Хлопчина загинув на день народження своїх батька і старшого брата. Йому було всього 19. Наймолодший боєць «Правого сектора» Степан Стефурак із Городенківщини воював потай від своєї родини. По телефону казав, що ходить на пари в університеті, а сам у цей момент перезаряджав автомат на фронті.
Хату родини загиблого бійця у селі Топорівці на Городенківщині знайти не складно. Їх тут усі знають: один син поліг, другий пройшов бої у Дебальцевому, батько так само воював у зоні АТО… Та й вулиця, на якій вони живуть, тепер названа на честь загиблого сина – вулиця імені Степана Стефурака.
Зі щитом або на щиті
Степан Стефурак – студент Тернопільського національного технічного університету, активний учасник Революції гідності, боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Один із наймолодших бійців ДУК. 22 вересня 2014 року машина, у якій Степан разом із вояками їхали у розвідку до селища Піски, потрапила під обстріл. Авто з’їхало з дороги в поле, але там машина підірвалася на міні.
Без сина і брата залишилися батьки і троє братів.
30 жовтня 2014 року в Тернопільському національному технічному університеті встановили пам’ятну дошку на аудиторії, яка тепер має назву «Аудиторія імені Степана Стефурака». 9 січня 2015 року в рідних Топорівцях на Івано-Франківщині відкрили меморіальну таблицю. 13 жовтня 2015-го на фасаді Тернопільського національного технічного університету встановили меморіальну дошку. У 2017 році нагороджений недержавним орденом «Народний герой України» (посмертно). Також нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Степана поховали на цвинтарі у рідному селі поруч із могилою січових стрільців. «Зі щитом або на щиті» – пише на його пам’ятній стелі, саме це ще за життя хлопець написав на своїй сторінці у соцмережі. У давньогрецькій Спарті існував звичай виносити загиблого воїна з поля бою на щиті. За легендою, одна спартанка, проводжаючи сина у бій, подала йому щит зі словами «З ним чи на ньому», що означало: повертайся або переможцем, або мертвим, але збережи свою честь воїна.
А на підніжжі пам’ятника написаний уривок із вірша, який під час Майдану склав Степан: «Не зупиняючись, йдучи до певної мети, чи то шукаючи у цьому пеклі раю, країну вільну мрію віднайти, а іншою я Україну і не знаю!»
Надзвичайна допитливість
Степан був третім серед чотирьох синів. Двоюрідний брат Олександр Шологон пригадує, що Степан з-поміж усіх братів був найспокійніший. Додому ніколи ніяких проблем не приносив. Коли тато просив синів щось допомогти по господарству, то Степанко біг першим. Мама часто по заробітках їздила. Батько теж на роботі пропадав. Хлопці найбільше були з бабусею та дідусем.
Степан сам навчився грати на гітарі, баяні. Завжди мав власні гроші – то за коляду дадуть, а десь залізо позбирає і здасть на металолом, комусь худобу випасе, іншим яблука позриває… Старші брати завжди «циганили» гроші у Степана. Щоправда, потім ніколи не віддавали.
Хлопець був дуже охайним, його взуття постійно аж блистіло. Іноді старші брати, які мали такий самий розмір, як і в Стьопи, коли йшли надвір гуляти, нишком одягали його взуття – бо воно було найчистіше, а своє було ліньки мити.
Старший брат Василь, який зараз навчається в Національній академії сухопутних військ і вже пройшов не одну гарячу точку в АТО, згадує, як часто грали зі Степаном у теніс, мали тенісний стіл на подвір’ї.
«Він був дуже цікавим хлопчиком, постійно про все запитував, – розповідає мама Світлана Стефурак. – І всі відповіді записував у блокнотик». Про надзвичайну допитливість розказували потім і викладачі в університеті. Степан кожного тижня ходив у деканат із якимсь пізнавальним запитанням, здебільшого це стосувалося історії. Іноді питав таке, що педагоги просто не знали відповідей.
Ще змалку хлопець тямив у математиці. Та й узагалі добре вчився. Але знання схоплював просто під час уроків, вдома за книжками не сидів. Здібний хлопчик був, та й усе. Навіть закони знав напам’ять. У старших класах дуже не хотів ходити до школи, казав, що нецікаво стало, що лише штани там протирає, мовляв, усе вже знає.
Хлопець вступив у тернопільський виш, там опановував спеціальність «Фінанси та кредит». До речі, сам собі обрав таку професію.
«Як вбили?»
Про те, що Степан пішов на передову, вдома не знав ніхто. Лише двоюрідний брат Сашко. Але він поклявся мовчати.
Одного разу, коли юний воїн на кілька днів приїхав у село і обмовився місцевим хлопцям, що воював в Іловайську під час запеклих боїв, то його мало не побили – нізащо не хотіли вірити, думали, Стьопка їх дурить.
Коли сказали обирати позивний, Степан довго не розмірковував – однозначно має бути псевдо «Двадцять четвертий». Номер його рідної хати – 24, номер його місця в автобусі, що вирушав у зону АТО – 24, його номер у списку бійців – 24.
Бойовий побратим Олег Кундис із позивним Галичанин розповідає, що на фронті Степан неабияк підіймав бойовий дух вояків – своїм співом. Коли брався за гітару, всім на душі ставало спокійніше. Виконував лише українські пісні. Коли хлопці йшли в їдальню, то прикарпатець частенько полюбляв заспівати щось із репертуару «Братів Гадюкіних». А в інтернеті навіть можна знайти відео, відзняте кореспондентами hromadske.ua, де Стефурак виконує пісню «Меч Арея».
«Молодий, енергійний хлопчина, який тягнувся до всього хорошого – таким він мені запам’ятався, – каже Галичанин. – Степан навіть брехати не вмів. Дуже чиста людина».
Побратим Лейла Мухтарова пригадує, що через юний вік його не дуже хотіли брати з собою на небезпечні операції, вигадували, мовляв, то берців йому не вистачає, то зброї не стало… Просто хлопчину хотіли вберегти. Наче малу дитину. Любили його дуже. «Та й на вигляд йому було років 15», – сумно всміхається Лейла. А Степан постійно рвався в бій, певно, хотів довести, що вік не має значення.
Мамі ціле літо казав, що не приїжджає додому, бо проходить практику в університеті. Йому постійно доводилося вигадувати різні відмовки. «Стьопа, я тобі вчора увечері дзвонила… Чому ти не брав трубку?» – «Мамо, та ми з хлопцями до пізньої ночі дивилися кіно…» А якось сказав мамі, що ноутбук безповоротно зламався, мовляв, якийсь механізм там згорів, тому просив грошей на новий. Як уже дізналася Світлана після втрати сина, насправді в той ноутбук потрапила куля.
За місяць до загибелі Степан обмовився мамі, що він, певно, залишить університет, а натомість піде вчитися на військового. Жінка була шокована – про яку військову справу може йти мова, якщо сина навіть на строкову службу не брали, адже хлопець мав короткозорість?
Того страшного дня Світлані зателефонував чоловік: «Нашого Стьопу в АТО вбили…» – «Як вбили? А він як опинився в АТО? Він же в університеті…» Ще вранці Степан по телефону вітав батька із 50-річчям, а увечері його вже не стало.
«Малий, як же так?»
«Стьопка… Псевдо – 24-ий. Малий, як же так? Ти ще вчора телефонував із передової, обіцяв, що подзвониш скоро, пожалієшся. А знаєте, на що? Його мама не знала, що він на війні, думала, на навчанні. І зібралася їхати в гості до сина в Тернопіль. Він не знав, як бути. Чи їхати терміново додому чи сказати мамі правду. Вирішив їхати… в домовині», – з болем про втрату написала тоді в соцмережах Алла Пушкарчук.
Брат Василь хотів його знайти, він якраз тоді був у Дебальцевому, але почався лютий обстріл, майже добу без зупину гатили. «Він до мене телефонував у день загибелі, – опускає очі Василь, – а я навіть не зміг відповісти».
Степан наче передчував, що на навчання у Тернопіль більше не повернеться. У переддень загибелі одногрупник Ростислав говорив по телефону зі Степаном. «Коли приїдеш, друже?» – «Певне, вже ніколи». До Тернополя він таки повернувся, але у труні. Тисячі людей зібралися під стінами університету, аби попрощатися з юним героєм.
Останній запис на його сторінці в соцмережі був таким: «Рабів до раю не пускають! Слава нації!» Востаннє заходив у мережу 22 вересня о 10.27.
Тепер старший брат не відзначає свій день народження – він нагадує йому про загибель найріднішої людини. «Василь, брат Степана, теж гідний воїн, – каже Галичанин. – Згадаєте мої слова, що колись він стане генералом».
Через півроку після загибелі хлопця і його батько пішов на передову – помститися за сина. Два роки відслужив, а потім на полігоні внаслідок того, що перевернувся БТР, отримав складну травму – поламані ребра, таз, нога… Більше півроку не міг ходити.
«Я повернусь весною…»
У соцмережі на своїй сторінці Степан Стефурак незадовго до загибелі опублікував вірш, який виявився пророчим для нього:
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
Наталя МОСТОВА
Зі щитом або на щиті
Степан Стефурак – студент Тернопільського національного технічного університету, активний учасник Революції гідності, боєць 5-го Окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Один із наймолодших бійців ДУК. 22 вересня 2014 року машина, у якій Степан разом із вояками їхали у розвідку до селища Піски, потрапила під обстріл. Авто з’їхало з дороги в поле, але там машина підірвалася на міні.
Без сина і брата залишилися батьки і троє братів.
30 жовтня 2014 року в Тернопільському національному технічному університеті встановили пам’ятну дошку на аудиторії, яка тепер має назву «Аудиторія імені Степана Стефурака». 9 січня 2015 року в рідних Топорівцях на Івано-Франківщині відкрили меморіальну таблицю. 13 жовтня 2015-го на фасаді Тернопільського національного технічного університету встановили меморіальну дошку. У 2017 році нагороджений недержавним орденом «Народний герой України» (посмертно). Також нагороджений нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту» (посмертно).
Степана поховали на цвинтарі у рідному селі поруч із могилою січових стрільців. «Зі щитом або на щиті» – пише на його пам’ятній стелі, саме це ще за життя хлопець написав на своїй сторінці у соцмережі. У давньогрецькій Спарті існував звичай виносити загиблого воїна з поля бою на щиті. За легендою, одна спартанка, проводжаючи сина у бій, подала йому щит зі словами «З ним чи на ньому», що означало: повертайся або переможцем, або мертвим, але збережи свою честь воїна.
А на підніжжі пам’ятника написаний уривок із вірша, який під час Майдану склав Степан: «Не зупиняючись, йдучи до певної мети, чи то шукаючи у цьому пеклі раю, країну вільну мрію віднайти, а іншою я Україну і не знаю!»
Надзвичайна допитливість
Степан був третім серед чотирьох синів. Двоюрідний брат Олександр Шологон пригадує, що Степан з-поміж усіх братів був найспокійніший. Додому ніколи ніяких проблем не приносив. Коли тато просив синів щось допомогти по господарству, то Степанко біг першим. Мама часто по заробітках їздила. Батько теж на роботі пропадав. Хлопці найбільше були з бабусею та дідусем.
Степан сам навчився грати на гітарі, баяні. Завжди мав власні гроші – то за коляду дадуть, а десь залізо позбирає і здасть на металолом, комусь худобу випасе, іншим яблука позриває… Старші брати завжди «циганили» гроші у Степана. Щоправда, потім ніколи не віддавали.
Хлопець був дуже охайним, його взуття постійно аж блистіло. Іноді старші брати, які мали такий самий розмір, як і в Стьопи, коли йшли надвір гуляти, нишком одягали його взуття – бо воно було найчистіше, а своє було ліньки мити.
Старший брат Василь, який зараз навчається в Національній академії сухопутних військ і вже пройшов не одну гарячу точку в АТО, згадує, як часто грали зі Степаном у теніс, мали тенісний стіл на подвір’ї.
«Він був дуже цікавим хлопчиком, постійно про все запитував, – розповідає мама Світлана Стефурак. – І всі відповіді записував у блокнотик». Про надзвичайну допитливість розказували потім і викладачі в університеті. Степан кожного тижня ходив у деканат із якимсь пізнавальним запитанням, здебільшого це стосувалося історії. Іноді питав таке, що педагоги просто не знали відповідей.
Ще змалку хлопець тямив у математиці. Та й узагалі добре вчився. Але знання схоплював просто під час уроків, вдома за книжками не сидів. Здібний хлопчик був, та й усе. Навіть закони знав напам’ять. У старших класах дуже не хотів ходити до школи, казав, що нецікаво стало, що лише штани там протирає, мовляв, усе вже знає.
Хлопець вступив у тернопільський виш, там опановував спеціальність «Фінанси та кредит». До речі, сам собі обрав таку професію.
«Як вбили?»
Про те, що Степан пішов на передову, вдома не знав ніхто. Лише двоюрідний брат Сашко. Але він поклявся мовчати.
Одного разу, коли юний воїн на кілька днів приїхав у село і обмовився місцевим хлопцям, що воював в Іловайську під час запеклих боїв, то його мало не побили – нізащо не хотіли вірити, думали, Стьопка їх дурить.
Коли сказали обирати позивний, Степан довго не розмірковував – однозначно має бути псевдо «Двадцять четвертий». Номер його рідної хати – 24, номер його місця в автобусі, що вирушав у зону АТО – 24, його номер у списку бійців – 24.
Бойовий побратим Олег Кундис із позивним Галичанин розповідає, що на фронті Степан неабияк підіймав бойовий дух вояків – своїм співом. Коли брався за гітару, всім на душі ставало спокійніше. Виконував лише українські пісні. Коли хлопці йшли в їдальню, то прикарпатець частенько полюбляв заспівати щось із репертуару «Братів Гадюкіних». А в інтернеті навіть можна знайти відео, відзняте кореспондентами hromadske.ua, де Стефурак виконує пісню «Меч Арея».
«Молодий, енергійний хлопчина, який тягнувся до всього хорошого – таким він мені запам’ятався, – каже Галичанин. – Степан навіть брехати не вмів. Дуже чиста людина».
Побратим Лейла Мухтарова пригадує, що через юний вік його не дуже хотіли брати з собою на небезпечні операції, вигадували, мовляв, то берців йому не вистачає, то зброї не стало… Просто хлопчину хотіли вберегти. Наче малу дитину. Любили його дуже. «Та й на вигляд йому було років 15», – сумно всміхається Лейла. А Степан постійно рвався в бій, певно, хотів довести, що вік не має значення.
Мамі ціле літо казав, що не приїжджає додому, бо проходить практику в університеті. Йому постійно доводилося вигадувати різні відмовки. «Стьопа, я тобі вчора увечері дзвонила… Чому ти не брав трубку?» – «Мамо, та ми з хлопцями до пізньої ночі дивилися кіно…» А якось сказав мамі, що ноутбук безповоротно зламався, мовляв, якийсь механізм там згорів, тому просив грошей на новий. Як уже дізналася Світлана після втрати сина, насправді в той ноутбук потрапила куля.
За місяць до загибелі Степан обмовився мамі, що він, певно, залишить університет, а натомість піде вчитися на військового. Жінка була шокована – про яку військову справу може йти мова, якщо сина навіть на строкову службу не брали, адже хлопець мав короткозорість?
Того страшного дня Світлані зателефонував чоловік: «Нашого Стьопу в АТО вбили…» – «Як вбили? А він як опинився в АТО? Він же в університеті…» Ще вранці Степан по телефону вітав батька із 50-річчям, а увечері його вже не стало.
«Малий, як же так?»
«Стьопка… Псевдо – 24-ий. Малий, як же так? Ти ще вчора телефонував із передової, обіцяв, що подзвониш скоро, пожалієшся. А знаєте, на що? Його мама не знала, що він на війні, думала, на навчанні. І зібралася їхати в гості до сина в Тернопіль. Він не знав, як бути. Чи їхати терміново додому чи сказати мамі правду. Вирішив їхати… в домовині», – з болем про втрату написала тоді в соцмережах Алла Пушкарчук.
Брат Василь хотів його знайти, він якраз тоді був у Дебальцевому, але почався лютий обстріл, майже добу без зупину гатили. «Він до мене телефонував у день загибелі, – опускає очі Василь, – а я навіть не зміг відповісти».
Степан наче передчував, що на навчання у Тернопіль більше не повернеться. У переддень загибелі одногрупник Ростислав говорив по телефону зі Степаном. «Коли приїдеш, друже?» – «Певне, вже ніколи». До Тернополя він таки повернувся, але у труні. Тисячі людей зібралися під стінами університету, аби попрощатися з юним героєм.
Останній запис на його сторінці в соцмережі був таким: «Рабів до раю не пускають! Слава нації!» Востаннє заходив у мережу 22 вересня о 10.27.
Тепер старший брат не відзначає свій день народження – він нагадує йому про загибель найріднішої людини. «Василь, брат Степана, теж гідний воїн, – каже Галичанин. – Згадаєте мої слова, що колись він стане генералом».
Через півроку після загибелі хлопця і його батько пішов на передову – помститися за сина. Два роки відслужив, а потім на полігоні внаслідок того, що перевернувся БТР, отримав складну травму – поламані ребра, таз, нога… Більше півроку не міг ходити.
«Я повернусь весною…»
У соцмережі на своїй сторінці Степан Стефурак незадовго до загибелі опублікував вірш, який виявився пророчим для нього:
Мамо, не плач. Я повернусь весною.
У шибку пташинкою вдарюсь твою.
Прийду на світанні в садок із росою,
А, може, дощем на поріг упаду.
Голубко, не плач.
Так судилося, ненько,
Вже слово, матусю, не буде моїм.
Прийду і попрошуся в сон твій тихенько
Розкажу, як мається в домі новім.
Мені колискову ангел співає,
I рана смертельна уже не болить.
Ти знаєш, матусю, й тут сумно буває,
Душа за тобою, рідненька, щемить.
Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я люблю. I люблю Україну.
Вона, як і ти, була в мене одна.
Наталя МОСТОВА
