У традиційному щомісячному прямому ефірі на «Живому телебаченні» Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав говорить про речі духовні й щоденні насущні.
Він роздумує про Великий піст як нагоду праці над собою і впорядкування свого внутрішнього світу, нагоду побороти власні слабкості і вирости над собою. Глава УГКЦ також коментує резонансні події і виклики, які постають перед суспільством: і ті, які стосуються соціального служіння у війні, і світоглядні, що заторкують основи людської спільноти, — сім’ю та виховання дітей.
Про Великий піст як працю над собою
Україна зустрічатиме Воскресіння Христове в часі великої війни вже вдруге, як вдруге і ввійшла у воєнний Великий піст. Як нам переживати цей особливий досвід духовного життя зараз, на другому році жорстокої війни? Якими можуть і повинні бути духовні виміри посту в таких обставинах, до чого людині варто прагнути, крім бажання та праці на перемогу України? Ці питання так чи так ведуть до розважання, чим є піст як такий?
«Час Великого посту, якщо його окреслити військовими категоріями, — це „курс молодого бійця“, період, коли ми вчимося, — каже Блаженніший Святослав. — Християнське слово „аскеза“ якраз і означає вправу. У часі Великого посту ми вчимося панувати над собою, над своїми вадами й пристрастями, вдосконалюватися у духовному християнському житті. Тому Великий піст — це час праці над собою.
Під час курсу молодого бійця воїн готується до справжньої битви: мусить навчитися користуватися зброєю, співдіяти з товаришами, підтягнути фізичну форму — все це потрібно, щоб осягнути перемогу в битві, у яку він вступить. Так можна говорити і про наше християнське життя: ми повинні навчитися долати нашого ворога, — ворога не з плоті та крові, який навіює нам різні грішні пропозиції і бажання, який панує над нами через наші слабкості. Тому в часі Великого посту треба вчитися його перемагати, — перемагати свої вади й недоліки, вчитися керувати собою, щоб перемагати диявола та його слуг, перемагати самих себе і бути добре підготовленими до щоденного християнського життя й після посту».
Кажуть, що піст — це не про їжу. Зараз питання відмови від тих чи тих продуктів, напевно, не на часі — багато людей перебувають в обставинах, коли не можуть собі цього дозволити. Чи буде в такому випадку вважатися, що вони дотримуються посту?
«Давайте звернемося до думок і вчення тих, хто переміг у своїй боротьбі, — досвідчених борців із людським гріхом і тих, хто є для нас прикладом християнської святості. Погоджуюся з твердженням, що піст — це не про їжу, це — про стосунки.
І коли ми говоримо про різні необхідні вправи, які треба опанувати, зокрема під час Великого посту, то йдеться про молитву, піст і милостиню. Коли говоримо про молитву, то це про впорядкування наших стосунків із Богом. Коли про піст як стриманість, то це про впорядкування стосунків із самим собою. А коли про милостиню, то це про впорядкування стосунків зі своїми ближніми.
Тому немає значення, чи перебуваємо в мирний час, чи у військових обставинах, — ми завжди живемо в цих трьох вимірах. Ми завжди спілкуємося з Богом. Завжди людина несе зі собою власний внутрішній духовний світ. Як кажуть, від себе не втечеш. Ну й завжди довкола нас є люди, яких ми зустрічаємо. Тому ми справді поститимемо, якщо будемо впорядковувати ці наші стосунки.
Є дуже відома фраза Івана Золотоустого: “Що з того, що ви не їсте м’яса, якщо ви заїдаєте одне одного”. Думаю, це дуже влучно віддзеркалює навіть зміст тої стриманості й поміркованості в їжі, яку ми практикуємо під час Великого посту.
Але пригадую пораду мого духовного отця, коли я був ще малим хлопцем і тільки починав вчитися правильно постити. Він мені сказав: “Ніколи не роби собі таких постанов на час Великого посту, які не плануєш виконувати після його закінчення”. Бо ми бачимо, як хтось на час посту кидає курити: і от тільки б дочекатися того дня, коли вже можна — і починає курити з подвійним завзяттям. Чи, пригадую, коли я навчався медицини і ми чергували на “швидкій”: на Пасху і кілька днів потому на Світлому тижні люди масово зверталися до лікарів із загостренням шлункових розладів. Чому? Бо не їли-не їли, а прийшла Пасха, то так наїлися, що мало не вмерли! Це означає, що в такому випадку цей піст не приніс жодної користі — ті постанови і вправи, які людина виконувала, були неправильними, цілком непотрібними. Це була пуста трата сил.
Тому для того, щоб правильно пережити духовний час Великого посту, ми завжди радимо на його початку порадитися з духівником чи священником, до якого часто приходите до сповіді. Це потрібно, щоби вибудувати собі ту програму на час Великого посту, яка потрібна саме вам і яка відповідала б обставинам вашого життя, стану вашого здоров’я і вашої душі, щоб під час посту ви навчилися панувати саме над тими проблемами, які для вас особисто є найбільшою причиною гріха. Не кажіть собі: я сам все знаю і зроблю. Порадьтеся з духівником. Бо коли ви самі обираєте, що вам робити, то ризикуєте помилитися. Зробіть на Великий піст те, що найбільш потрібне саме для вас, щоби стати кращим християнином, кращою людиною.
“Терапевтичний” вимір часу Великого посту може стати для нас доброю нагодою навчитися вести здоровий спосіб життя, у цьому випадку духовного. Коли піст закінчиться, коли навчимося керувати собою, здобудемо потрібні навички, лише тоді зможемо сказати, що піст справді приніс плоди для нашого духовного життя, що чогось навчилися, пройшли “курс водіння” собою, “курс молодого бійця”, і навички, які я здобув, будуть мені корисними, щоб перемагати зло й надалі».
Про «інформаційний піст» та інформаційну гігієну
Самообмеження щодо інформації, якщо це не пов’язано з роботою, у наш час видається доволі непростим випробуванням — і щодо «споживання», і щодо присутності й активності в соціальних мережах. У часі війни люди спраглі інформації, хочуть ділитися нею, але не завжди спроможні оцінити її доброякісність. Люди потребують слова надії, але не завжди можуть відрізнити його від слова омани. Що робити з усім цим під час посту, зважаючи на те, що для духовного життя важлива тиша, якої зараз у нас немає?
«Під час Великого посту ми повинні передовсім зрозуміти, у яких узалежненнях щоденно живемо. Воєнні обставини творять свої залежності: часом ми справді узалежнені від постійного інформаційного підживлення, тому що так, начебто, заспокоюємо свої внутрішні страхи. Інколи ми цього справді потребуємо. Але коли ця інформаційна залежність забирає свободу — не тільки духовну, а й психологічну, — це не нормально. Тоді треба шукати способу як від цієї залежності звільнитися.
Коли я справді відчуваю, що не можу прожити без того, щоб кожні п’ять хвилин не заглядати в якісь інформаційні ресурси, — це нездорова залежність. Тому треба тренуватися: спочатку, може, 10 хвилин не позаглядати, потім — пів години, а потім навчитеся переживати і потребу в доступі до інформації здорово.
Очевидно, що під час війни кожен із нас перебуває у полі різного роду інформаційних атак. Очевидно, ця війна — це війна й інформації, тому її називають гібридною. Тому інформаційна гігієна справді є дуже поважним викликом: мусимо навчитися правильно сприймати, споживати будь-яку інформацію.
Багато було сказано про те, що коли бачимо крикливі заголовки повідомлень, які намагаються викликати негайну емоцію, то треба бути обережними, бо, мабуть, хтось хоче зманіпулювати нашими почуттями. Тому краще не читати таких повідомлень. Коли бачите, що інформація походить із сумнівного джерела, — перевіряйте її. Бо існують інформаційні вкиди, щоб обманути. Тож не будьте жертвою дезінформації!
Отже, вмійте панувати над своїми органами чуттів. Це якраз належить до християнської аскези: чи пануємо ми над своїм чуттям смаку, дотику, слуху, нашими очима? Сьогодні дуже багато недоброго вдирається саме через зорове сприйняття. Тому будьте дуже обережними щодо того, на що дивитеся, що читаєте. Будьте обережними в тому, до кого прислухаєтеся, тобто яке слово впускаєте у своє серце через слух. Будьте вільними — не дайте, щоб щось чи хтось крав простір вашої особистої свободи!».
Про те, чим є милостиня
Одна із засад посту і загалом християнського життя — милостиня, допомога ближньому. Питання милостині під час війни — дуже конкретне, але водночас і розмите. Так, більшість бере участь у постійних збірках на різні потреби ЗСУ, хтось допомагає біженцям. Але чомусь це не сприймається як те, що називають милостинею — віддаванням тому, хто потребує найбільше. Це, швидше, вияви солідарності. І як бути милостивими тим, кому нічого віддати у плані матеріальному?
«Ми вже говорили, що піст — це не про їжу. Так само можна сказати, що милостиня — це не про гроші.
Молитва, піст і милостиня — це три виміри однієї дійсності. Мені дуже промовляє певне пояснення, яке цим трьом вимірам однієї духовної дійсності дає Отець Церкви Петро Хризолог. Він каже: те, про що ми в молитві просимо в Бога, те ми, коли постимо, можемо в Нього отримати. Тобто коли ми постимо по-справжньому, то ніби відкриваємо своє серце до Бога і Він вислуховує цю нашу молитву, у яку задіяна вся наша істота. А коли даємо милостиню — і самі можемо отримати. На думку Петра Хризолога, як можеш відмовити іншому в тому, про що сам просиш? Якщо ти є прохачем відносно Бога і хочеш, щоб Він тебе почув, поводься там само до того, хто в тебе щось просить.
Але Петро Хризолог відчув ще іншу дійсність: справжня глибока молитва потребує посту. Інколи буває у товаристві: хтось встає і починає промовляти, але інші продовжують розмовляти між собою і не слухають. І тоді, щоби звернути увагу, промовець стукає по якійсь склянці — мовляв, увага! — тоді всі замовкають і слухають. Щось подібне діється в душі, коли молимося й постимо: тоді всі сторонні голоси в серці замовкають і говорить той єдиний найглибший, яким ми звертаємося до Господа Бога. І ми самі краще чуємо й розуміємо, що говоримо і про що просимо.
Друга дійсність, про яку говорить Петро Хризолог, — я це досвідчив на собі й бачив поведінку тих, з ким довелося жити поряд багато років: коли ми постимо, але не даємо милостині, то стаємо дуже агресивними. Коли ти постиш, часом починаєш бути доволі прикрим і злим — голодним, так! (сміється). От так дивишся на інших — і стаєш дуже суворим! І Петро Хризолог каже: піст без милостині висушує людину. Тому милостиня щодо посту — як дощу, який запліднює землю. Тобто якщо ти постиш і даєш милостиню, то твій піст кращий, бо милостиня тебе самого умилостивлює. Тому коли сам даєш чи робиш милостиню, ти не просто робиш добро тому, кому даєш, ти робиш добро передовсім собі. Ти сам стаєш кращим по-людськи, духовно. Ця милостиня, яку ти робиш іншому, робить тебе здатним отримати те, про що ти до Бога в молитві звертаєшся. Тому-то кажемо: коли даю милостиню, я нічого не втрачаю. Щобільше, від милостині користаю більше саме я, а не той, кому даю. Тому милостиня потрібна найперше мені.
Є багато різних форм милостині. Ми вже говорили, що милостиня — це не про гроші. Ми можемо творити діла милосердя, коли дбаємо про іншу людину, коли даруємо їй свій час, ділимося своїм особистим досвідом, щоб вона могла ним скористати. Коли навчаємо когось — це теж може бути справою милосердя. Коли ділимося всім тим, ким ми є, з тою людиною, яка потребує нашої допомоги — це також діло милосердя. Тобто не всю милостиню можна звести до матеріального вияву.
Давня християнська практика каже: все, що зекономимо і назбираємо, обмежуючи себе в розвагах чи задоволеннях під час Великого посту, — віддаймо! Нас, маленьких дітей, колись так і вчили. Зараз ми це бачимо: малі діти віддають те, що для них, можливо, є найдорожчим — свої гаджети, і кажуть: “Навіщо мені гаджет, якщо не буде України?”. І це — про щось дуже глибоке: про те, що людина, яка дає милостиню, віддає не те, що має, а те, ким вона є. І тоді ця милостиня є частиною особистого духовного подвигу.
Бачите, як усе це пов’язано: піст — підсилює молитву, а молитва робить справжнім наш особистий подвиг Великого посту».
Духовна настанова Блаженнішого Святослава на Великий піст
«Ми часом думаємо, що Великий піст — це час смутку, час, коли маємо ходити зі сумним обличчям і всім показувати, як тяжко постимо чи як наполегливо намагаємося долати свої гріхи. Але саме Євангеліє каже, що це неправильно. На початку Великого посту ми слухали Боже слово про те, що так роблять фарисеї, які хочуть продемонструвати, що вони постять.
Насправді під час Великого посту нам важливо зрозуміти, якими очима Бог на нас дивиться у часі, коли ми особливо інтенсивно до Нього молимося, постимо і робимо добрі діла. А Бог на нас дивиться очима люблячого батька. Коли тішаться тато і мама? Вони тішаться тоді, коли їхня дитина росте! Тато і мама тішаться, коли дитина сама вміє обирати добро, коли сама розуміє, як правильно будувати стосунки; коли її не потрібно постійно будити зранку, змушувати до навчання — дитина робить це сама! Тоді батьки бачать, що їхня дитина росте, стає доброю, мудрою, відповідальною. Саме так Господь Бог дивиться й на нас і тішиться, коли в часі Великого посту стаємо мудрішими і відповідальнішими, коли вчимося правильно управляти своїми вчинками.
Тому під час Великого посту зробімо щось, щоби ставати кращими. Якщо б щороку в цей час ми викорінювали в собі лише один гріх, одну ваду, то наприкінці життя, напевно, стали би святими! Але станьмо кращими хоч трошки, проживаючи цей час у спілкуванні з нашим люблячим Богом. І те спілкування й молитва зроблять нас більш милосердними та люблячими щодо тих, хто довкола нас. Будьмо милосердними до інших! Бо якщо ми бодай раз спробували виправити власну ваду — побачимо, як непросто нашим ближнім боротися з їхніми вадами та гріхами, тому не будемо так швидко осуджувати їх за ці немочі.
Впорядкуймо особисте внутрішнє життя і ще раз перегляньмо, які голоси звучать у наших серцях: які з них треба поставити на паузу, а для яких — підсилити звучання. Перегляньмо, що в нашому житті основне, а що — другорядне. І поставмо Бога на першому місці у своєму житті, бо тоді й усе решта стане на свої місця».
Частина ІІ
Певні питання, які виникають у суспільстві під час війни, іноді сприймаються неоднозначно — особливо, якщо торкаються безпеки й основ суспільної моралі. Певні рішення цілком виправдані, як-от постанова Кабміну від 7 березня про обов’язкову евакуацію дітей з Бахмута в супроводі батьків та опікунів. Хоча і ця постанова дещо запізніла щодо цього міста, потребувала окремого пояснення міністра, зокрема й тому, що до питання становища дітей у війні в Україні зараз прикута особлива увага міжнародної спільноти. Адже примусова депортація дітей у росію, викрадення й утримування в заручниках стали підставами для рішення Міжнародного кримінального суду в Гаазі для арешту путіна та його уповноваженої.
Інші резонансні питання, які останнім часом виринули в політично-правовому полі України, мають дещо інший характер. І законопроєкт про узаконення цивільних партнерств, і петиція про обов’язковий шкільний курс статевої освіти потребують широкої суспільної дискусії, оскільки заторкують основи суспільства — родину і виховання дітей. Зі зрозумілих причин така дискусія наразі неможлива. Тому намагання надати таким неоднозначним речам законності та правової легітимності саме зараз виглядає досить цинічно.
Про позицію Церкви з цих «світських» питань, які насправді заторкують основи суспільної моралі й етики, — у другій частині «Прямого ефіру з Блаженнішим Святославом».
Про прецедент із боку держави — вимушену евакуацію дітей з Бахмута
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 7 березня, яку озвучила міністер із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук, оголошено обов’язкову евакуацію дітей у присутності одного з батьків чи опікунів у випадках, коли йдеться про смертельну загрозу для життя. Йдеться, зокрема, про таку евакуацію дітей з Бахмута: за офіційними повідомленнями, там досі перебуває десь 30 дітей. За словами голови Донецької ОВА Павла Кириленка, у Бахмуті залишаються люди, які категорично відмовляються евакуюватися, серед них — сім’ї з дітьми. Здавалося б, рішення про обов’язкову евакуацію із зони бойових дій очевидне, проте це не завжди так: евакуація — добровільна процедура, а рішення щодо дітей приймають батьки або опікуни.
УГКЦ, через Патріаршу фундацію «Мудра справа», від початку повномасштабної війни здійснює евакуацію людей із гарячих точок у більш безпечні місця в Україні чи за кордон. Про нюанси рішення Кабінету Міністрів України щодо обов’язкової евакуації дітей з Бахмута і загалом про позицію Церкви щодо евакуації людей із небезпечних територій — Глава УГКЦ Блаженніший Святослав:
«Це завжди дуже важке і драматичне рішення, коли хтось вимушений залишати свій дім, своє помешкання, все те, що надбано впродовж усього життя, і виїжджати на більш безпечну територію. Очевидно, кожен переживає це по-своєму, кожен приймає рішення по-своєму. Але головна мета евакуації — порятунок людського життя.
Наша Церква від початку війни опікувалася людьми, які були змушені покинути свої домівки. Всі наші парафії перетворилися на пункти соціального служіння. Ми завжди намагалися допомогти тим, хто потребував негайної евакуації, хто просив про таку допомогу.
Пригадую ті драматичні дні в Ірпені, Бучі, інших околицях Києва, коли ми під кулями вивозили дітей, жінок, старших людей. Як ми добивалися, щоб можна було досягти тимчасової угоди про «зелені коридори». Тому говоримо про евакуацію як про порятунок людського життя.
Очевидно, коли йдеться про примусову евакуацію дітей і держава вирішує, що це необхідна умова для порятунку життя, то для цього є підстави. Я не хочу робити оцінку цих рішень влади, але якщо кажуть, що є велика небезпека, то це справді так. Тому я б теж просив усіх цивільних мешканців Бахмута подумати про те, щоб якомога швидше евакуюватися. Ми всі віримо, що це — тимчасова евакуація, що Україна звільнить всі свої донині окуповані території і всі наші вимушено переселені особи зможуть повернутися до своїх домівок.
Очевидно, це велика трагедія, коли батьки наражають на небезпеку життя своїх дітей, коли вони, як дорослі, приймають рішення навіть у таких екстремальних обставинах не евакуйовуватися. Важливо й те, що ніхто не хоче брати відповідальність насилу забирати дітей у батьків навіть у таких обставинах. Тому держава, навіть коли говорить про примусову евакуацію, говорить про те, що з дитиною має евакуйовуватися один із родичів, щоб потім, якщо буде потреба, цю дитину можна було передати в руки тих, хто відповідально опікуватиметься нею, а батьки, якщо бачать таку потребу, можуть повернутися у Бахмут. Це — дуже важка і драматична ситуація.
Ми, як Церква, від початку повномасштабної війни прагнемо всіма нашими засобами — а це й евакуаційні мережі Патріаршої фундації «Мудра справа», і наша парафіяльна мережа — допомогти людям врятуватися. Ба більше, намагаємося зробити все, щоби вимушено переселені особи знайшли теплу людську спільноту, яка їх прийме там, куди вони будуть евакуйовуватися. Ми завжди наголошуємо, що не можна говорити про гуманітарну допомогу, якщо немає людяності як фундаменту: людину в такій ситуації треба не просто вивезти із зони небезпеки, а прийняти і зігріти по-людськи, нагодувати, забезпечити всім необхідним. Треба бути солідарними з тими, кому сьогодні важче».
Про законопроєкт про цивільні партнерства
Минулого тижня у Верховній Раді зареєстровано законопроєкт про реєстровані цивільні партнерства — № 9103.
Ця ще одна спроба узаконити одностатеві партнерства в Україні турбує віруючих людей — не лише християн, а й юдеїв і мусульман. Відома загальна позиція з цього питання Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО). Заявлена мета цього законопроєкту — можливість вирішувати питання спадщини, спільного користування та розподілу майна, ухвалення медичних рішень в екстрених випадках, питання партнерського піклування про дитину тощо. Проте насправді йдеться саме про узаконення одностатевих партнерств. Яка позиція УГКЦ у цьому питанні і що Церква пропонує натомість?
«Коли ми відстежуємо законопроєкти, зареєстровані у Верховній Раді, інколи видається, що це якийсь окремий жанр фольклору, ще одна сторінка народної творчості. Наприклад, є законопроєкт про те, щоби скасувати певні релігійні церковні свята, як-от свято Різдва чи Тройці, а встановити державне „свято цвітіння української вишні“. Така цікава творчість — ми ж нікому не можемо заборонити бути творчими.
Але коли йдеться про законопроєкти чи законодавчі акти, які суперечать природному закону, маємо справу з дуже серйозним явищем, яке ставить під загрозу фундамент законодавства України.
Кожен студент-початківець, який вивчає право, знає: кожен закон має джерела; закон не народжується із фантазії законотворця; закон повинен мати фундамент, на чомусь ґрунтуватися. Джерелом і фундаментом законів Цивільного права є природний закон, тобто те, що допомагає людині краще жити та вповні розвиватися у суспільстві.
Згідно з моральним вченням, зокрема Католицької Церкви, якщо державний закон суперечить природному, то це не закон — це беззаконня. І такий закон не зобов’язує нас його виконувати в сумлінні. Тобто завжди були норми й засади, які були і, сподіваюся, надалі будуть основою розвитку державного та цивільного законодавства в Україні.
Коли йдеться про такого типу цивільні партнерства, маємо класичний випадок, коли законопроєкт суперечить природному закону. Тому, мовою юриспруденції, йдеться радше про законопроєкт беззаконня, а не закону.
Наступна важлива річ: такого типу законодавчі ініціативи є певним викликом для суспільної моралі. Очевидно, що є різні думки й особисті переконання, але колись законопроєкт має шанс стати законом, який буде зобов’язувати все суспільство до виконання (а в цьому випадку це щось, що є викликом для суспільної моралі), такого типу ініціатива повинна би пройти суспільну дискусію. Не можна позбавляти голосу суспільство, яке б мало право висловитися на таку дуже важливу тему.
Якщо такого типу мутація державного законодавства відбуватиметься, прикриваючись обставинами війни (як це сталося, на жаль, у випадку ратифікації Стамбульської конвенції), коли суспільство не матиме шансу висловитися на цю тему, тоді в рівні демократичних цінностей і свободи в нашій державі можна засумніватися.
Я б дуже просив, щоб наші законодавці, навіть коли надходить така ініціатива, зважаючи на резонансність для суспільства, відклали її і не приймали такого типу закони під час війни. Дайте суспільству можливість на цю тему висловитися, послухайте людей, а тоді зможете відповідально за той законопроєкт голосувати чи ні, допрацьовувати чи відхиляти.
Скажу, що ВРЦіРО вже скерувала відповідного листа до Голови Верховної Ради й очільників фракцій, де висловила свої міркування на цю тему. Що тут нас справді обурює: сам факт, що в назві законопроєкту мовиться про цивільні партнерства, а в тексті такий тип партнерства прирівняно до сім’ї, тобто мав би мати всі ті самі права, що й сім’я. І це вже дуже серйозна річ. Адже сім’я — це ексклюзивний, плідний, вірний зв’язок у любові між чоловіком та жінкою. Інші цивільні партнерства називати сім’єю або надавати їм ті самі права — це зневажати сім’ю як первинну клітину будь-якого суспільства, зокрема й українського.
Очевидно, що кожен законодавець матиме аргументи, якими виправдовуватиме свою пропозицію, але кожен із них, зокрема ті, що заторкують фундаментальні, сімейні цінності, потребує поважної експертної оцінки.
Тому це справді доволі прикрий випадок. Сподіваюся, що наші законотворці віднесуться до цієї проблематики з належною повагою та серйозністю, і будуть прислухатися до думки українського суспільства».
Про ініціативу впровадження шкільного курсу статевого виховання
Ще одна резонансна тема, яка виринула минулого тижня, також стосується сім’ї та дітей. Петиція на сайті Президента про впровадження обов’язкового статевого виховання в систему освіти України набрала 25 тисяч підписів на підтримку, а отже, на неї повинні відреагувати владні органи.
Що це за курс і чому Церква протестує проти такого нововведення, голова Комісії УГКЦ у справах мирян і сім’ї Юрій Підлісний каже: «Cтатеве виховання дитини — прерогатива, перш за все, батьків, родини. Такий курс у школі не матиме ефекту, і єдина його мета — розказувати дітям існування різного роду сексуальних практик, які не узгоджуються з природою людини. Крапка».
Що про все думає Глава УГКЦ і які пропозиції Церкви як щодо пояснювання поняття статевості, так і програм, які торкаються цієї теми?
«Відповідно до соціального вчення Церкви, саме батьки мають ексклюзивне непорушне право на виховання своїх дітей. А школа, Церква, суспільство можуть і повинні допомагати їм у цьому.
Це в радянські часи був період, коли щоб усунути батьків від впливу на свідомість своїх дітей і щоб комуністична партія могла безперешкодно творити нову людину, homo sovieticus’а, у батьків забирали право виховання дітей. Це — неприйнятно! Ось ми говорили про те, що держава не має навіть права евакуйовувати дітей без батьків. Тим більше вона не може претендувати на право через шкільну освіту усувати батьків від статевого виховання своїх дітей.
Друга важлива річ, яку я б хотів тут згадати: коли ми говоримо про статевість, про якісь дуже інтимні елементи людської особистості, виникає запитання: хто має право туди втручатися? Якими руками? З якими намірами? Тому коли мовиться про статеве виховання, це тим більше має бути сферою саме батьків. Так, часом батьки не дають собі ради: сьогодні виховання дітей доволі складний процес, зокрема й статеве. Католицька Церква має програму допомоги батькам для правильного і здорового виховання дітей, зокрема й щодо інформування дітей про певні речі. Адже це виховання є нічим іншим, як простором передавання цінностей, це дуже делікатний процес формування особистості. Очевидно, школа теж може відігравати тут свою роль, але ця роль має бути синхронізованою з унікальною місією родини й батьків.
До речі, тема статевого виховання у школі піднімається не вперше, тож ця петиція — це не якесь «вау, такого ще ніколи не було!». Було, ще з початку 1990-х: і шкільні курси валеології, і інші предмети статевого виховання. Були й відповідні баталії на цю тему з погляду цінностей, Пригадую, якось міністр освіти просто розізлився на нас в одній із тих дискусій щодо змін в освіті: «Ви тільки критикуєте — але щось зробіть, щось запропонуйте!». Я був тоді викладачем морального богослов’я, і разом із нашими викладачами й експертами Катехитичної комісії УГКЦ ми напрацювали програму статевого виховання під назвою «Тіло — храм Святого Духа»: вибудували тематику, методологію, як такого типу теми підіймати, щоб певні речі не піднести на сміх, не збаналізувати дуже важливі делікатні цінності. У цій програмі враховано, якого типу теми і дискусії личить підіймати у форматі шкільної програми, а що — залишати батькам; як робити батьків учасниками цього курсу, бо, на нашу думку, не зважати на батьків у цих питаннях абсолютно неприпустимо.
Отож, це — складний процес. Наша Церква має що сказати на цю тему. Якщо підписанти цієї петиції хочуть ознайомитися з розробленою УГКЦ програмою статевого виховання «Тіло — храм Святого Духа» — запрошуємо до дискусії. Пан Юрій Підлісний довгі роки працював в Інституті родини і подружнього життя УКУ. Сьогодні він очолює об’єднану комісію, яка також займається питаннями сім’ї. Ми маємо багато цікавих напрацювань, які можемо запропонувати суспільству».
