У Московії відгомонів футбольний ЧС-2018. Перемогла у ньому, мабуть, справді найсильніша збірна, хоча й два перших голи французів у ворота хорватів виглядають з точки зору суддівських рішень доволі суперечливими. Зрештою, мова в цьому матеріалі піде не стільки про футбол, скільки про його зовнішню огранку.
Та й загалом хорвати на російському чемпіонаті світу виглядали такими, якими адекватні українці воліли б бачити наших спортсменів. І мова не лише про рукостискання, гасло Домаґоя Віди і посвяту Оґнєна Вукоєвіча. Справа в поведінці футболістів під час турніру в цілому. На прикладі хорватів переконуємося, що спортсмен – то не обов’язково істота без сірої речовини в черепній коробці.
Майбутнє лише в самостійності
Долі України та Хорватії в багатьох аспектах схожі. Хорвати так само як ми мають по сусідству поневолювача, з-під ярма якого насилу вибралися на початку 1990-х років. Різниця лишень у тому, що Росія нас відпустила безкровно, проявивши власні апетити лише через 23 роки після краху СССР. Хорвати ж свою незалежність омили кров’ю відразу.
Парадокс в іншому. Балканська війна зробила Хорватію монолітом. Бомбардування мирних міст дали чітке усвідомлення, що з сербами не по дорозі навіть зіпсованим пропагандою ортодоксам. Їм міг не подобатися націоналізм, методи генерала Анти Ґотовіни, але існувало чітке розуміння, що майбутнє Хорватії лише в самостійності.
Ми тішили себе ілюзіями “мишебратства” понад два десятиліття. І чим далі на схід нашої держави, тим ці руйнівної сили метастази поширювалися активніше. На жаль, хірургічне втручання вийшло надто болючим. І не факт, що дієвим. Після арештів сепаратистів у Харкові, подій 2 травня 2014-го в Одесі зрозійщені совки злякалися, змовкли, але не факт, що не зачаїлися і не очікують зручного моменту, щоб висунути нахабну мармизу знову.
Важко збагнути, що має коїтися в макітрах людей, котрі знають про анексований Крим, понад десять тисяч загиблих під час війни на Донбасі, бачили жахіття зі збитим малазійським “боїнґом”, але продовжують торочити мантри про “адіннарот” і “палітікірассорілібратьєв”. До речі, показово, що ці блювотно-крилаті словосполучення лунають лише мовою окупанта.
Від Вуковара до Донецька
Одним з ключових гравців сучасної збірної Хорватії є оборонець “Ліверпуля” Деян Ловрен. Він народився у 1989-му в боснійській Зеніці. Від війни до Мюнхена Деянові батьки втекли, коли хлопчикові було лише три роки. Власне, дитинство хлопчика минуло в Німеччині, але коли війна закінчися, Ловренам не продовжили виду на проживанні, і вони повернулися до Хорватії, в містечко Карловац неподалік від Заґреба.
Цьогоріч Ловрен зіграв у фіналах Ліги чемпіонів і чемпіонату світу. Його можна віднести до когорти найуспішніших європейських футболістів. Здавалося б, із таким статусом різними “дрібницями” на кшталт національної самоідентифікації можна не перейматися. То якщо керуватися логікою наших “спортсменів поза політикою”.
Проте перед чемпіонатом світу Деян на власній сторінці в Instagram запостив світлину Вуковарської вежі. Тієї самої, з якою через два десятиліття почали порівнювати вежу Донецького аеропорту. Підписав фото Ловрен промовисто: “Хлопці… За Батьківщину… За всіх, хто не з нами… Ідемо”.
За лічені години до фіналу з французами Деян опублікував іншу світлину з Вуковарською вежею.
Опублікував таке фото перед турніром, ним і завершу, – написав футболіст. – Батьківщино, народе і всі, хто з нами, протягом останніх 50-ти днів ми робили все, що могли. Нелегко було і нам, і вам, але воно того варте. Нам вдалося зробити щось, про що буде говорити не одне покоління, але залишилося зробити один крок, можливо, найважчий. Хлопці так само сміливі, як першого дня, ми віддамося сьогодні до останнього атома. Нам нічого втрачати.
А тепер давайте абстрагуємося і уявимо, що під час наступного чемпіонату Європи вежа ДАПу надихатиме когось із наших футболістів. Навіть не Ракицького чи “прихильника децентралізації” П’ятова, а бодай Ярмоленка, Коноплянку чи Циганкова. Правда ж – навіть звучить нереалістично?
“Головні фашисти Європи”
Між тим, хорватські футболісти впродовж мундіалю в Московії ділилися запальними відео внутрішнього використання постійно. І не лише екс-динамівець Домаґой.
Ось запис з Instagram тренера Златко Даліча. Того самого, який на запитання одного з іноземних журналістів “Чому ви при англомовному перекладачі продовжуєте розмовляти хорватською?” відповів: “Напевно, ви не розраховували побачити нас поміж чотирьох найкращих команд світу. Але ми тут і тому дозвольте нам говорити хорватською мовою. Ми горді бути тут і пишаємося своєю країною”
А цей, розміщений Ловреном запис розірвав обурену мордвинську спільноту не менше, ніж “Слава Україні” від Домаґоя Віди. Річ у тім, що впродовж цього кількасекундного відео лунає уривок з пісні “Bojna Čavoglave” у виконанні самого Деяна та іншого оборонця Шиме Врсалька. Композиція теж воєнна, написана на початку 90-х її виконавцем Марко Перковічем-Томпсоном.
Пісня містить у собі фразу Za dom spremni! (“За Батьківщину – готові!”) – лозунг/привітання хорватського руху усташів у роки Другої світової війни, – обурювалося російське видання “Спорт-Експрес”. – З початком громадянської війни в Югославії гасло стало популярним у середовищі хорватських націоналістів.
Вам цей закид нічого не нагадує?
Хорвати співають пісню “Bojna Čavoglave” – дивіться відео
Іншими словами, впродовж останнього місяця хорвати ледь не перебрали у нас звання “головних фашистів Європи”. Внутрішній голос Кремля Жіріновскій майже так і сказав. Зрештою, того хворого на голову цитувати не будемо. Хто захоче – пошукайте в мережі.
Де ви, українські Ловрени?
Повернемося до наших спортсменів. Довго думати над тим, що б співали, опинившись на місці хорватів вони, не треба. Достатньо переглянути відео, розміщувані прес-секретарем тренера Шевченка – Миколою Васильковим. Нинішній тренер збірної України започаткував цікаву традицію – новачки вливаються в колектив, виконуючи після вечері пісню. Показово, що за весь цей час серед строкатого репертуару низькосортних російських виконавців українська композиція пролунала лише одного разу. Наважився на неї уродженець Тернопілля Ігор Пердута. Та й той навіть з телефону співав, здавалося б, найвпізнаванішу українську композицію з заминками. То про який бойовий дух з “частушкамі” на кшталт “крошка мая, я па тєбє скучаю”, скажіть на милість, мова?
Зрештою, то ще півбіди у порівнянні з недолугою витівкою боксера Василя Ломаченка. Вчора він вподобав світлину на особистій сторінці знаменитого представника змішаних єдиноборств Конора Макґреґора. Наче б нічого, але ірландець на тому фото стоїть в обнімку з кремлівським карликом Путіним.
Володимир Путін і Конор Макґрегор / Скріншот
Ні додати, ні відняти. Невже ось ця “спортвнєполітіковость” головного мозку затуманила свідомість аж настільки, щоб ставитися прихильно до виродка, з вини якого загинуло понад десять тисяч твоїх співгромадян? І найгірше, що Ломаченко з тими комплексами поклоніння перед “братьямі” такий далеко не один. Точніше, одиниці тих інших. Свого Ловрена українцям важко відшукати днем з вогнем.
