З початком повномасштабного наступу Андріана Сусак стала до зброї і вже як боєць спецпідрозділу отримала численні важкі поранення, підірвавшись на протитанковій міні на Херсонщині.
Перші повідомлення про поранення Андріани лякали страшенно. Казали, що вона в комі, що лікарі не дають ніяких прогнозів… За декілька днів з’явився пост на особистій сторінці Андріани – вона надиктувала сестрі повідомлення. З того моменту почалася інша битва цієї жінки-воїна – за власне здоров’я. І вона триває дотепер. Вже п’ять місяців Народна героїня України в лікарні, постійно займається з реабілітологами, днями їй провели чергове втручання – за цей час не зрослися кістки пораненої правої руки. Тож потрібно було розібратися в причинах цього, пише Цензор.нет.
Про Андріану, яка у 2014 році пішла захищати Україну добровільно у складі батальйону “Айдар”, буде детальна розповідь у другій книзі “Народні герої України. Історії справжніх”. Вона тоді була штурмовиком, воювала нарівні з чоловіками, за що і отримала від держави орден “За мужність”, а від народу – срібний тризуб “Народний герой України”, причому бойовий, з червоно-чорною колодкою. 24 лютого 2022 року, зрозуміло, жінка разом з чоловіком знову стала до зброї.
-Де тебе застало 24 лютого?
-У Києві. Мене попередили, що в цю ніч буде обстріл. І за два дні до цього також казали про те, що наступ відбудеться. Тому я з роботи зателефонувала чоловікові і сказала, щоб він вже збирав малого і відвозив до батьків на Захід України. Ми ще посварилися, тому що він казав: “Ні, такого не буде”. Слава Богу, послухався. А 24 числа я, як і всі в Києві, прокинулася від вибухів. Чоловік насамперед поїхав на заправку – залити повний бак пального. Я покурила, подивилася у вікно, зняла відео, як виють сирени. У нас був договір, що всі збираємося у мене: побратими, з якими ми воювали в “Айдарі”, побратими чоловіка з його підрозділу морської піхоти. Так і сталося. І ввечері вже були задіяні зі зброєю. До 1 березня ми пробули в Києві, але тут не було чого нам робити, тому що не було в місті ні танків, ні груп…
Коли почалися Ірпінь та Буча, через те, що не було координації між підрозділами, вбили одного з наших хлопців. А ми все ще не були повноцінно оформлені. Кожен з нас, добровольців, пройшов війну з 14-го року, розумів, що оформитися важливо. У нас навіть на лютий 2022 року було багато добровольців без військових квитків. Їх мобілізували. Тому ми пройшли підготовку на полігоні, яка зайняла тиждень-два часу. І одна група поїхала в Мотижин. А ми – під Білорусь якимось полями в Поліссі. Там були до того часу, як війська росіян відступили.
Після того ми поїхали на Харківщину. Там якраз було активно біля села Кутузівка. Знайшли там нашого друга Фартушного з 92-ої бригади, бога танків! Ми перетиналися ще в Щасті, коли туди заходили. З того моменту можна було активно працювати з танками. Співпрацювали з 92-ою бригадою, Нацгвардією та теробороною, яка там була.
Ми розм’ягчали фронт. Це знищення складів, бараків, де живе ворог, техніки.
Специфіка наша така, що кожен з нас має бути взаємозамінним. Наприклад, група у нас з 11-12 чоловік. Мінімум п’ять з них вміють літати на коптерах. Шість – володіють всіма мінометами. У нас тоді вже було американське озброєння. Я опанувала “Стінгер”, МК-19. В співпраці з великим дальнім озброєнням – танками та 777, які швидко з’явилися на нашому напрямку, – ми розм’ягчали фронт і готували все до повномасштабного штурму.
Виїзди були кожного дня. Разом з бійцями 92-ої бригади штурмували населений пункт Гракове, у Леб’яжому відбивали їхній штурм. Це було дивно, бо за день до цього ми були в одному населеному пункті – відбивали російський штурм. Я з цим “Стінгером” 15-кілограмовим набігалася. І тут вночі бачу по перехватах, що штурмують Леб’яже. Ми знали, хто там є, бо літали з позицій хлопців. І ми з одного населеного пункту пікапами, УАЗіками їдемо до них. Так само підтягується Іноземний легіон, розвідрота 92-ої бригади, бо всі бачать ті перехвати…
На Харківщині ми втратили двох дуже близьких побратимів…
Після Харкова у мене була поїздка в Сполучені Штати по адвокації зброї, в тому числі “Абрамсів”. Вона була від генерального штабу, офіційна. Я їхала не одна – це був жіночий колектив, бо танки потрібно просити жінкам. Думаю, F-16 також. Інакше не дадуть.
Повне інтерв’ю читайте на Цензор.нет.
