Назарію Луканюку – 22 роки. Він народився у селі Малий Рожин, що на Косівщині. Від лютого 2022 хлопець захищає країну на фронті.
Про це пише Правда.іф з посиланням на Кутську сільраду.
Хлопець розказує про своє перше бойове завдання і, мабуть, – найважче.
«Ми стояли на позиції, на горі 4 години, був сильний мороз, рації розрядилися. І тут ми побачили, як хлопці йдуть нас міняти. “Бурий” сказав мені, що хлопці уже на підході і, що я можу йти з позиції. Тільки но я встиг відбігти на метрів 30 від тієї прибудови – почався мінометний обстріл. Мою позицію знищила перша ж міна. Приблизно через хвилину “Бурий” загинув під цим мінометним обстрілом. За врятоване життя я дякуватиму йому до кінця свого життя. Під час цього завдання я вперше побачив і відчув, що таке смерть…” – пригадує Назарій.
Наступний виїзд був під Бахмут. Цього разу Назар відчував себе трохи впевненіше. Були хлопці, які заходили з ними вперше і він змушений був показати їм, що хоч молодий, але “придатний”. Перші два виходи були ще спокійними, тільки погода була жахлива.
“І як тільки ми вийшли з позицій, на наступний день у хлопців почалося пекло. Потрібно було їх міняти. Але тоді у мене вже страху не було, бо я заходив на позиції з такими чоловіками, що з ними нічого вже страшно не було”, – розповідає Назар.
Вони були під Бахмутом. Почався обстріл. Була 22 година – це березень, ще повністю темно, ніч. Почали їх обстрілювати. І над ними не було жодного одного дрона. Назар не розумів чому їх так точно обстрілюють: у них був окоп, метрів сорок, і кожна міна прилітала, як не в окоп, то лягала біля нього. Обстріл був десь з інтервалом у 2-3 хвилини між прильотами, поки всі відійшли від одного – чекаєш наступного. Це дуже тиснуло на хлопців психологічно, каже Назар.
“Страшно було, бо розуміли, що наступна міна прилетить дуже близько. І от остання міна прилетіла, і я лежу, і відчуваю, що вже повітря наді мною почало в сторони розходитись. Чую свист. Вибух. То такі були відчуття, що мозок зсередини в череп вдарився. Почув крик друга, про те що він поранений. І я почав відкопуватися від землі, на щастя, мене присипало не так сильно – зміг самотужки відкопатись. В цей момент інший друг підійшов до нього і наклав на поранену ногу турнікет. Я підповз до пораненого, взяв під плече і розумівши, що у нас є одна хвилина до наступного прильоту, почали разом стрибати від окопу по діагоналі, щоб віддалятись…через метрів 30 був ще один “приліт”, метрів 30 від нас, від якого ми впали. Але, все ж таки, за допомогою ще одного друга, під таким сильним обстрілом змогли його евакуювати”, – ділиться військовий.
Пізніше, під Бахмутом був перший штурм Назара, під час якого загинув його друг.
“Він тоді своїм прикладом показав, що якщо ти командир, то ти повинен показати чому саме ти займаєш це місце, а не вони. Він пішов першим на штурм у бік ворога. Андрій Звіробій проявив тоді найбільшу мужність, але, на жаль, загинув. Ніколи тебе не забуду, і твій подвиг, мій друже. Спочивай з Богом. Це був урок для мене, який Андрій дав мені ціною свого життя. І тоді я зрозумів, що треба бути таким командиром, щоб хлопці рівнялись на тебе і поважали”, – згадує хлопець.
Згодом, під час контрнаступу, біля одного з населених пунктів де треба було зробити зачистку посадки Назар, бувши командиром, пішов першим, згадавши у той момент свого друга Звіробоя.
Далі наступні бойові завдання по обороні та в наступальних діях бойового підрозділу на Донецькому та Запорізькому напрямках. Контузія. Лікування. Довготривала реабілітація.
У вересні 2023 року Назар повернувся до військової служби на посаду командира відділення.
