Бойовий полковник Володимир Бабанін, який очолював Івано-Франківський обласний територіальний центр комплектування і соціальної підтримки з 2 жовтня 2023 року рівно рік, залишив посаду, та має завдання формувати нову бойову бригаду.
Напрямок для офіцера не новий, до посади в ОТЦК Володимир Бабанін був командиром 109 окремого гірсько-штурмового батальйону та ексначальником штабу 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Що вдалося, бойовому командиру, а що – ні, на посаді начальника ОТЦК, ми дізналися в розмові з полковником Бабаніним.
– Ви не місцевий, і навіть не із західного регіону, чи легко було працювати на Прикарпатті? І чому, на Вашу думку, тут виникали певні проблеми із мобілізацією? Чому все частіше тут можна почути, що війна десь на сході країни, то нехай воюють хлопці та дівчата з тих регіонів?
“Одразу скажу, що я впевнений, це проблеми мобілізації не стосуються окремо Прикарпаття. Ця проблема непомітно створилась ще у 2023 році. Якщо пригадати 2022 рік та початок широкомасштабного вторгнення не тільки на терени Східної частини території України – проблем з мобілізацію не було. Навпаки, був пік піднесення войовничого козацького духу нашого населення.
Вторгнення я зустрів будучи у складі 10-ї гірсько-штурмової бригади, яка була сформована переважно з вихідців з Прикарпаття (на 90%), Буковини, Закарпаття і Волині. Тоді ментальність даного регіону була такою, що всі ми захищаємо нашу Україну.
І так, перші дні війни я застав на теренах Волині командиром 109-го гірсько-штурмового батальйону. Тоді, у 2022 році цивільних людей присутність українських військових заспокоювала і давала впевненість. Волиняни були готові допомагати 24/7 та всім, що в них було. Ніколи не забуду їхні щирі та відверті очі.
В той час люди були готові допомагати всім, бо розуміли, що, якщо ми не вистоїмо, все те, що вони будували, створювали та чим жили, могло бути знищене ворогом. Цілодобово та без вихідних я спілкувався з підприємцями, комерсантами, населенням, бо ми разом мали досягнути єдиної мети – відбити наступ ворога і не дати просунутись йому в глиб території України. Потім на якомусь етапі середини 2023 року відбувся «перелом» у свідомості мешканців західного регіону. У них з’явилася така думка, яку Ви озвучили у запитанні: нехай на сході воюють і розбираються, а нам потрібно розвивати бізнес, щоб підтримувати економіку.
Тут я з цим категорично не погоджуюся, тому що війна може розпочатись, як практика показала, в будь-який момент і в будь-якому куточку нашої країни. Ми ж переживали це, коли ворог заходив на Житомирщину, на Київщину. Зараз про це вже всі забули. А ворогу нічого не завадило б зайти і на Волинь, і на Рівненщину. Тобто дуже багато регіонів, які теоретично попадали б під сегмент можливої окупації.
Теперішня ментальність станом на сьогодні мені не зрозуміла. Я думаю, шо люди попали під вплив російської пропаганди. Дуже хотілося б, щоби люди все ж повернулися до тих часів, коли Прикарпаття безпосередньо було одним із джерел комплектування потужних військових частин: 10-ї гірсько-штурмової бригади, 128-ї ГШБр, 42-гої окремої механізованої бригади, 102-ї окремої бригади ТРО. Прикарпаття має дуже багато ефективних та навіть легендарних військових частин, які багато зробили і далі продовжують робити для нашої перемоги.
Нам зараз бракує у ЗМІ позитивного образу Захисника України. Треба більше пропагувати і розповідати про важливість проходження військової служби, престижність захисту України. Необхідно, щоби звідусіль казали, що проходження служби в ЗСУ, особливо під час повномасштабної агресії, це є важливо і престижно. Вихідці з Прикарпаття вже продемонстрували свою героїчну вдачу, боронячи територію нашої держави, починаючи з 2014 року. І я переконаний, що відважні люди, які можуть прославити цей край є і будуть.
-Чи вдалося реалізувати все, що запланували на посаді начальника ОТЦК і СП?
Швидше так, аніж ні. Не вдалося реалізувати у повному обсязі, але в цілому, принаймні, було розуміння, що треба для командира, а що треба для керівника навчального центру для того, щоби задача була виконана на відмінно. Ми намагалися це робити і робимо донині. Однак, як ви зазначили у попередньому питанні, у зв’язку із певним переломом розуміння потреби захисту держави, у даному регіоні, цю задачу виконувати ставало дедалі складніше.
-На посаду начальника Івано-Франківського обласного Територіального центру комплектування і соціальної підтримки Ви прийшли з бойового підрозділу. Рівно рік очолювали наше ОТЦК і СП, і от знову повертаєтесь до бойової посади. Кажуть, Ви йдете на підвищення, отримавши задачу сформувати боєздатну нову бригаду.
У мене так воно йде якось по життю. Я був начальником штабу, потім став командиром. Потім знову був начальником штабу, потім був начальником ТЦК, і зараз знову стаю командиром. Життя непередбачуване, а в армії – й поготів.
-Чи отримали необхідний досвід на посаді начальника ОТЦК і СП? І як він може допомогти формувати боєздатну бригаду?
Звичайно, що цей досвід неоціненний, він розширив мій погляд на проблематику комплектування. Тепер я маю можливість оцінювати обстановку об’єктивно і повністю з двох сторін, тому картина складається набагато якісніша. Я був і там, на війні, і тут, у центрі комплектування, тому зрозумів цю проблематику з усіх боків. Зайшовши в ТЦК я мав розуміння на що потрібно звертати увагу, щоб допомогти таким же бойовим командирам на полі бою по комплектуванню особовим складом. А виходжу звідси з усвідомленням потреби змін у свідомості людей, що могло б допомогти всім тим, які знаходяться на лінії зіткнення вже не один рік.
-Зібравши особовий склад, Ви досить коротко попрощалися із колективом. Однак саме прощання було емоційним. Військовослужбовці не приховували, що шкодують через Ваш перевід, дехто навіть не стримав сліз. Яким Ви були начальником ОТЦК для своїх підлеглих?
Думаю, що я не маю давати собі оцінку. Мій колектив уже дав мені оцінку, як керівнику, не стримуючи щирі емоції на тому ж таки шикуванні. У мене така ж емоційна історія була, коли я йшов з 8 батальйону та 109-го батальйонів. Ми звикаємо один до одного, звикаю я до колективу, колектив звикає до мене. Головне лишатись людиною у всіх життєвих ситуаціях.
Коли співробітники знають свої завдання і виконують покладені на них обов’язки, то вони не бояться начальника, а бояться його підвести і це основне, щоб знайти цю “золоту середину взаєморозуміння”. Я очолював 109-й батальйон чотири з половиною роки. Пізніше мене призначили на посаду начальника штабу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.
Прийнявши нову посаду, мені дали один день, щоби я завершив усі справи у 109-му батальйоні 10-ки. Дорогою я підготував промову для особового складу, але побачивши очі підлеглих, з якими доводиться прощатись у мене серце кров’ю обливалося, бо в районі бойових дій за той час ми стали однією сім’єю, а не тільки колективом. В результаті довгої промови не вийшло, все закінчилося, ніби за 5 хвилин, а саме прощання стало дуже не багатослівним.
Всі були розчулені, сльози виступали і душили. Весь час, поки я йшов зі сцени, спускався з другого поверху будівлі, йшов сходовою, і навіть коли виходив у двір, я чув оплески, якими мене проводжали. У такі моменти, чесно зізнаюсь, навіть у військових там, за грудиною щось щемить. Гадаю, що це й є чесна оцінка керівника на посаді.
-У промові до особового складу Івано-Франківського ОТЦК і СП Ви сказали, що вони найкращі. Чим найкращі, якими є військовослужбовці нашого Територіального центру комплектування і соціальної підтримки?
Я завжди ставив собі за мету бути начальником кращого колективу. Бути кращим начальником колективу – це погана історія, а от навпаки – це те, чого я завжди прагну. І в цьому колективі справді є потенціал.
Так сталося, що десь на певному етапі ми не стали кращими, ми навіть не стали середніми за оцінками обсягів планів мобілізації. Але це не про колектив, бо кожен із цього колективу – на своєму місці. Кожен надзвичайно відповідальний та відданий своїй справі.
Знаєте, найголовніше, – вони були щирими зі мною, без лукавства, тому з цим колективом було легко і просто. Я собі не дозволяв пафосу та глобальної дистанції, таке: я – начальник, а ви – підлеглі, тому будьте подалі. Ні, я намагався максимально скорочувати дистанцію. Бо коли спілкуються люди у не вимушеній обстановці, воно набагато краще та ефективніше, ніж коли починають говорити стандартними фразами. Через таку простоту у спілкуванні мої підлеглі могли спокійно висловити свою думку чи переконання, в будь-який момент звернутися до мене зі своїми питаннями. Так само і мені було легко ставити їм задачі і щось від них вимагати.
-Розкажіть трохи про себе. Як складалося Ваше життя до окупації України росією?
До військової справи я був просто цивільною людиною, яка закінчила цивільний вуз. Сам за освітою я вчитель. У мене є свій випуск, мої випускники, і чималий досвід роботи у середній загальноосвітній школі міста Сум. Там я починав свою трудову діяльність як вчитель. Тому вміння спілкуватися та працювати з людьми у колективі було закладене ще тоді, у 90-х роках.
Тих принципів комунікації я дотримуюсь і зараз. До цього всього накладається ще життєвий досвід: аналогічні ситуації вже були, їх накладаєш на сучасні моменти і, відповідно, приймаєш рішення.
-Від вчителя історії – до бойового командира. Як так сталося?
Трішки було не так. Мій життєвий шлях дуже насичений. У проміжку часу між вчителем та командиром я опановував ще кілька професій. Після вчителювання у 2000-х я працював у Службі безпеки України. А потім так у мене склалося життя, що новий етап я розпочав з будівництва. За кордоном. І війна для мене розпочалась у 2014 році, а не у 2022-му.
Саме з початком збройної агресії я прийняв рішення стати на захист своєї держави та закрити питання діяльності в інших сферах. Усвідомлюючи свій громадянський обов’язок і відповідальність я звернувся до, тоді ще військового комісара (зараз уже начальники ТЦК та СП) Сум із проханням призвати мене на військову службу. У лютому 2015-го року я вже був у навчальному центрі. Пройшовши насичений життєвий шлях я повертаюсь до у бойову частину, щоб з гідністю та честю знову боронити територію нашої держави.
Всім хочу побажати терпіння, сміливості та людяності. Тільки разом ми зможемо здолати ворога, якщо кожен буде робити свою справу відповідально!»
Розмовляла Наталка Коцкович, ст. солдат Івано-Франківського ОТЦК і СП
