Ядвіга Порчук із села Джурів Снятинського району плете вінки й носить на могилу чотирьом невідомим повстанцям. За совітів робила це потайки, а коли повернулася з Сибіру й «настала Україна», то організувала, аби на могилі поставили хрест і відправили молитву. Каже, до того їй часто снилися ті вбиті хлопці.
І нині йде до гори та несе вінок, хоч бабусі уже 91 рік, пише Репортер.
Замість бандерівців дівчат ведуть
У селі Ядвігу Порчук усі кличуть баба Віся. Живе вона на горбах. За високою дерев’яною брамою вже стоїть на порозі та чекає гостей. Гарно вбрана, підпирається паличкою. Одразу командує, йти з нею, поки нема спеки.
Могила знаходиться на найвищій точці села, під лісом. Бабуся йде попереду. Маленька, згорблена, а йде швидко. Ще й перепитує, чи гостя не стомилася.
«Тут на горі дуже гарний краєвид, – каже баба Віся. – А отут, де люцерка посіяна, колись була моя хата. Зараз я в чоловіковій живу. Тут дорога була, а цього саду не було, лиш голе поле. І з моєї хати добре було видно тих чотирьох вбитих повстанців».
То був березень 1945 року. Ще затемна вони з подругою несли штафету (записку) станичній у горішній кут села. «Штафета – то такий трикутничок, смолою заліплений, – згадує жінка. – А назустріч йдуть три старші чоловіки. Уздріли, що ми не з їхнього кута. А подруга мала там тітку. Вони й кажуть, якщо до тітки, то йдіть, а коли деінде, аби втікали, бо облава».
Дівчата повернулися. Штафету Віся запхала у смужку кептарика. Вже з дороги побачила, як з хати двоє з автоматами виводять її маму.
«Один у військовому, а один у звичайному, – розказує бабуся. – Побачили нас, маму лишили й за нами. Ведуть вже мене з подругою під автоматами. А вона так боялася, що вхопила мене за руку, і я чула, як вона трясеться. Було нам по 16 років. Ведуть по дорозі, а я кажу: «Ото не знайшли бандерівців, а замість них дівчат ведуть. Ото сміх людям». А вони мене прикладом у плечі. Я другий раз те кажу, третій. Кожного разу діставала. Але відпустили. Як прийшла додому, то спина була синя».
Згадує, коли заходила до хати, то бачила вище під горою лежали четверо вбитих повстанців. Каже, зрадив один чоловік з сусіднього села, привів ворога під хату, де хлопці відпочивали. Та хата була трохи вище.
«Ще був п’ятий. Ранений в ногу, але втік. Сховався у нашу стодолу, під конюшину, – пригадує баба Віся. – Коли стемніло, я пішла з сестрою набирати корові сіна, а він стогне: «Дівчата, ви добрі діти, ви мене не видасте? Може когось знаєте, аби прийшли й мене забрали, бо стікаю кров’ю».
Віся побігла до матері, розказала, а та вхопила глечик солодкого компоту й принесла йому.
«Який то був день, як усі боялися! – схрещує руки бабуся. – Але ми повідомили повстанців, вони прийшли з лісу і забрали того раненого. Одне жалію, що не спитала, як його хоч звати».
Знайшлися в Сибіру
Йдемо догори яблуневим садом. Бабуся стає в тіні перепочити. Каже, тих хлопців вдалося таємно захоронити. Сільський голова поїхав у Заболотів до енкаведистів просити дозволу, мовляв, тепло, а тіла лежать – аби слабість по селі не кинулась. Йому сказали привезти порося і най робить, що хоче, аби й сліду не було видно. Де могила – знали одиниці.
Про це війт розказав їм вже у Сибіру. Знайшов їх і приїхав у гості, бо її батько був його секретарем.
А до Сибіру Вісю з батьками вивезли у 1950 році. Сестри вже були одружені, жили окремо. Тоді зараз депортували 20 родин, бо в селі вбили енкаведиста Чортова. Троє повстанців застрелили його, коли виходив з магазину.
«Після того дали наказ вивезти всіх, – говорить бабуся. – Але село велике, тож вирішили, на кого троє підписалися – тих і беруть. Я тоді вже робила агрономом. У тюрмі спитали, чи хочу я знати, хто мене здав? Не хочу знати й понині».
Згадує, як на виселці тяжко працювали, як від голоду пухли руки та ноги. Але, каже, завжди траплялися і серед сибіряків добрі люди. Потім було легше. Її батько там навіть бджіл розводив. Ще пригадує, що мала з собою «Кобзар» Шевченка і ставили виставу «Назар Стодоля». Сибіряки аж плескали. Там Віся й вийшла заміж – за свого, джурівського.
Василь Порчук був у партизанці. Мав два псевдо – Богдан і Береза. Він був її сусідом, часто приходив до їх хати. Дружив зі старшими сестрами, а на меншу й не дивився.
Його схопили й засудили у 1944 році. Віся, до речі, була остання, кого він тоді бачив. Пригадує, почули, що в село йдуть енкаведисти, тож мати відправила її, аби попередила сусідів, бо там був бункер. Віся бігла, а за нею вже кулі свистіли. Побачила двох сільських хлопців – Василя й Максима, які тікали до лісу. Максим її ще обняв на прощання, а Василь лише руку подав.
Врешті пораненого в ногу та шию Василя зловили. Вели рідною вулицею: чи ніхто не впізнає. Вийшла його мати – «і сліду не подала».
Потім вона часто просила Вісю писати листи синові, бо була неписемна. Дівчина добре знала його адресу, а коли вивезли і її, то виявилося, що Василь був недалеко.
Якось Віся зготувала велику передачу до Великодня й повезла йому і товаришам. Коли дозволили побачення, одразу згадала йому ту останню зустріч. Як лиш їй руку подав. Коли Василь відбув покарання, то переїхав до Вісі. Вони побралися.
У 1956 році вагітна Ядвіга з батьками й чоловіком повернулася додому. Але згодом з новонародженою донькою їм знову довелося їхати до Сибіру, бо на Прикарпаття їм не можна було. Остаточно у рідний Джурів повернулися лише у 1969 році.
Аби не снилися
На горі краєвиди справді чудесні. Під лісом могила з хрестом. Майорять синьо-жовтий і червоно-чорний прапори.
Баба Віся розказує, що довго їй снилися ті хлопці, а коли настала незалежність, то задумала знайти ту могилу.
«Пішла сюди на гору, стою, дивлюся, а там тереном усе поросле, – розказує вона. – А підходить одна жінка й питає, чого я тут. Я їй розказала. Вона мене обійняла і показала місце, де поховані повстанці».
Тоді Ядвіга пішла до священника, аби запечатав гріб. А чоловіка попросила організувати людей, щоб перепоховали й поставили хрест. Коли все зробили, каже, більше повстанці їй не снилися.
Тепер вона приходить на могилу, приносить сплетений власноруч вінок і молиться.
«Я не боюся нічого, хоч би мене й третій раз вивозили. А їм треба віддати шану, – зітхає бабуся та уважно дивиться в очі. – Мені Бог поміг вернутися, а їх вже нема. Не можна забувати, бо вони боролися за Україну. Помолитися треба. І за тих, хто зараз на сході. Я маю маленьке радейко і слухаю новини, чи ще нема того руського ката у нас. Не дай Боже».
