Майже 3 тисячі кілометрів через Україну, РФ та Білорусь подолало подружжя пенсіонерів, щоб вибратися з тимчасово окупованого села, яке розташоване приблизно за 20 кілометрів від Олешків Херсонської області.
У дві сумки Анатолій з дружиною зібрали найцінніше та вирушили в Калуш на Івано-Франківщину.
Наразі пенсіонери адаптовуються на новому місці, дивуються тиші, повним полицям у магазинах та вільному доступу до ліків, адже, кажуть, за роки життя в окупації вже відвикли від цього.
Їхня історія — у матеріалі Суспільного.
«Тиша ця шокує. Незвичні ми до цього. У нас постійно “бах” — прилітає»
Анатолій з дружиною оселилися у Калуші на початку вересня 2026 року.
Анатолій, який переїхав з Херсонщини у Калуш. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
«Потрапили з пекла в рай. Це треба пережити. Тут — машини, люди — все рухається. У нас усі — “по норах”. Жодної автівки. Сафарі. Тиша ця шокує. Незвичні ми до цього. У нас постійно “бах” — прилітає. “Весело” так. А тут тиша така. Нас називали “ждуни” — ну, ми “ждали”, коли нас визволять. Сиділи до певної пори. Мене контузило, жінку два рази поранило. От і довелося зібратися, все покинули і поїхали у світ», — розповідає Анатолій.
Анатолія з дружиною у Калуші зустріли знайомі з короваєм на рушнику та квітами.
«Я ніколи не плакав — заплакав, не витримав. Мужики на мене дивляться, кажуть: “Що ти позориш мужицьку націю?”» — говорить Анатолій.
Анатолій, який переїхав з Херсонщини у Калуш. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
«Три з половиною доби їхали»
Чоловік згадує, як вони виїжджали з окупації.
«Звечора перевізник забрав у нас сумки. Ми домовилися на час, щоб темно було, і де зустрічаємося. Ми чекали [перевізника], собаки гавкали на вулиці, щоб сусіди не звертали увагу, коли він приїхав нас забирати. Темно було, горіло все навколо, дорога розбита. Жінка з тими сумками перечепилася, впала, але ми йшли», — розповідає Анатолій.
Чоловік з дружиною виїжджав через Мелітополь, Луганськ, Донецьк, Ростов, Воронеж та Білорусь.
«Водій казав, що ми накрутили 2 тисячі 800 кілометрів. Три з половиною доби їхали. Ми доїхали до кордону, пройшли контроль. Далі йшли пішки два кілометри, де нас чекали волонтери. І вони нас уже розподіляли, хто куди їде: ті — на Ірландію, ті — на Італію. Нас залишилося четверо — я, моя дружина і ще дві жінки. Ночували на автобусній станції на сходах», — згадує Анатолій.
Щоб мати спогади про рідний край, чоловік вивіз із собою старі фотографії.
«Це — пам’ять нашого життя за 80 років. З альбому витрусив усе і провіз», — каже Анатолій.
Анатолій, який переїхав з Херсонщини у Калуш. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
«Там дорога — в один кінець»
Його рідне село — тимчасово окуповане росіянами з початку повномасштабної війни. Чоловік розповідає: щоб отримати хоча б якісь медичні послуги, потрібно було проїхати майже 60 кілометрів.
«Там дорога — в один кінець. Попробуй ще до тієї медицини добратися. Та можеш виїхати, але не приїхати. На узбіччях — машини розбиті», — говорить Анатолій.
Він розповів, що кризи з ліками немає лише там, де є лікарні, а в їхньому селі медикаментів немає, їх привозять, але вони дуже дорогі.
Жителі їхнього окупованого села готували їжу переважно з продуктів, які самі вирощували.
«Вистачало. Консервації мали у підвалі. А хліб, якщо візьмемо, то сухарі сушили, бо “метелики” над головою. І кругом “бах” приходить. То так і жили. “Бах” приходив у підвал. Весь час були одягнені», — згадує Анатолій.
З його слів, їсти варили у кабиці. Намагалися готувати так, щоб не було диму.
Анатолій, який переїхав з Херсонщини у Калуш. Суспільне Івано-Франківськ/Роман Кочержук
«Коли почалася війна, ми отримували українську пенсію на карточки. Міняли на російські, бо там гривня наша не ходить. Що далі, то гірше. Ціни почали зростати. Привозили хліб, і все — доставки ніякої. Проривалися, хто зміг, купували. Запаси робили. Сушили на сухарі все, що було в запасі. Та ж камса, яка копійки вартує, там — 800 рублів. Риби ми практично не бачили, бо там такі ціни. А тут очі розбігаються, я глянув у магазині: риба, м’ясо — все є, і ціни прийнятні», — розповідає Анатолій.
Чоловік каже, що дуже сумує у Калуші за своїм домом на Херсонщині, а особливо — за садом і городом.
«Поруч з нашим помешканням тут є недоглянута ділянка. Треба її обробити. Для себе хочу засадити тут невелику ділянку, щоб не “скиснути”. Я звик, я — сільський. Для початку посаджу петрушку, кріп, зелень. Все, щоб було, щоб не купувати. Може, і садок посаджу. Як вдома», — ділиться планами Анатолій.
