Ще два роки тому у Франківську відкривали кримінальні провадження та, з ініціативи мера, освячували локацію, де виступали “фактично голі” хлопці.
Слова “секс” і “секс-шоп” продовжують викликати у містян моральні підозри, а не називати конкретні дії, взаємодії чи засоби.
Журналістка УП.Життя поспілкувалася з керамісткою Наталкою, яка, крім роботи в художній майстерні, працює консультанткою у франківському секс-шопі.
Цього року, разом із учасницями проєкту “Амбасадори Прикарпаття”, вона організувала в місті лекторій “Дівчата творять” на тему секс-освіти.
Вона розповідає, як у деяких випадках саме секс-шоп стає місцем психологічної підтримки для людей, що не мають з ким поговорити про свою сексуальність як інтимність як про щось глибоко особисте.
Є стереотип, що у секс-шоп ходять збоченці. Коли я влаштовувалася на роботу, сама підозрювала: зараз буде.
Дуже боялася, що збоченець уже на підході. Але з часом зрозуміла, що у секс-шоп ходять дуже різні люди.
Пари, які приходять, щоб урізноманітнити своє сексуальне життя, спробувати щось нове.
Заходять старші пари. Наприклад, людина з певних причин, чи віку, чи здоров’я, не може задовільнити свого партнера сексуально. Приходить і каже, що така-то ситуація, хотів би якісь іграшки, бо партнеру чи партнерці потрібна “розрядка”.
Таким людям одразу пропоную знижку 30%, тому що це важливий і прекрасний вчинок з їхньої сторони.
Хтось приходить у секс-шоп, аби поговорити. Почувається самотнім чи має інші проблеми.
Приходять люди різного віку, часто високоосвічені, без надмірного ниття чи лайливих слів. Можуть розказати нюанси особистого життя, якими нема з ким поділитись.
Часом запитують про щось, що їм цікаво, бо є речі, які не скажеш друзям, бо не заведено про таке обговорювати. З чоловіком теж не можна повести розмову, з батьками — та де?! Хіба з психологом, але хто собі таке дозволяє?
Ми навіть жартували про кабінку довіри біля секс-шопу.
Наприклад, старша жінка хвилюється, що її чоловік не виявляє до неї бажання. Самостійно якось справляється.
Вона і костюми купує, і перуки візьме. Приблизно п’ятидесятилітня, з такою фігурою, що мені має завидно стати. Стільки за собою доглядає!
Приємна, інтелігентна. Пригощаю її кавою, вона каже: “Я так і так, а він — ніяк”. Потім виявляється: має коханку. Це її історія, її біль, з яким, впродовж певного часу, жінка живе.
Прикро, що в нашому суспільстві людина досі може говорити “про це” за кавою хіба з консультанткою в інтим-бутіку. Коли люди приходять і наважуються питати про дійсно інтимні речі, їм стає легше. Це важливо.
Серед клієнтів також завжди будуть ті, які хочуть з когось пожартувати усілякими збуджуючими таблеточками й крапельками. Купляють для друга чи подруги.
Не моя справа, чиїм буде товар. Моє діло – пояснити техніку безпеки: як приймати препарат, як користуватись іграшкою, щоб це було безпечно з точки зору гігієни та відчуттів.
Є люди на гормонах, на спіралях, є нервові люди. Є алергетики і вагітні — для них уже зовсім інші іграшки. В кожного різний темперамент. З кожним треба знайти спільну мову.
Для кого товар, не варто думати, бо тоді не зможеш працювати, будеш обдивлятися кожного клієнта.
Переважно запитую про стать, щоб краще підібрати потрібне. Важливо знати вік, фізіологічні особливості, для друга, для подруги абощо.
Найчастіше про секс-шоп думають як про незрозумілі іграшки, особливі збочення.
Поки я там не почала працювати, сама не знала, скільки всього є для жіночої гігієни.
Наприклад, існують спеціальні тампони, які вставляєш і можеш займатися сексом під час менструації.
Настільки це робить вільнішою, розкутішою! Вони витягаються потім, а до того 8 годин ти богиня сексу.
Продаються менструальні чаші. Говорять, що секс-індустрія це тільки про сексизм та об’єктивізацію жіночого тіла, але в найпростішому секс-шопі будуть дезодоранти для жінок, олійки, лубриканти, вагінальні кульки – для жіночого здоров’я.
Чомусь ці товари не продають в аптеці, в українських принаймні. Не знають, що зволожуючих лубрикантів може бути більше, ніж два види. Слава Богу, зараз в інстаграмі існують секс-блогери. Люди підписуються на них, слухають і чомусь вчаться.
Мене часто запитують: “Як ви тут працюєте?”.
Спочатку було важко, мене виховували в сім’ї, де говорити про секс не заведено.
Закрита тема. Було дискомфортно й видавалося страшенною таємницею.
Раніше мала ставлення до сексу: таке щось, що треба. Галицькі традиції з єврейським корінням. Мене виховували в “жити дівчинкою в українськім світі складно”.
Прийшовши на роботу в магазин, я придивилася до своїх бажань і відчуттів, до свого тіла, до себе.
Виявила, що маю досвід, яким можу з кимось поділитись у формі поради або консультації. Що добре раджу, пояснюю, вислуховую.
Моя мама — релігійна людина. Вона пішла до духовного наставника за порадою. Дуже переживала, де я працюю. Священик сказав, що це така ж робота, як і всі. Це не торгівля тілом, а консультування, як у магазині білизни чи в будь-якому іншому.
Мама заспокоїлась і заговорила: “Ти знаєш, ти на своєму місці. Тобі тут пасує працювати”.
Щоб допомогти людині зробити вибір, треба знати всі нюанси, які я маю розказати та вислухати.
Розпитую про сухість, настрій, кількість сексу – був чи ні, який пеніс – великий чи маленький? Себе в таких діалогах уже почуваю впевнено.
Чоловіки надають великого значення розміру. Здається, найпоширеніший стереотип стосується величини пеніса. Ним дуже комплексують і через нього сильно хвилюються.
Ніби існує культ члена. Коли нормальний — це 15-16 см, а все, що до нього не дотягує — суцільне приниження.
Звісно, в магазинах є придумки, що допомагають. Наприклад, насадки, які приносять задоволення партнерці.
Водночас для людей стає відкриттям, що не довжиною єдиною можна принести задоволення, коли я пояснюю особливості фізіології.
Йде мова про різні фактури, техніку, тертя, пристосування, ті самі насадки, кільця. Ще є література! Обожнюю підбирати книжки для людей.
Серед асортименту є товари, яких люди соромляться. Наприклад, пояс вірності чи розширювач уретри.
Жінки більш ретельно підходять до вибору іграшок. Ставлять більше запитань. Цікавляться матеріалом. Зазвичай це гаджети, не подібні на щось натуральне.
Чоловіки часто купують подарунки своїм дружинам, кумам і ше комусь.
Найпопулярніші — фалоімітатори. Іграшка, яка виглядає максимально природно.
Таблетки, презервативи, лубриканти – йдуть і йдуть. Уявляю, що десь існує озеро з лубрикантом.
Друзів своїх консультую. Якісь іграшки чи щось іще пробують, а потім кажуть: “Як це може не подобатись, це ж мене розвантажує! Як хтось може казати, шо іграшки – це зло? Вони мені допомагають”.
Можна задовольнити партнера чи себе швидше або вигадаливіше. Всього лише куском пластику чи силікону, який не може замінити живу людину.
Сексуальне задоволення отримати простіше, коли в житті з’являються іграшки, чи навіть просто розмови про секс, коли з партнером є контакт про те, що тобі подобається.
Особливо іграшки розкривать пари і кожного зокрема. Коли тягнеш до ліжка якусь іграшку, відбувається момент прийняття. Це налаштовує на довіру. Починаєш відчувати себе вільніше, розкутіше, впевненіше.
Щоб зробити секс хорошим, потрібно визнати, що він має недоліки.
Це допомагає перейти на новий рівень, без марафонів на витривалість і технічність. Ти дивишся на партнера не просто як на об’єкт задоволення якихось своїх бажань, не тільки фізичних, а й емоційних — дивишся на людину.
Інколи клієнтам може не вистачати грошей. Часто люди думають взяти якусь дешевшу іграшку, гіршу за якістю, бо не вистачає коштів. Хоча бачу, що технічно вони хочуть чогось кращого.
Іноді стараюся йти назустріч. Не віддаю по закупці чи за безцінь, але якусь знижку, як можу зробити, роблю.
Часом клієнт вибирає іграшку, і я бачу, що вона може не підходити. Перепитую: “На подарунок? Кому? Може, візьмете інакшу модель? Вона м’якша, приємніша”. У відповідь: “Та їй стане”.
Є хороші клієнти, настільки щирі та відкриті, що хочеться допомагати. А є такі, які можуть нахамити. Приходять і вважають: якщо ти працюєш у секс-шопі, то взагалі “падшая женщіна”. Так поводять себе і чоловіки, і жінки.
У мій перший робочий день зайшов якийсь “дрімучий” мужик і почав говорити, яка я апетитна. Перша людина зранку. Було не по собі.
Я дивилась на перцевий балончик і кнопку сигналізації. Відчувала, як стає страшно. Двадцять хвилин не могла його позбутись. Не знала, як іще невербально показати, що хочу, аби він пішов. Потім довідалася: на такій роботі треба говорити прямо.
Часом приходять люди, яким найбільше треба зловити мене за руку, буквально. Наприклад, показую товари, а клієнт бере за руку. Я забираю. Він знову починає нависати, коло мене ходити. Тренувала свої реакції, щоб пояснювати без агресії.
Часто секс-шоп спиймається ледь не як сутенерський бордель. Тобі там когось найдуть і привезуть. З доставкою по місту. Часто телефонують на робочий телефон і питають, як замовити дівчаток.
— Яких дівчаток? — питаю.
— На годину хочу собі жінку.
— В нас є прекрасні надувні дівчатка, які будуть вам служити вірою і правдою довго-довго, поки розрив гуми не розлучить вас.
Деякі мої знайомі казали: “Я до тебе на роботу не прийду, бо там мене нагнуть і трахнуть”.
З деякими друзями спілкування зменшилося. Не буду стверджувати, що лише через місце праці.
Проте люди часто запрошують до себе на роботу на каву. Я ж почула у відповідь на запрошення: “Я до тебе на роботу не прийду, бо в тебе там стрьомно. В тебе там фалоімітатори стоять”.
Хоча в нас два зали в магазині. Перший – це більше аптека з білизною.
Коли знайомлюсь з людиною, повідомляю, де працюю. Не роблю з цього великої таємниці. Якщо місце моєї роботи не підходить, то для чого ще щось продовжувати?
Працювати в секс-шопі — це любити людей. Ходити магазином із фалоімітатором в руках, користуватись ним, як указочкою, демонструвати вагінки – це може робити не кожен.
В магазині одягу кажеш: “Мені треба ліфчик”, — і щось на око шукаєш. А тут кажуть: “Дайте мені лубрикант”. — “А в нас їх 20 видів. Вам який?”.
Змученою і виговореною, все одно маю пам’ятати про те, що людина прийшла не для забави, а за допомогою.
Якщо зреагую не так, чи покажу свій негатив, то людина може закритися і в житті більше ніколи не зайти у секс-шоп, ні до кого не звернутись і ні з ким про це не поговорити.
Стараюсь тримати себе в руках, хоча деколи самій уже хочеться на ручки.
Марта Коник, журналістка, для УП.Життя
Фото: Тарас Волошин
