Ось уже кілька місяців як в Івано-Франківську з’явився “Хаб “Ба і Ді – Маріуполь” – простір, де літні переселенці з Маріуполя гуртуються, аби вчитися і творити.
А ще робити добрі справи. Наприклад, збирають гроші для сиріт чи в’яжуть шкарпетки для воїнів, пише “Галицький кореспондент”.
У хаб приходять раз або двічі на тиждень. Роблять багато різного: рукоділля, гончарство, психологічні тренінги, комп’ютерна грамотність… Найчастіше – рукоділля. Потім готові вироби презентують на різних ярмарках.
Також їх можна придбати в онлайн-крамничці в Фейсбуці або в центрі «ЯМаріуполь», що по вул. Грушевського, 22а. Наразі виручені гроші віддають на допомогу дітям-сиротам з Маріуполя.
А ще у хабі плачуть, сміються, смакують власноруч спечені пончики, згадують, гніваються, дякують, мріють…
Місто, яке не люблю
«Я не можу полюбити Франківськ. Не ображайтесь – то не зі зла, – ділиться пані Надія. – Щоранку, коли прокидаюся, найперше йду до вікна. Звідти видно гори. Вони прекрасні. І Франківськ прекрасний. Але кожного разу я йому говорю те саме: «Доброго ранку, місто, яке я не люблю». Не тому, що місто – погане чи люди – недобрі, ні, просто тому, що надто сильно люблю свій Маріуполь. Закривавлений Маріуполь. Розумієте, про що я?».
З вікна своєї маріупольської квартири вона бачила море і Площу свободи. У помешкання прилетів снаряд, але не розірвався.
«У нас кажуть: якщо квартира не горіла, отже ціла і неушкоджена. Все решта – то нічого страшного», – говорить жінка.
Коли зайшли росіяни, мешканців багатоповерхівки, де жила пані Надія, вигнали до підвалу, а самі оселилися в їхніх квартирах. Щодня вдосвіта окупанти заводили танки у дворі і розстрілювали сусідні будинки. Просто так. Нажахані люди вистрибували з балконів. Біля під’їздів було всіяно трупами.
«Перед тим, як орки зайшли, вони запустили дрони з мінами на наш кооператив з машинами, – розповідає переселенка. – Всі машини погоріли – люди вже не мали на чому втекти з міста».
Кадирівці заливалися алкоголем. Місцеві навмисно приносили їм розведений спирт – щоб ті п’яні падали і не ходили нікого вбивати.
У багатьох маріупольців не витримувала психіка – вішалися просто на деревах.
Пані Надія – вчителька історії України. Тому сусіди, які чекали «асвабадітєлєй», її одразу здали.
«А правда, що у ваших підручниках пишуть, ніби укропи викопали Чорне море?», – перше, що запитав її росіянин.
Маріупольці з хабу дуже зляться на колаборантів. Кажуть, коли повернемо Маріуполь, усіх їх треба позбавити громадянства і соціальних виплат, бо зраду не можна пробачати.
Пили чай і плакали
«Наш хаб почався з проєкту юридичної грамотності для людей старшого віку, – розповідає організаторка франківка Галина Плотницька. – Я розуміла, що найбільше це треба саме для літніх переселенців: втрата документів, переїзди, проблеми з помешканням, реєстрація в «Дії» – та повно всіляких викликів».
Жінка звернулася з пропозицією в франківський центр допомоги переселенцям «ЯМаріуполь». Там одразу підтримали ідею, бо «щодня приходили розгублені літні маріупольці – пили чай і плакали».
Далі Галина Плотницька написала проєкт на створення “Хабу “Ба і Ді – Маріуполь”. І виграла.
Спершу тут багато говорили і згадували. Маріуполь. Море. Війну. Виливали душу. Відпускали минуле і готували місце для нового. Плакали всі.
«Ми й досі плачемо, але вже менше», – усміхається пані Наталя.
«Я плачу майже кожного ранку. Ніяк не звикну, що більше не вдома, – каже пані Лариса. – Прокидаюся уранці – стіни не мої. І все – зразу накриває».
«А я більше не плачу. Не можу. Сльози не течуть», – додає пані Надія.
Бракує сонця і моря
У хабі кажуть, їхні зустрічі багатьох маріупольців витягнули з депресії. «Бо пенсіонеру важче, ніж молодому. Та ще й без свого даху над головою, в чужому місті, все з нуля…».
59-річна Світлана Харіва вже влаштувалася електриком у місцевому комунальному підприємстві “Електроавтотранс”. У Маріуполі все життя віддала цій професії, працювала з високовольтними електромережами.
Коли зайшли росіяни, саме пані Світлана з колегами до останнього заживляли місто. Фактично під обстрілами.
«Телефонують і кажуть, що люди в реанімаціях лишилися без світла, – згадує жінка. – Тому мені не було страшно. Мала виконати свою роботу і крапка».
На початку березня не стало води і газу. Коли в її квартирі вибило всі вікна, теплий робочий костюм не дав замерзнути. У кожному дворі горіло вогнище – готували їжу. Тинялися зграї голодних псів. Ішли бої.
«Здавалося, ніби наступив судний день», – каже переселенка.
Коли вона біля під’їзду розпалювала вогонь, впала бомба. Всі автівки, що поруч, почали вибухати. Пані Світлану підкинуло ударною хвилею і гепнуло на землю.
Жінку посікло осколками. Зламалася нога. До квартири вона вже поповзла. Сусіди приносили воду. А ще гору знеболювальних таблеток. Нога «горіла», пульсувала і пухнула. Потрібні були антибіотики. А їх не було. Як шину примотала швабру. Мало того, ще й щодня шкандибала в сусідній квартал, аби впіймати зв’язок і сказати дітям, що жива.
«Ви собі навіть не уявляєте, на що здатен людський організм, коли хочеш вижити, – сумно всміхається переселенка. – Можливо все – тепер я це точно знаю».
Ногу вона таки врятувала. У Франківську пів року була з гіпсом. Каже, пощастило з травматологом.
Пані Світлана полюбила Франківськ одразу. Каже, їй тут добре, ніби вдома. Поруч діти, внуки, знайшла нових друзів. Лиш бракує сонця і моря.
На депресію не має часу. Працює на роботі, ходить у хаб, плете маскувальні сітки. Пише книгу. На основі щоденника, який вела в окупації. Назва уже є – «Мій Маріуполь».
