Нещодавно в залі Івано-Франківської обласної філармонії імені Ірини Маланюк вдруге в місті відбувся показ вистави «ГОЛОСИ». Івано-Франківський національний медичний університет організував цю подію для студентів, викладачів, медиків та громадськості міста в рамках відзначення річниці подій на Майдані.
Це чи не перша в Україні постановка, у якій на сцену виходять не актори, а люди з фронту: дівчата і хлопці, які стояли і продовжують стояти на захисті країни від ворога. Сцена для них – це те ж поле бою. Вони не грають, а живуть. Знову проживають пекло війни.
Вільних місць у залі не було. Останній ряд залишили для особливих гостей —загиблих героїв. Таблички з їхніми іменами розклали на кріслах.
Режисер вистави Євген Степаненко каже, що вона про те, наскільки близько війна. «Все, про що ця вистава — це те, що ми поруч, ми серед вас, війна серед вас, — говорить режисер. — Здається, що від Івано-Франківська війна дуже далеко, але люди навіть не усвідомлюють, наскільки вона близько, наскільки близько ті люди, які пройшли через війну або зіткнулися з нею. Хочеться, щоб глядач це зрозумів».
У виставі відсутній сценарій. Кожен герой розказує особисту історію війни. Роман Гребенюк — один із виконавців ролей. Війна застала його вдома. А далі, розповідає чоловік, були 22 місяці у зоні бойових дій. «Цю біль ти постійно давиш в собі, а тут на сцені, відкриваєш, тому ми не можемо просто розповісти свою історію, розвернутися і піти. Ми ще кілька днів після цього «хворіємо», — зізнається Гребенюк.
До слова, вистава була благодійною. У спеціальну скриньку всі охочі вкидали гроші, які передали на реабілітаційні проекти для військових і ветеранів.
Події на сцені не залишили байдужим нікого з глядачів. Волонтер Лідія Анушкевичус на цій виставі вже вдруге. «Перший раз я була в драмтеатрі на прем’єрі. Це було настільки сильно, що я хотіла подивитися виставу ще раз і зрозуміти її ще раз, адже кожного разу вона звучить по-іншому, — розповідає жінка. — Я вважаю, що такі речі треба показувати та дивитися. Я в цій темі вже шостий рік і не можу вийти, залізла в неї повністю з головою. Думаю, чим більше людей буде жити цим, тоді ми матимемо щось спільне у цьому суспільстві».
«Вистава «Голоси» — до мурашок, до сліз. Ці голоси варто не тільки почути, а й осмислити кожному з нас, — ділиться враженнями студентка Тетяна Лазуркевич. — Я не знала, чого очікувати від цієї вистави. І спочатку мені це все було дивно: звичайні люди, не актори, хочуть показати нам свій перформенс, що це буде? Якщо чесно, навіть не планувала бути до кінця. Та я сиділа так, наче прикута до крісла, і вслухалася у кожне їхнє слово. Спочатку було незрозуміло, до чого всі ті повторювані безліч раз одні й ті самі слова й діла, та вже за декілька хвилин усе стало на свої місця, і від побаченого та почутого я не могла припинити плакати навіть по завершенні вистави».
Вистава «Голоси» — це спроба збудувати місток між фронтом і тилом, кажуть творці проекту. Відтак, мають намір зустрітися із якомога більшою кількістю людей по всій Україні. Задля цього готові вкотре повертатися до глядачів у різні міста. Їхній театральний тур Україною триває.
