу три до одного». Я міркував про цей вислів, поки Джед допивав чай.
В Україні – принаймні на цій першій стадії війни – слова Наполеона в багатьох випадках переконливо підтвердилися. Коли ми напередодні говорили з Загороднюком про реформи і технології, які дали українській армії низку переваг, він виділив один пункт, який вважає найважливішим. «Наша мотивація – це найважливіший фактор, важливіший за будь-що інше. Ми б’ємося за життя наших рідних, за наш народ, за наші домівки. У росіян нічого подібного нема і бути не може».
