Військовослужбовець 79 батальйону 102 бригади Віталій Бандура після важкого поранення у 2023 році пережив 16 днів коми, повний параліч і 13 операцій.
Переважно лікарі не давали надії на відновлення руху, втім зараз чоловік робить перші кроки, вчиться вправлятися в побуті та збирає гроші для війська, пише Суспільне.
Віталій Бандура родом зі Старого Лисця, що на Івано-Франківщині. На початку повномасштабного вторгнення росіян в Україну він повернувся з-за кордону, де працював будівельником, щоб стати на захист держави. Воював на Запорізькому напрямку.
“Я почув “буф” — і все. Більше нічого вже не пам’ятаю”
У березні 2023 року Віталій Бандура потрапив під танковий обстріл росіян на Запорізькому напрямку, поблизу села Малинівка. Зі слів військовослужбовця, все відбулося настільки швидко, що він не встиг навіть усвідомити загрозу. Пригадує: щойно вийшов з бліндажа, зупинився над окопом — за мить поруч розірвався снаряд.
Віталій Бандура служив у 79 батальйоні 102 бригади. Віталій Бандура
“Я почув “буф” — і все. Більше я вже нічого не пам’ятаю. Хлопці потім розказували, що мене землею засипало — лише рука стирчала”, — говорить Віталій Бандура.
Побратими думали, що Віталій загинув, та згодом медикиня зафіксувала слабке серцебиття. У перші дні після поранення життя військовому рятували в лікарнях кількох міст: у Покровську, Запоріжжі, Дніпрі і Києві.
“Руки не прив’язані. Вони у вас не працюють”
Віталій мав відкритий перелом хребта, черепно-мозкову травму та уламкові поранення по всьому тілу. До столиці військовослужбовця привезли у критичному стані, втім лікарям вдалося його стабілізувати.
“Трапився мені дуже хороший лікар — Олександр Дем’яненко. Він мене фактично з того світу витягнув”, — каже Віталій Бандура.
16 днів боєць провів у комі, а отямившившись, дізнався, що його тіло паралізоване нижче шиї.
Віталій Бандура на колісному кріслі. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“Я прокинувся: весь перебинтований, наді мною купа лікарів. Ну і перше відчуття, прошу: відв’яжіть мені руки. Кажуть: “Ваші руки не прив’язані, вони у вас не працюють — ні руки, ні ноги”. Для мене це був сильний удар. Але я дякую Богу, що взагалі живим залишився. Мама мене навідувала, то їй сказали: “Знаєте, з такими травмами виживає один із тисячі”. От я тим одним і виявився. Я за це вдячний”, — розповідає ветеран.
“Тут головне — не зламатися, бо тіло б атрофувалося”
З його слів, на початку лікування медики не бачили перспектив для відновлення рухомості.
“Мені сказали, що я повністю паралізований. Багато професорів приходили, оглядали мене, але надії не давав ніхто”, — говорить Віталій Бандура.
Втім прогнози змінилися, коли реабілітологиня Ірпінського госпіталю помітила, як у Віталія сіпнувся палець на лівій нозі. З того моменту з ним почали займатися посилено.
Віталій Бандура проходить реабілітацію вісім місяців. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
“З її рук я почав відновлюватися. Кожного дня з 9:00 до 16:00 мене чіпляли на ланци: розтягували, піднімали, на “мотомед” мене ставили, щоб ноги крутилися. Давали в руки гирьки. Тут головне — не зламатися, бо якби зламався — все. Тіло б атрофувалося”, — каже Віталій Бандура.
“Подивіться: з “живого трупа” я роблю кроки”
Після поранення Віталій Бандура ще не виписувався додому з лікарень, оскільки йому потрібен постійний медичний догляд.
“Додому поки — нереально, бо можуть не встигнути лікарі. В мене бувають такі приступи, що мене “відключає”. В мене не працює ні сечовий, ні кишечник. А коли судоми — тіло болить так, що не можу собі місця знайти. За три роки я ще не знав ні одної ночі, щоб я ліг і спокійно поспав”, — розповідає ветеран.
Ветеран Віталій Бандура з реабілітологом. Суспільне Івано-Франківськ
Віталій Бандура каже: попри постійний біль і виснаження він намагався не втрачати мотивацію. Тисменицька лікарня надає автомобіль, яким Віталія возять до реабілітаційного центру при одній із клінік у Івано-Франківську.
“Це можливо лише завдяки фінансуванню спонсорів. Тут чудово, але не дешево. Звичайно, є знижки для військових, але зараз не існує таких клінік, щоб реабілітували безоплатно. Оце, що НСЗУ дає тих 10 занять, то, повірте, це є крапля в морі від того, скільки часу треба, щоб мене підняти на ноги. Якби не спонсори і волонтери, я б уже давно гнив у землі”, — говорить Віталій Бандура.
Віталій Бандура із завідувачкою реабілітаційного відділення клініки Іриною Лопушанською. Віталій Бандура
За вісім місяців реабілітації Віталій зміг пройти шлях від повної нерухомості до перших самостійних кроків з опорою, каже завідувачка реабілітаційного відділення клініки Ірина Лопушанська.
“Він не міг піднятися з ліжка чи сидіти. Не вистачало м’язової сили, хоч він добре харчувався й мав апетит. А колега з Києва глянув “свіжим оком” і каже: “Дайте йому протеїн”. І дійсно, за місяць на протеїні Віталій набрав шість кілограмів, і ми одразу побачили, наскільки він став сильнішим у своїх руках”, — додає Ірина Лопушанська.
З понеділка по п’ятницю, щодня з 15:00 до 17:00, з Віталієм займаються ерго- та фізіотерапевти. Він вчиться вставати, тримати рівновагу, пересуватися і заново виконувати побутові речі.
“Багато труду, але потрошки-потрошки виходить. Ніколи не треба здаватися. Треба йти до кінця. І як будеш боротися, то щось з того буде, а як ні, то… Якою б не була тяжка ситуація — все воно пройде колись. Подивіться: з “живого трупа” я роблю кроки”, — каже Віталій Бандура.
“Ми мусимо воювати і волонтерити ніби за десятьох”
Попри хворобу Віталій продовжує допомагати військовим. Ветеран є членом громадської організації “Варто”. Разом із волонтерами він проводить збори та забезпечує побратимів амуніцією, харчами та речами першої необхідності.
“На фронті я вже допомогти їм не можу. Якби міг, я б знову поїхав, навіть без зайвої думки. Нам зараз головне — допомагати хлопцям, аби вони витримали той натиск, аби не пустили далі тих гієн. Вони думають, що нас масою затопчуть, але не виходить. Наші хлопці розумно воюють. У нас же розмін величезний. Наш один гине — їхніх десять, але проблема в тому, що їх набагато більше. Їх, як тарганів, багато. Тому ми мусимо воювати і волонтерити ніби за десятьох. Всі ми — кожен, чим може, має допомагати”, — говорить Віталій Бандура.
Водночас, каже ветеран, він не зміг би продовжувати лікування без підтримки волонтерів і небайдужих людей з України та з-за кордону. Цю взаємопідтримку чоловік називає “кругообігом добра”.
“От мені візочок електричний з-за кордону привезли. Ходунки, щоб я міг пересуватися, вчитися ходити, — від волонтерів. Більшість ліків, дорогі препарати — це все волонтери мені передають. Так само “памперси”, пеленки на кожен день — усе від волонтерів. Якби не їхня підтримка, я б давно вже гнив у землі”, — каже Віталій Бандура.
Завдяки електричному візку ветеран має змогу виїжджати на прогулянки, відвідувати церкву, подорожувати з друзями та сім’єю.
“Зараз я, як козак, уже їхав пасочку святити. У Старуню їздив, відбув усю хресну дорогу. Кожну неділю я відвідую церкву тут, поруч з лікарнею. У магазин можу поїхати. Катаюся собі, з людьми спілкуюся”, — говорить Віталій Бандура.
Віталій Бандура із сином та онучкою. Віталій Бандура
Чоловік каже: найбільше на шляху реабілітації його підтримують думки про близьких та про плани, які він хоче втілити після відновлення.
“У мене є синочок, йому 14 років. Онучку маю, яка пішла в перший клас. Є заради кого жити. От скоро літечко — буду їздити, проводити збори хлопцям на передову. А ще маю мрію. Я сім років для села вертеп робив: сценарій писав, все-все. Якщо Боженька дасть піднятися, то спробую знову організувати, аби син взяв участь. Бо він тоді маленький був — не застав”, — додає Віталій Бандура.
