Франківець Роман Примич отримав поранення 22 червня минулого року, в селі Богородичне на Донеччині біля однієї з місцевих ферм. Надвечір його та ще одного трьохсотого евакуювали у Краматорськ.
Сьогодні на прогулянці поблизу лікарні разом з побратимами, які разом із ним проходять реабілітацію, воїн згадував той день, пишуть в обласній клінічній лікарні.
Спочатку з 27 лютого служив у Франківську, в роті охорони при ТЦК, потім – у бригаді морської піхоти в Одесі, а згодом у складі 81-ї бригади потрапив на фронт.
Того злощасного понеділка кулеметним вогнем йому знесло частину лівої гомілки. Стопа, за його словами, залишилася висіти чи то на сухожилку, чи на шматку шкіри. Роман зрозумів, що кістки вже немає і стояти він не зможе, тому прийняв миттєве рішення заховатися і відстрілюватися. Заліг у видолинку в посадці, а відтак побратими, які були неподалік, винесли його з активної зони бойових дій та доставили якомога ближче до еваку.
У Краматорськ доставили і кості з його потрощеної ноги. Там йому склали ногу, перед тим попередивши, що є всі шанси, що її ампутують, принаймні, пальці обов’язково. Але коли прооперований відходив від наркозу, йому сказали: «Рухай пальцями…» Він порухав… І його зразу ж транспортували у Дніпро, в госпіталь. Там чоловік пробув з тиждень, а тоді на евакуаційному поїзді його перевезли до Івано-Франківська. 14 листопада Роман Примич поступив в обласну клінічну лікарню.
Ногу мені ампутували тут, але до того моменту лікарі відділення ускладненої травматології, що на 5-му поверсі, довгих сім місяців боролися за її збереження, – розповідає Роман. – Було понад 15 операцій, різні маніпуляції. Мій організм не сприймав чужорідних тіл, і я особисто прийняв рішення про ампутацію, хоча заввідділення Степан Михайлович Смачило казав: «Будемо тягнути тебе до кінця».
Сьогодні Роман вчиться ходити з тренувальним протезом. Каже, що довго звикати до нього не довелося: «Я його одягнув, став – і через 10 хвилин пішов без милиць. Але мені спочатку це забороняли робити. Потім дозволили ходити з однією милицею».
Це не є так важко. Просто треба відчути ту ногу – і по чуть-чуть… Головне – не боятись, зробити цей перший крок. Звичайно, є невпевненість, але… просто стаєш, пробуєш. Знаєте, як колись дітьми взимку вперше ми виходили на лід?.. Це було десь приблизно так. І я пішов! – пригадує він. Тепер йому, по суті, треба вчитися ходити заново.
