Військова капеланка Української греко-католицької церкви сестра Симеона Довганюк уже понад 11 років служить українським військовим.
Потребу допомагати тим, хто втратив на війні рідних та близьких, вона відчула, коли втратила на війні двоюрідного брата. Тоді, каже монахиня, вона зрозуміла, що має не лише молитися. Сьогодні сестра Симеона працює психологинею і капеланкою у “Домі воїна” в Івано-Франківську, де допомагає військовим та їхнім родинам пережити втрати, травми війни та невизначеність, пише Укрінформ.
Сестра Симеона родом із села Торговиця на Івано-Франківщині. У дитинстві вона захоплювалася музикою і мріяла стати вчителькою. Після школи вступити до університету їй не вдалося, однак дівчина здобула радіотехнічну освіту та почала працювати.
Переломним моментом у житті стала пропозиція руки і серця від коханого. У березні 1992 року, під час Великого посту, вона прийшла до храму, щоб попросити поради.
“Коли підняла очі, побачила великий хрест. Тоді підійшла ближче… І раптом для мене розп’яття ожило. Я почула всередині себе голос і слова: «Я буду твоїм чоловіком. Ти маєш бути в монастирі». Так я отримала покликання, Бог вирвав мене, немов квітку, до свого букета”, – говорить сестра Симеона.
Через кілька днів вона повідомила нареченому, що вирішила піти до монастиря. У 18 років дівчина вступила до Василіянського монастиря в Івано-Франківську, а у 2007 році склала вічні обіти і отримала чернече ім’я Симеона.
Поворотним моментом у служінні стала загибель двоюрідного брата Петра Остап’юка у 2014 році. Він був серед військових, які загинули у збитому гелікоптері разом із генерал-майором Сергієм Кульчицьким. Родина чекала на можливість поховати брата майже дев’ять днів.
“Оте чекання в селі було дуже складним. Я відчула страшну ненависть до росіян, яку ніколи раніше в собі так сильно не відчувала. Люди тоді хотіли, щоб я щось їм говорила, а я не могла”, – зізнається сестра Симеона.
Каже, так тривало кілька днів. Часом здавалося, що, якби була зброя, вона б не вагалася, щоб спрямувати її проти ворога, який відібрав рідну людину. Зізнається, ненависть переповнювала її.
“Я вийшла з хати в темну ніч, лише зірки на небі. Відчуваю, що ні молитися, ні говорити не можу. Забігла подалі в город і просто почала кричати: «Боже, що мені робити?!». Тоді почула в собі слова: «Відпусти і прости». Я почала їх повторювати кілька разів, щоб чути ті слова на власні вуха… Коли вже відбувся похорон брата, побачила хлопців, які приїхали до нього на прощання. Вони теж не могли говорити, не могли ні з ким поділитися цим. І коли я повернулась у Зарваницю, мені не давала спокою думка, що не зможу тепер лише молитися, мушу допомагати цим людям”, – каже сестра Симеона.
Через два місяці вона отримала відповідь на своє прохання і дозвіл від УГКЦ стати військовою капеланкою. У вересні 2014 року сестра Симеона прибула до однієї з військових частин у Дніпропетровській області. Там вона працювала у госпіталі, куди привозили поранених після боїв за Донецький аеропорт та Іловайськ.
Перші роки служіння були надзвичайно складними – переповнені палати, важкі поранення і психологічні травми військових. У госпіталі вона прожила шість років фактично без вихідних.
У цьому госпіталі капеланка прожила шість років, без відпустки та вихідних. Лікарняна палата стала її домом та кабінетом. Пізніше орендувала житло, щоб бодай інколи побути в тиші.
“Коли почалася повномасштабна, нас росіяни обстріляли вранці. Я ледь вижила, бо недалеко стався вибух – у лікарні обвалилися стіни, повилітали вікна. Операційну довелося перенести. Ніхто не розумів, як діяти. Тоді я тимчасово зняла монашу одежу, бо почали заходити диверсійні групи ворога. В один день було багато загиблих. Наш особовий склад готував оборону, ми в цивільному одязі складали мішки з піском. Майже три місяці жили в підвалі, повітряні тривоги не вщухали”, – пригадує сестра-капеланка.
Разом із військовими медиками та персоналом госпіталю сестра Симеона допомагала облаштовувати оборону, носила мішки з піском та майже три місяці жила у підвалі через постійні обстріли.
З 2025 року сестра Симеона працює у «Домі воїна» в Івано-Франківську. Щотижня вона проводить до двадцяти консультацій для військових і їхніх родин. Найскладніше, за її словами, працювати з родинами зниклих безвісти.
Свої сили капеланка відновлює у тиші та молитві.
“Для мене важливою є тиша, без жодного звуку. Тоді можу думати лише про Бога. І це – моє найбільше відновлення”, – каже сестра Симеона.
