Олександрові Матурі — 59. Він — волонтер, завдяки якому за останні три роки в Карпатах було прорізано, прочищено і відновлено 240 кілометрів стежок. Каже: у гори можна йти, навіть якщо ти безнадійно хворий або скалічений.
Олександр живе у Франківську. На зустріч прийшов без милиць, але накульгує.
“Милиці потрібні мені у горах, щоби зняти навантаження з хворої ноги, — пояснює. — Травми зазнав в Афганістані, підірвався на міні. Маю інвалідність. У моїх ногах багато осколків: залізних, камінних та інших. Час від часу вони запалюються й ускладнюють мені життя. От як недавно — два місяці я просидів удома, але не вилікувався. Тож вирішив іти в гори. Вони мене лікують. Пульс у зимовому поході меншим як сто ударів не буває. Кровообіг у нозі прискорюється, це сприяє поліпшенню стану. От тільки руки болять, особливо зап’ястя”.
У гори Олександр почав ходити років 11 — 12 тому, пише Експрес. Перші походи, зізнається, ненавидів. Але це минуло, коли навчився бачити красу зимових гір. Останні кілька років він по 7 — 8 місяців на рік разом із кількома ентузіастами чистить і прорізує в горах стежки, висаджує дерева, маркує маршрути, встановлює дороговкази. А взимку щотижня сам мандрує Карпатами.
“Здійснив, певно, понад сотню сольних зимових походів, — припускає він. — Я не прагну підкорювати вершини. Жодного разу не був на Говерлі, всього двічі був на Петросі. Ходжу туди, де людей майже не буває. Люблю бити стежки сам, прокладати свою дорогу”.
“Зимовий похід — це небезпечно, – наголошує Олександр. – Я знаю, як діяти в різних ситуаціях. Але мінімум разів п’ять я помирав і виживав, зібравши останні клаптики духу та здоров’я. Були травми, переломи, гіпотермія. Навіть сам операцію собі робив — видаляв збитий ніготь. Двічі мене транспортували рятувальники. Я сходив до точки, де міг з ними зустрітися, і далі вони мені допомагали”.
Нині він планує третій цієї зими похід на милицях у гори. “Не треба боятися власних бажань, — каже. — Деякі можливості насправді доступніші, ніж нам здається, просто в голові треба це як опцію увімкнути”.
