У 109 батальйоні 10 окремої гірсько-штурмової бригади Тарас прослужив майже чотири роки. І найстрашніші та найскладніші бої під Києвом, Яковлівкою та на околицях Бахмуту чоловік пройшов саме з цим підрозділом.
Кількість контузій, яких зазнав артилерист, призвела до того, що він почав втрачати зір. Але і після того, як лікарі заборонили йому багато годин проводити біля екранів та планшетів, він не залишив службу – його перевели у територіальний центр комплектування, колишній військкомат. Історія Тараса наочно показує, чому людей з передової потрібно міняти, що вони не залізні і потребують лікування, відпочинку, ротацій та заміни, йдеться в інтервю бійця на Cenzor.net.
“НА ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОГО НАСТУПУ МИ БУЛИ НА ВОЛИНІ – БІЛЯ КОРДОНУ З БІЛОРУССЮ”
– Я навчався на фізкультурному факультеті Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, – розповідає Тарас. – Потім вступив на військову кафедру, провчився два роки. Скажу чесно: вчився не найкраще. Після закінчення університету в 2014 році почалася мобілізація, і я потрапив у Збройні Сили. На той час це були прикордонні війська, ДПСУ. Але в бойових діях я не брав участі. Через півтора року закінчився строк моєї служби, я пішов у військкомат, і мені запропонували піти у ЗСУ. Вагався-вагався, думав і в результаті пішов у 10-ту гірсько-штурмову бригаду.
Тільки прийшовши в цю бригаду, я зрозумів, що таке служба. Одразу на два чи три місяці потрапив у зону бойових дій під Попасну, у населений пункт Врубівка. Прийшлося згадати все, чого мене навчали на військовій кафедрі, і нове вивчити, і засвоїти сучасні технології, планшети. Можна сказати, швидко опанував все, і моя кар’єра почала рухатися дуже швидко. За рік-два я поміняв дві чи три посади, отримував військові звання. У той час підрозділи що пів року їздили на відновлення, а потім – знову виконувати бойові завдання.
– Як мінялася війна до 2022 року?
– Візьмімо 2017 рік. На той момент бойові дії затихли порівняно з 2014-2015, не було потужних обстрілів, але ніколи не забуду, як по наших підрозділах почала працювати ствольна артилерія. Одночасно били декілька бригад… Такого раніше не було. Три-чотири місяці ми тримали позиції, але вперше працювала артилерія зразу декількох бригад. Але загалом з кожним роком ставало все спокійніше, тихіше і тихіше. Йшло, знаєте, як на спад.
– А як наша артилерія працювала? Була можливість здобути досвід?
– Бувало, що працювали щодня. Коли заїхали в такі населені пункти, як Кримське, Жолобок, довелося працювати багато. Правда, не те що тепер – зараз дрони, коригування вогню стало набагато точнішими. А на той час це були прості спостережні артилерійські пости, де виставляли далекомір, бусоль, секундомір, бінокль. Але вже то я полюбив цю справу. Бо те, що вчили на військовій кафедрі, це одне, а з 2017 по 2021 рік я багато чого зрозумів, засвоїв.
Планшет я вперше побачив, здається, у 2017 році. Ну, не сам планшет, а роботу з планшетом саме з артилерією. На той момент я служив у штабі артилерії, і довелося дуже швидко це опанувати, бо більше не було кому: одні люди звільнялися, інших кудись переводили. Мені дали планшет – розбирайся. Найкраще все засвоюється саме під час бойових дій. Не можу сказати, що мені було важко. Буквально на другий день ми вже наводили арту по планшету – проблем ніяких взагалі не виникло.
– До 2022 року що ви мали в арсеналі?
– До 2019 року я служив у штабі артилерії. Там були всі засоби. Мені найбільше подобається 2С1. Це самохідна артилерійська установка, 122-міліметрова. Вона маневровніш, швидко переміщується. А Д30 – це причіпна гармата, яку чіпляють до КрАЗа чи “Урала”, тобто, її маневреність досить складна.
У 2019 році я поміняв місце служби – перейшов у 109-й батальйон тієї ж бригади – звільнилася посада заступника командира артилерії. Тут почав опановувати міномети. Так, у них калібр менший, дальність менша, але свій ефект міномет має саме в піхотних підрозділах.
– Як і де ви зустріли повномасштабний наступ?
– Напередодні повномасштабного наступу на базі 109-го батальйону формували БТГр – батальйонно-тактичну групу. І на день початку великої війни ми були в населеному пункті Володимир Волинської області. Нас готували до посилення кордону з Білоруссю. До нас були додані підрозділи – танкова рота, самохідна артилерійська батарея. Укомплектованість батальйону була досить високою. Напередодні нападу вночі хтось розбудив мене, сказали, що має хтось говорити, всі прибігли в кунг до командира і подивились відео президента росії. Пройшло хвилин двадцять – і почався ракетний удар по всій Україні. Ми вийшли у зазначені населені пункти для посилення кордону. Багато часу забрала дорога: шляхи перекриті, пробки, місцеві стоять у черзі за пальним… Ми зайняли рубіж оборони, і до вечора вже були готові до будь-чого, до бойових зіткнень. Закріпилися і спостерігали. Місцеве населення з першого дня нам активно допомагало. Люди виходили копати траншеї, робити укріплення. Ми були приємно здивовані цим.
Якийсь час ми залишалися на Волині. Один з батальйонів нашої бригади, 8-й, на той час вже стояв біля Києва. Тож ми постійно передзвонювалися з товаришами, уточнювали, що і як.
Війни як такої ми ще не побачили, але у багатьох бійців родини лишалися в Київській області, в Маріуполі, Херсоні, Миколаєві… Кожен прибігав і казав: “У мене вдома ворог… А що ми тут робимо?!” Але не було наказу вирушати кудись нам, тому ми були змушені залишатися на місці. На той момент це теж була досить небезпечна ділянка – якби звідти противник рушив, потрібно було б працювати. Хтось мав і там виконувати завдання.
“ГЕРОЇЗМ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЛИ НА ПЕРЕДНЬОМУ КРАЇ, ВИНЯТКОВИЙ”
– Минуло декілька днів і ми отримали наказ вирушити в населений пункт Малин з метою блокувати противника на кордоні Київської та Житомирської областей. Ближче до вечора отримали завдання вибити противника з декількох населених пунктів. Було дуже мало часу на дорозвідку маршрутів висування, на ту ж артилерійську підтримку. О 12 годині ночі викликали командирів рот, поставили їм завдання. Люди були стомлені переїздом, облаштуванням розташування, гарячу їжу отримали лише ввечері… Тільки стали – і тут одразу на ніч завдання.
О четвертій ранку сьомого березня мали висуватися на виконання бойових завдань у три населені пункти трьома ротами для зачистки і відбиття противника. Вже під час руху нас почали обстрілювати з артилерії, також авіація працювала, по переїзду била. По мосту спрацювали, довелося шукати інший маршрут, щоб об’їхати той міст. Але по дорозі нас ніхто не зустрічав. Думали, противних вже відійшов або розбитий попередніми підрозділами. Ми вже наближалися до населених пунктів – невеликих сіл поблизу Іванківського району Київської області, а все тихо. Та коли наші танки і декілька БМП заїхали в село, їх почали розстрілювати з усього, чого можна. Виходить, противник заздалегідь знав, чи підозрював, чи так готувався до цього. Розстріляли техніку, деяка попідривалась на мінах. У нас були доволі вагомі втрати. 2-га гірсько-штурмова рота була процентів, напевне, на 75 знищена, погоріла і техніка, і багато людей там залишилось. Отримали наказ від командира батальйону відкотитись назад, здійснити перегрупування. Від’їхали назад у район зосередження. Почали перевіряти особовий склад, техніку.
12 березня ми знову отримали завдання на повторний штурм тих самих населених пунктів. На той час все вже було детально вивчено, обговорено, з’явилися перші квадрокоптери, які вивчали місцевість, де є противник, де немає. І з 12 на 13 березня ми спланували штурм. Почали вдало, добре відпрацювала артилерія, зайшли з боями в населені пункти. В одному з них половину села зачистили, закріпилися. На другий день продовжили наступ, знову вибили противника. Ще в два населені пункти – Кухарі та Слобода Кухарська – вдалося зайти, але противник там також перебував. На птахофермі постійно йшли бої, на блокпостах теж. Противник непогано себе поводив. Це була 155-та бригада морської піхоти, вони були всім забезпечені, на новітній техніці, дуже гарно екіпіровані. За два дні ми зачистили ці два населені пункти. Одна з наших рот пішла вперед, на третій населений пункт, якій розташовувався на відстані п’яти-шести кілометрів від цих двох. Ми отримали завдання його блокувати. Пішли туди, закріпилися, противника там не було, він був трохи відтягнутий, за мостом. Міст замінували, організували охорону, оборону. І почалися масовані обстріли. По три-чотири години не замовкала артилерія, в проміжках між артилерією працювала авіація, були і ракетні удари. Постійно працювали гелікоптери, РСЗВ…
– Це по цих двох населених пунктах?
– Так. Їх майже не залишилося. Місцеве населення постійно пробували звідти виводити, евакуювати, але це важко було робити.
Мені повезло, що замість батареї мені залишили цілий артилерійський дивізіон – це удвічі більше, ніж батарея. Працювали ми багато, як на мене, але противник працював, напевне, удесятеро більше. Тому було дуже важко.
– Не було панічних настроїв: їх настільки багато, що ми не витримаємо…
– У мене були панічні настрої за підрозділи піхоти, які стояли на самісінькому передньому краї: скільки вони ще можуть триматися при таких обстрілах? Але, на диво, витримали, вистояли і пішли далі і далі, відбивали позиції. Героїзм людей, які були на передньому краю, саме піхоти, їхніх командирів, – неймовірний!
Десь тиждень були активні обстріли. Ніхто не відходив, росіяни навіть декілька разів пробували штурмувати один з населених пунктів: виїжджали шість БТРів, шість БМП. Я постійно казав командирам, що у нашого батальйону є особливість: на останній секунді ми робимо щось таке, щоб перевертає ситуацію нам на благо. Були такі моменти, що командир роти доповідав: противник вже біля його командно-спостережного пункту, який, як правило, розміщений позаду позицій. І тут, в останню секунду, виїхав наш танк і розстріляв всі ті шість БМП та знищив БТРи. Але ж все на волосині висіло… Дякуючи Богу, завжди все було на нашу користь. Неодноразово здавалося, що зараз нас виб’ють, люди не втримають – і все одно виходило так, що противник відходив, причому з великими втратами. І по перехопленнях, і по всьому вони казали, що нічого не можуть зробити з нами.
Наведу такий приклад. Мій дуже хороший побратим, тепер він командир мотопіхотного батальйону, Хантер і мій товариш Ромб, начальник розвідки 109-го батальйону, який нині лікується, стільки всього зробили в нашому батальйоні! Завдяки їм багато чого вийшло у нас на Київському напрямку. Якось прийшов Ромб і каже: “Потрібно замінувати дорогу”. Важко віддати такий наказ комусь, бо дорога – між противником і нами. Він пішов сам, все зробив, причому за декілька хвилин до штурму противника. Артилерія приготувалася до роботи. Виїхала колона з восьми чи дев’яти одиниць техніки – два танки і шість БМП там точно було. Перший танк підривається на мінному шлагбаумі, який він виставив, після чого почала працювати наша артилерія. Це був один з перших разів, коли використовувався квадрокоптер, на той час – “Фантом”. Три артилерійські батареї і мінометна батарея батальйону нанесли вогневе ураження і спалили всі вісім одиниць техніки. Коли один танк спробував об’їхати цю дорогу, снаряд влучив прямо у нього. Він зупинився.
Техніка на дорозі повністю згоріла. Звичайно, такі результати піднімають моральний дух бійцям. Ще й з перехоплень ми чули, що противник ниє, що у них щось не виходить, щось горить. Це дуже вагомо для всіх.
– Як росіяни відходили в кінці березня 2022 року з Київщини?
– Після ночі обстрілів виникло якесь незрозуміле затишшя. З квадрокоптера ми фіксували постійний рух, але помітили, що з населених пунктів виїжджають цивільні машини. Наступного дня, коли ми зранку злетіли, нікого не побачили, жодного противника, ніде нікого, ніхто не стріляє. Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Отримали наказ рухатися вперед. Поїхали колоною і пересвідчилися: дійсно противника немає!
Коли ми їхали з командиром батальйону, я показував йому: “Ось моя ціль 917-та! Ось тут було скупчення піхоти противника – видно вирви, куди ми працювали”.
– Відходячи, росіяни знищили всі мости.
– Так, в останню ніч попідривали. Після себе залишили пустку. Світла немає, зв’язку немає… Ми людям допомагали, чим могли. А місцеві нас зустрічали з радістю, приносили молоко, печиво… Люди розповідали, як поводилися окупанти: мародерили, забирали все, що можна. Ми заїхали в невеликий будинок лісничого – треба було десь зупинитися, провести зв’язок. Перед тим там були росіяни. Будинок був пограбований настільки, що на кухні ложки-виделки вигребли, тюлі познімали, навіть випиляли вмонтовану кухонну плиту. Де не виходило вирізати побутову техніку – вибили, вирвали плиту і забрали з собою. Шафа, де лісничий, мабуть, тримав одяг, була пуста, але залишилася російська форма – вони кидали свою форму і вдягалися в цивільний одяг, так і виїжджали.
“ПОЗИЦІЮ, ДЕ ЗАГИНУЛО БАГАТО РОСІЯН, МІЙ ПОБРАТИМ НАЗВАВ “МОГИЛЬНИК”
– Ми доїхали до населеного пункту, який був нам визначений. Кругом села глянули – багато погорілої техніки, і нашої, української, і противника. Побули буквально до тижня й отримали наказ, що нас будуть замінювати. Під’їхали інші підрозділи, провели взаємодію, і ми виїхали в Малин. Там перебували півтора-два місяці на, можна сказати, відновленні. Але в той же час все одно отримували завдання на прикриття кордону на Житомирщині. Їздили, готувались, проводили навчання.
За два місяці прийшло бойове розпорядження їхати в Донецьку область. Куди саме – нічого не знали. Я, мій побратим Хантер і начальник розвідки вирушили на рекогносцировку, тобто на вивчення місцевості в Донецькій області. Виїхали за день до того, як мали завантажуватися в ешелон. Коли ми доїхали до Павлограда, нам подзвонили і сказали, що по станції завантаження прилетіли дві чи три ракети… Нас або вирахували, або нас здали, бо казали, що пізніше знайшли людину, яка була інформатором і передавала дані росіянам. На другий день нам повідомили, що ешелон все ж таки виїхав…
Перше завдання на Донбасі звучало так: відкинути противника від населеного пункту Покровське – це населений пункт за Бахмутом, в бік Попасної. Там стояли підрозділи ЗСУ, але потрібно було через їхні порядки пройти і відкинути противника до чотирьох-п’яти кілометрів далі, до інших населених пунктів. Ми все спланували і зранку виїхали. Піхота пішла вперед після артпідготовки, почали зачищати, штурмувати. Наче все вдало виходило. Та противник висунув свою бронегрупу, відпрацював танк – у нас загинув командир взводу, декілька бійців, один командир роти підірвався на міні… На Донецькому напрямку ми побачили, що відбувається те саме, що було на Київському. Нас потужно крили, але авіації працювало менше порівняно з Києвом.
Завдання ми виконали. Туди знову зайшли підрозділи, які стояли перед нами: вони трохи відійшли, бо противник на них тиснув, а ми відновили їхнє положення.
Нас перекинули в населений пункт Миколаївка поблизу Лисичанського нафтопереробного заводу. Там нам не дуже везло. Потрібно було зачистити досить широку лісосмугу і просунутися далі. Зайшли, половину лісосмуги зачистили – і наштовхнулися на противника. Зав’язався бій, дуже сильно крила ворожа артилерія. Багато людей загинуло. Відійшли назад, стали на околиці лісу, організували охорону-оборону. Завдання виконати не вийшло, а противник постійно пробував штурмувати. Ми не виконали завдання через сильний обстріл, натомість противник почав висувати свої групи, йшли на броні і пішим порядком, хотіли прорватися до Миколаївки та нафтопереробного заводу – це була їхня мета.
Постійні потужні бої, втрати, авіація, ракетні удари призвели до того, що наш підрозділ ставав все менше боєздатним: почало бракувати офіцерів, командири взводів ставали ротними, замість командирів взводів завдання виконували командири відділень – сержанти зі стажем.
Якось Хантера відправили подивитися позиції, перевірити наявність озброєння, чимось допомогти, підказати бійцям на місці. Він поїхав, і в той момент почався масований штурм. Виїхали чотири БМП, танки. Вони проїхали через нашу оборону і заїхали в посадку, де стояли наші підрозділи. Ми зазнали втрат. На Хантера вийшли по радіостанції, сказали йому зустріти наш танк. І він з цим танком і орієнтовно десятьма людьми особового складу пішов вибивати противника. В нашу сторону ішли росіяни, а він – на них: танк попереду стріляє, а він позаду з людьми зачищає. Зачистили повністю все, дуже багато противника там полягло. Після того з’явився перехват, де росіяни між собою кажуть: “Один танк и 15 “укропов” положили два с половиной батальона”.
А Ромб, начальник розвідки, стояв у паралельній посадці. Хантер йшов з одного боку, а Ромб – з іншого. І вони потім зустрілися. То Ромб назвав ту позицію, де загинуло дуже багато росіян і дуже багато техніки повністю згоріло, “Могильник”. Так помітив на планшеті, так назвав той ліс, де загинули росіяни. От такі мої побратими і товариші, які проявили себе під час цієї війни!
Поступово сусідні підрозділи і підрозділи інших бригад відходили з тих місць. Противник вже зайшов у Сєверодонецьк, а з часом – у Лисичанськ. Нам довелося відійти. Стали по дорозі, яка проходить майже на кордоні між Донецькою і Луганською областями, там закріпилися і тримали оборону. Постійно відбивали атаки противника. Інколи доводилося відходити, правда, недалеко. Наприклад, посадка розташована за 200-300 метрів від ворога. Ми відійшли з неї, а наступного дня знову її взяли. І так противник протягом місяця-двох нічого не міг зробити в тих місцях. У них стояло завдання закрити Луганську область, бо там лишилися не окупованими два населені пункти – Білогорівка і Спірне. Вони ж кричали, що візьмуть Київ за три дні, а на справі пару посадок не могли взяти декілька місяців.
Після цих подій наш батальйон на деякий час вивели на перегрупування, нас поміняв сусідній батальйон. За два тижні ми зайшли в невеличкий населений пункт Яковлівка. Тримали там оборону ще з одним батальйоном десь місяць. Противник постійно здійснював штурмові дії. В перші ж дні ворог закріпився у двоповерхівках. Ми організовували штурмові групи, пішли зачищати ці будівлі. Після того там теж залишилося багато трупів противника, згоріла техніка – три підірвані БМП, бо і артилерія відпрацювала, і протитанковими засобами відпрацювали – “Стугнами”, “Джавелінами”. Горіло все. Відбили той наступ. Було декілька подібних штурмів.
Там була невеличка посадка. Позиція називалася “Мореман”. Противник до неї підходив, хотів штурмувати, ми завдавали вогневого ураження. За місяць від тієї посадки не залишилося нічого, траншея і чорна велика пляма. Зробили обліт – нічого живого не побачили. І ще тижнів зо два, напевне, наші підрозділи там тримали оборону. Потім прийшлося відійти, бо зазнали втрат. Потихеньку противник просувався сусідніми посадками, справа, зліва. Якщо противник наступає справа і зліва, нам доводиться наводити артилерії то на одну сторону, то на другу. Та й уже менше видавали боєприпасів. Так ми воювали, напевне, ще місяць. Були такі моменти, що ми 155-м калібром, 122-м працювали метрів за 50 до наших бійців, бо вони вже не могли нічого зробити. Пішли такі активні штурми, вже з’явився “Вагнер”, лізли постійно, вдень і вночі. Було дуже важко. Не вистачало особового складу, до нас прикомандирували людей з інших підрозділів. Але ж та Яковлівка стояла, здається, пів року. І потім – через брак особового складу та озброєння – старший начальник ухвалив рішення нас вивести на відновлення. І за тиждень Яковлівку противник забрав. Думаю, це більше пов’язано не з тим, що приїхав якийсь непідготовлений підрозділ, який нас міняв, а з тим, що там все знали, до кущика, і гідно тримали оборону.
Тижнів зо три ми проходило бойове злагодження, провели підготовку, поповнили особовий склад. Отримали два міномети, французькі, нарізні, новітні, можна сказати. Освоювали все це, готувалися до наступних завдань.
“НАШ ТАНК ЇХАВ ПО ПОСАДЦІ, РОЗСТРІЛЮВАВ І ЧАВИВ ПРОТИВНИКА – В ПРЯМОМУ СЕНСІ СЛОВА”
– Тоді вже точилися бої навколо Бахмуту…
– Противник підходив до міста, а з другої сторони заходив у Соледар, де точилися дуже важкі бої. І після трьох тижнів ми отримали бойове завдання: тримати оборону між населеним пунктом Яковлівка і Соледаром з метою блокувати противника, не допустити подальшого його просування. Зайняли оборону. Противник не сильно вилазив з Яковлівки, не сильно просувався вперед. Артилерії у них тоді вже поменшало, обстріли зменшились. Коли противник повністю забрав Соледар, почалися штурмові дії на наші позиції. Штурмував “Вагнер”. Як зараз пам’ятаю, на одну посадку з двох сторін йшло до 60 осіб піхоти – в пішому порядку, в повний зріст, з автоматами. Вони йшли, ми всіх “задвохсотили”, вони там залишилися лежати. А через декілька годин – друга партія йшла по своїх же “двохсотих”, ховались за своїх же “двохсотих”. І так було дні три – активні штурми, але вони нічого не могли зробити. Ми тримали оборону, все було добре.
Якось вони знову пішли – вночі. Ми не те що були не готові до цього. Поки ми відбивали штурм в одній посадці, вони зайшли у другу. Там така місцевість: перепад висот і посадки, прориті траншеями, досить глибокими. Бліндажі нас і врятували. Це була друга лінія оборони, вона заздалегідь готувалася. Там було де стати. Нас штурмували постійно, важко було боротися з підрозділами противника, з “Вагнером”. Одного вечора з командиром дивимося: траншея, яка веде до наших позицій вздовж посадки “світиться”. Ми подумали, що це від снігу. Але ні: ворушиться… До 20 осіб противника засіли в траншеї. Мороз був градусів 20. Ми почали по них артилерією працювати, потім виставили кулемет. Дуже вдало виставили. Вони присіли і сиділи, не могли висунутися. І так цілу ніч у мороз. На ранок кілька разів влучили туди артилерією – вони там розлетілися… А через годину пішла їхня друга партія тією самою траншеєю, збоку виїхали танк і БМП. Танк майже впритул розстрілював посадку з нашими підрозділами, ми зазнали втрат.
Відійшли назад, знову зайняли оборону. І знову те саме: артилерійські обстріли, підрозділи “Вагнера” – їх гнали вперед-вперед. Ми взяли декілька полонених, то вони казали, що їх позаду просто розстрілювали, не давали йти назад, у них було завдання йти тільки вперед. З двох посадок ми таки відійшли, бо там вже був противник. І вони не те що призупинились… Вони дійшли майже до дороги, лишалося метрів сто, але їхні бойові дії припинилися. Тоді якраз активні дії були на Бахмуті, в самому місті. Десь місяць ми тримали оборону в тих місцях. Потім був ще штурм, ми позиції не втратили, “задвохсотили” багато росіян. І нас знову вивели на відновлення.
– Та лінія так і тримається досі?
– Так. На відновленні ми пробули десь тиждень і потім зайшли на позиції поблизу Роздолівки, на залізницю, яка йде до Соледару. Там тримали оборону недовго, десь до місяця. Штурмів сильних не було, противник почав окопуватися перед нами, передові позиції вони дуже активно рили. Ми дивувалися: зранку не було траншеї – ввечері вже є. А коли рили, ми і не бачили…
Був уже 2023 рік. День після Великодня. Отримуємо завдання висунутись на Бахмут. Виїхали на рекогносцировку. Як зазвичай, увійшли у взаємодію з підрозділами, до яких нас прикомандировують, з’ясували все, отримали завдання. У нас було достатньо часу на дорозвідку, з командирами підрозділів все обговорили, спланували. Почали виконувати завдання: вийти в посадку, де перебував противник, зачистити її, закріпитися. Одночасно ще декілька батальйонів виконували такі самі завдання – зачищали посадки, траншеї, які ведуть на трасу Бахмут – Часів Яр. Сусідній підрозділ ще був у самому Бахмуті, вів бойові дії, але дорога потрохи ставала не нашою. Завдання було вийти туди і блокувати противника. Почалися штурмові дії, одночасно декілька батальйонів рухалися вперед, але противник працював артилерією і, знову ж таки, “Вагнер”… Ми виконали завдання, наш батальйон зайшов у посадку, але зачистити до кінця її не зміг, тільки наполовину. А у сусідів справа і зліва не вийшло виконати завдання. Тобто ми зайшли в посадку, зліва і справа – противник, перед нами – противник. Почався дуже активний обстріл, багато наших людей там загинуло, з третьої роти, напевне, 50 відсотків звідти не вийшло.
День-два – і ми отримали команду відійти. Десь тиждень готували підрозділ до штурмових дій. І знову отримали завдання зачистити колію, яка йде на Богданівку. З обох сторін колії лісосмуги, ми повинні штурмувати зліва, а другий підрозділ справа. Декілька днів готувалися до цього. Ми завдання виконали, зачистили, а наш сусід зліва не зміг. Через два дні надійшло завдання зачистити посадку замість сусіда, провести штурмові дії. Знову спланували, застосували танк. В інтернеті було відео того нашого штурму. Наш танк їхав по посадці, розстрілював і чавив противника – в буквальному сенсі. Зачистили повністю. Трасу на Часів Яр ми зробили більш проїжджою, поменшало обстрілів у бік Часового Яру і по всіх підрозділах, які там стоять.
Після цього нас вивели на 18 днів на відновлення і підготовку до штурмових дій. Але обстановка швидко мінялася, і буквально за сім чи вісім днів ми знову отримали завдання штурмувати Яковлівку, в якій колись тримали оборону. Штурмували село з двох сторін – наш підрозділ і сусідній дружній підрозділ. Нічого не вийшло, техніка підірвалася на в’їзді до Яковлівки. Противник дуже швидко відреагував, російський десант, ствольна артилерія – все працювало. Ми відійшли, перегрупувалися, обрали інші маршрути, почали більше застосовувати артилерію. У нас було багато артсистем, “Хаймерси” працювали по командних пунктах. Але все одно завдання виконати ми не змогли.
Нас звідти відвели, два тижні ми побули на відновленні. І зараз займаємо оборону лісосмуги.
– Ви тричі були контужені за останні два роки…
– Це відбувалося в результаті роботи артилерії. Одна контузія призвела до того, що у мене значно погіршився зір. Одного разу під час обстрілу дуже близько прилетіло. Всі, хто там були, вижив. Але контузія вплинула, як виявилося в подальшому, на зір.
– У разі найшвидшої нашої перемоги повернетеся до тренерської роботи?
– Та, думаю, вже ніколи…
– Тобто футбольним тренером вже не будете, а залишитесь військовим?
– Якщо чесно, може, про тренерство подумував, але це було до повномасштабної війни. А зараз не бачу себе ніде, крім Збройних сил України.
