Франківець Юрій Ярош після вторгнення рф в Україну тричі оббивав пороги ТЦК, щоб піти на війну. Травма хребта не завадила Юрію за четвертої спроби потрапити до війська. Зараз він служить сапером. У складі інженерної роти 102 окремої бригади боєць майже два роки воює на Запоріжжі.
Історіями з фронту та своєю найзаповітнішою мрією, яку планує втілити після перемоги, Юрій Ярош поділився із Суспільним.
“Ага, будеш сапером”
Юрію — 38 років. Він родом — з Бурштина, але тривалий час живе в Івано-Франківську. До великої війни чоловік працював електромонтером.
“До вторгнення у мене була травма — перелом хребта, з 2017 року. У спині — пластина. Першу повістку я отримав наприкінці березня 2022. Пройшов медкомісію і мені сказали чекати. Але упродовж двох тижнів ніхто не давався знати”, — пригадує Юрій Ярош.
Не дочекавшись звістки з військкомату, чоловік вирішив нагадати про себе. Та до армії його не брали — здоров’я не дозволяло.
“На четвертий раз я знайшов знайомого. Він каже: “От є 102 бригада”. Я навіть не знав, куди їду. Два дні повчився в “учебке” і 20 липня вже був у Запорізькій області. Сказали: “Ага, будеш сапером”. Нам дали якісь загальні знання, але більше інформації ми дізнавалися в інтернеті. До кінця 2022 року вже почалися практичні заняття — нам показали міни, які часто застосовують росіяни”, — розповідає Юрій.
Юрій Ярош біля зруйнованого армією РФ культурно-спортивного комплексу “Сучасник” в Гуляйполі. Фото: з архіву Юрія Яроша
“Сапер, як лікар: помиляється лише двічі”
Здебільшого підрозділ, в якому служить Юрій Ярош, займається мінним загородженням.
“Мінували, щоб не проїхала ворожа техніка. Ми заходили на відстань 50 метрів перед крайньою позицією — спостережним пунктом. Старалися із самого ранку йти, коли лежить туман, або ще краще, коли йде дощ. Це — взагалі супер, бо тоді не літають дрони. Заходили туди й впродовж дня ставили по 200-300 мін”, — каже сапер.
Сапери 102 бригади з протитанковими мінами, які вони жартівливо називають “зеленими пляцками”. Фото: з архіву Юрія Яроша
За словами Юрія Яроша, найкращі дві навички у його військовій професії — це пильність і неквапливість.
“Краще витратити більше часу, ніж давати маху. Бо сапер, як лікар, — помиляється лише двічі: вперше, коли вирішує піти на війну, вдруге, коли підривається”, — жартує військовий.
Фото: Facebook/102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
Ті, хто йдуть попереду
У населених пунктах російські міни та нерозірвані снаряди знешкоджують рятувальники. На передовій це роблять сапери інженерних військ.
“У нові посадки ми йдемо першими, а позаду — розвідники й піхотинці. Ми маємо перевірити територію та зробити їм прохід. Вони залишають там своїх людей і роблять свої справи, а ми ставимо загороджувальні мінування на дистанційному підриві, щоб наші були застраховані. Якщо “рузькі” вже впритул підійшли — з бліндажа натиснув на кнопочку і все”, — каже Юрій Ярош.
Сапери інженерного взводу 102 окремої бригади. Фото: Facebook/102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
З його слів, на Гуляйпільському напрямку сапери найчастіше стикаються з КАБ та ФАБ-500, а також протипіхотними та протитанковими мінами, встановленими військовими РФ. Трапляються й “дефіцитніші” боєприпаси, як-от ПТМ-4.
“Фермери побачили на полях ці касетні протитанкові міни й покликали нас. Ця штука з виду, як великий пенал. Вона — не дуже примітна. Але спрацьовує на магнітне поле. Якби я підійшов з автоматом і “броніком”, то мене вже не було б. Сапер — то така професія, що таким темпом ще п’ять років і нас може вже не стати. Єдине, що тішить: “рузькі” — дурні”, — говорить військовослужбовець.
Російський ФАБ-500, що не здетонував. Фото: Facebook/102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ
Ледь не розстріляли з танка впритул
Юрій Ярош каже: в роботі сапера не останню роль відіграє побратимство та злагоджена робота.
“Важливо мати хорошу команду і знати, з ким ти йдеш на поле бою. Бо бували випадки, коли доводиться по півтора-три кілометри до евакуаційної машини когось тягнути. І всі тут працюють. Всі “вигрібають” — і старі, і молоді”, — додає боєць.
Саперно-інженерний взвод 102 бригади. Третій праворуч — Юрій Ярош. Фото: з архіву сапера на позивний Джаггер
Юрій Ярош пригадує, як під час бойового завдання вони вшістьох з побратимами ставили міни МПП для одного з батальйонів 102 бригади й потрапили під танковий обстріл.
“Натягували цю “плутанку”. З вигляду — безневинна річ, але коли туди заїде БТР чи БМП, то йому “труба”. Навіть, коли піхотинець йде, ногу заплутує в ній, сітка затягується і можеш прощатися з кінцівкою. Вже закінчили завдання, але нас помітив російський дрон, і ми побачили, що на їхню позицію виїхав танк”, — розповідає військовий.
Сапер Юрій Ярош з побратимом. Фото: з архіву Юрія Яроша
Якийсь час сапери лежали на землі, а потім поступово почали виходити з посадки.
“Почули перший постріл у наш бік. Сидимо. Далі вирішили сісти на перекур, а Василь Васильович — єдиний з нас не палить. Він відійшов на десять метрів вперед і тут — вихід, свист, вибух. Ми вже налякалися, що Васильовича “жмуринули”. Зробили перекличку — всі живі, нормально. У вухах дзвенить, в очах двоїться, паніка. Позбирали інструменти й побігли до першого бліндажа. Десь зо 20 вистрілів по нас зробив танкіст, перш ніж ми добралися до евакуаційної машини”, — пригадує Юрій Ярош.
“У мене є давня мрія — усиновити дитину”
Найтяжче для військового на війні — бути далеко від дому та родини. Там на нього чекають дружина, дитина та мама. Його старший брат також воює прикордонником.
“Ми — українці — до всього можемо звикнути, з усім можемо впоратися. А от те, що весь час без рідних поряд з тобою, — це тяжко. Хоч ми тут і дуже дружно та гарно живемо, але ж ти щодня на війні. Відпустка — це для нас все”, — каже сапер.
Побут саперів: Юрій Ярош та командир інженерно-саперного взводу на позивний Махно ліплять пельмені. Фото: з архіву сапера на позивний Джаггер
В Юрія Яроша є мрія, яку він хоче втілити одразу після перемоги.
“У житті я вже ніби все зробив, що хотів. Але є дещо, про що мрію з дитинства. Вже навіть ходив у міськраду і дізнавався, які для цього потрібні документи. Там такий перелік, що нівроку! Але звідси всі ті папери подати не можу. Тож перше, що я зроблю після закінчення війни, — усиновлю дитину. Дружина не проти. То чому б не подарувати дитині нормальне майбутнє?” — каже воїн.
