Ось уже кілька місяців як в Івано-Франківську з’явився “Хаб “Ба і Ді – Маріуполь” – простір, де літні переселенці з Маріуполя гуртуються, аби вчитися і творити.
А ще робити добрі справи. Наприклад, збирають гроші для сиріт чи в’яжуть шкарпетки для воїнів, пише “Галицький кореспондент”.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
У хаб приходять раз або двічі на тиждень. Роблять багато різного: рукоділля, гончарство, психологічні тренінги, комп’ютерна грамотність… Найчастіше – рукоділля. Потім готові вироби презентують на різних ярмарках.
Також їх можна придбати в онлайн-крамничці в Фейсбуці або в центрі «ЯМаріуполь», що по вул. Грушевського, 22а. Наразі виручені гроші віддають на допомогу дітям-сиротам з Маріуполя.
А ще у хабі плачуть, сміються, смакують власноруч спечені пончики, згадують, гніваються, дякують, мріють…
Місто, яке не люблю
«Я не можу полюбити Франківськ. Не ображайтесь – то не зі зла, – ділиться пані Надія. – Щоранку, коли прокидаюся, найперше йду до вікна. Звідти видно гори. Вони прекрасні. І Франківськ прекрасний. Але кожного разу я йому говорю те саме: «Доброго ранку, місто, яке я не люблю». Не тому, що місто – погане чи люди – недобрі, ні, просто тому, що надто сильно люблю свій Маріуполь. Закривавлений Маріуполь. Розумієте, про що я?».
З вікна своєї маріупольської квартири вона бачила море і Площу свободи. У помешкання прилетів снаряд, але не розірвався.
«У нас кажуть: якщо квартира не горіла, отже ціла і неушкоджена. Все решта – то нічого страшного», – говорить жінка.
Коли зайшли росіяни, мешканців багатоповерхівки, де жила пані Надія, вигнали до підвалу, а самі оселилися в їхніх квартирах. Щодня вдосвіта окупанти заводили танки у дворі і розстрілювали сусідні будинки. Просто так. Нажахані люди вистрибували з балконів. Біля під’їздів було всіяно трупами.
«Перед тим, як орки зайшли, вони запустили дрони з мінами на наш кооператив з машинами, – розповідає переселенка. – Всі машини погоріли – люди вже не мали на чому втекти з міста».
Кадирівці заливалися алкоголем. Місцеві навмисно приносили їм розведений спирт – щоб ті п’яні падали і не ходили нікого вбивати.
У багатьох маріупольців не витримувала психіка – вішалися просто на деревах.
Пані Надія – вчителька історії України. Тому сусіди, які чекали «асвабадітєлєй», її одразу здали.
«А правда, що у ваших підручниках пишуть, ніби укропи викопали Чорне море?», – перше, що запитав її росіянин.
Маріупольці з хабу дуже зляться на колаборантів. Кажуть, коли повернемо Маріуполь, усіх їх треба позбавити громадянства і соціальних виплат, бо зраду не можна пробачати.
Пили чай і плакали
«Наш хаб почався з проєкту юридичної грамотності для людей старшого віку, – розповідає організаторка франківка Галина Плотницька. – Я розуміла, що найбільше це треба саме для літніх переселенців: втрата документів, переїзди, проблеми з помешканням, реєстрація в «Дії» – та повно всіляких викликів».
Жінка звернулася з пропозицією в франківський центр допомоги переселенцям «ЯМаріуполь». Там одразу підтримали ідею, бо «щодня приходили розгублені літні маріупольці – пили чай і плакали».
Далі Галина Плотницька написала проєкт на створення “Хабу “Ба і Ді – Маріуполь”. І виграла.
Спершу тут багато говорили і згадували. Маріуполь. Море. Війну. Виливали душу. Відпускали минуле і готували місце для нового. Плакали всі.
«Ми й досі плачемо, але вже менше», – усміхається пані Наталя.
«Я плачу майже кожного ранку. Ніяк не звикну, що більше не вдома, – каже пані Лариса. – Прокидаюся уранці – стіни не мої. І все – зразу накриває».
«А я більше не плачу. Не можу. Сльози не течуть», – додає пані Надія.
Бракує сонця і моря
У хабі кажуть, їхні зустрічі багатьох маріупольців витягнули з депресії. «Бо пенсіонеру важче, ніж молодому. Та ще й без свого даху над головою, в чужому місті, все з нуля…».
59-річна Світлана Харіва вже влаштувалася електриком у місцевому комунальному підприємстві “Електроавтотранс”. У Маріуполі все життя віддала цій професії, працювала з високовольтними електромережами.
Коли зайшли росіяни, саме пані Світлана з колегами до останнього заживляли місто. Фактично під обстрілами.
«Телефонують і кажуть, що люди в реанімаціях лишилися без світла, – згадує жінка. – Тому мені не було страшно. Мала виконати свою роботу і крапка».
На початку березня не стало води і газу. Коли в її квартирі вибило всі вікна, теплий робочий костюм не дав замерзнути. У кожному дворі горіло вогнище – готували їжу. Тинялися зграї голодних псів. Ішли бої.
«Здавалося, ніби наступив судний день», – каже переселенка.
Коли вона біля під’їзду розпалювала вогонь, впала бомба. Всі автівки, що поруч, почали вибухати. Пані Світлану підкинуло ударною хвилею і гепнуло на землю.
Жінку посікло осколками. Зламалася нога. До квартири вона вже поповзла. Сусіди приносили воду. А ще гору знеболювальних таблеток. Нога «горіла», пульсувала і пухнула. Потрібні були антибіотики. А їх не було. Як шину примотала швабру. Мало того, ще й щодня шкандибала в сусідній квартал, аби впіймати зв’язок і сказати дітям, що жива.
«Ви собі навіть не уявляєте, на що здатен людський організм, коли хочеш вижити, – сумно всміхається переселенка. – Можливо все – тепер я це точно знаю».
Ногу вона таки врятувала. У Франківську пів року була з гіпсом. Каже, пощастило з травматологом.
Пані Світлана полюбила Франківськ одразу. Каже, їй тут добре, ніби вдома. Поруч діти, внуки, знайшла нових друзів. Лиш бракує сонця і моря.
На депресію не має часу. Працює на роботі, ходить у хаб, плете маскувальні сітки. Пише книгу. На основі щоденника, який вела в окупації. Назва уже є – «Мій Маріуполь».
