Громади високогірних населених пунктів Закарпатської області не погодили створення заказника «Вільний Свидовець». Їх позиція – розвивати на своїх територіях рекреаціно-туристичні зони, завдяки яким можна буде поповнювати місцеві бюджети, покривати соціальні та інфраструктурні витрати і, зрештою, наблизитись до європейських стандартів життя. У Європейському союзі гірський туризм дає 10% ВВП, забеспечуючи стали розвиток колись депересивних гірських регіонів. Про закономірність вибору саме такої стратегії розвитку регіону розповідає староста села Чорна Тиси пан Анатолій Павлюк, пише Правда іф.
Село Чорна Тиса — один із найпрекрасніших куточків України: найвищі вершини Карпат, мальовничі урочища-прерії, кришталево чисті озера, багата на гриби та ягоди природа, аутентичні гуцульські традиції і щирі люди. Усе це здається раєм на землі, проте місцеві жителі вимушені покидати його у пошуках заробітку та цивілізації. Відсутність доріг, каналізації, дитячого садочку, роботи перетворює життя на пекло… А за кілька кілометрів не менш мальовниче за Чорну Тису, але «багате» карпатське село — Поляниця. У чому секрет?
«Наші люди, якщо не їдуть за кордон — працюють по Україні на будівництвах»: найбільш нагальні проблеми краян
«У нас як такої роботи немає — тільки ліс росте: усі 30 років незалежності його рубають. Лісгосп — чи не єдине місце роботи в нашій громаді. Проте у громаді зараз — понад 18 000 населення, а в лісгоспі — 230-250 робочих місць. Ще й малі приватні підприємства: магазини та лісопереробні пилорами тощо. Є маленькі пилорами з 2-3 працівниками, трохи більші — мають 10-60, але все одно то не рятує ситуацію.
Масштаби безробіття такі, що якщо рахувати тих людей, які виїхали за кордон — то понад 50% не знайшли б тут роботу. А якби й знайшли, то низькооплачувану. Тому наші люди, якщо не їдуть за кордон — працюють по Україні, знаходячи сезонну роботу, здебільшого на будівництвах. Виходить, чоловік поїхав у Київ на три місяці на заробіток, дружина залишається з дітьми. А коли він повертається додому, то десь щось сталось, вона позичила гроші тощо. Він приїжджає, гроші пороздає, а потім знов треба шукати роботу», — розповідає староста Чорної Тиси Анатолій Павлюк.
Анатолій Іванович головує в Чорній Тисі з 2021 року, до того був депутатом районної ради, а раніше працював учителем у школі. Власне, тому він опинився тут: у 1986 році після закінчення Кам’янець-Подільського педагогічного інституту його направили працювати у село. Закохавшись у місцеву красу, залишився назавжди та одружився. Дорослі діти й онука вже покинули село…
«А чому в нас не так»: чого Чорна Тиса вимирає, а Поляниця розквітає?
Населення Чорної Тиси — 3 300 людей. Проте направду стільки тут не живе: люди масово виїжджають за кордон. Міграція почалась задовго до повномасштабної війни. Мальовнича Чорна Тиса вимирає. Школа, де починав трудовий шлях Анатолій Іванович, досі працює, але умови навчання у ній — гірше спартанських.
«У нас у школі — вікна, яким по 50 років. Вони зможуть тримати тепло? З них віє, як через решето. Це дуже велика проблема: все тепло від енергоносіїв вилітає у космос, а діти сидять у холоді. У двох корпусах дах тече. Є один теплий туалет — там, де молодші класи. Та то ми зробили спонсорським коштом: підприємці допомагали. Проте, крім того одного корпусу, у нас є ще три, де діти ходять на вулицю у туалет», — розповідає староста.
Поляниця ж на противагу Чорній Тисі багата. Тут місцеві мають і роботу, і пристойні зарплати: «Там сільрада вже не знає, куди гроші витрачати. У них — школа сучасна, басейн має, якого взагалі в Івано-Франківській області немає в жодному навчальному закладі. У школі така кухня зроблена, що меблі й обладнання навіть київські ресторани почасти не мають. Це наші люди бачать. Раніше з Поляниці їздили в Ясіня у нашу музичну школу — десь 20 км їхати. Їх голова побудував музшколу: тепер возить від нас учителів у Поляницю. І це наші люди бачать. Та всі думають: чому в нас не так?», — розмірковує Анатолій Іванович.
Відповідь на запитання: «Чому не так?» — проста. Поляниця із вмирущого хутору перетворилась у багате село завдяки гірськолижному курорту «Буковель». Чорнотисяни також мріють про туристичний розвиток свого краю, щоб не кидати сім’ї й домівки заради заробітків у Польщі.
Тож, об’єднавшись із сусідніми селами Закарпаття, розробили маштабний проєкт туристично-рекреаційного комплексу «Свидовець». Його затверджено 2017 року розпорядженням Тячівської та Рахівської райдержадміністрацій. Проєкт створить робочі місця, розвине інфраструктуру, збільшить місцеві бюджети й надасть можливість прибуткового підприємництва, при цьому зберігаючи довкілля.
Проте його реалізація вже шостий рік блокується далекими від проблем жителів високогірного села екоактивістами, які наполягають, що такий проєкт піде на шкоду природі. Багаторічна судова тяганина гальмує ініціативу горян та затьмарює перспективи появи цивілізації в цих краях. Тому й живуть люди, як жили тисячі років тому: збиральництвом, скотарством, рубанням лісу.
«У нас хто хоче мати умови — робить вигрібну яму, кожен біля своєї хати. Як можуть, так роблять. Усі бачили, як прийшли орки — дивувалися, що в нас у селах унітази стоять. Та вода є. Уявіть, що в кожній хаті — машинка-автомат. Куди засипається хімія і куди йде? У землю і підземні води, забруднюючи їх. Коли буде централізована каналізація — то відходи будуть іти не в землю, а в очисну споруду. У нас люди працьовиті та хочуть жити в нормальних умовах», — журиться староста.
Щойно громада визначає місце для створення курорту — з’являється чергова ініціатива від екоактивістів про створення ще одного «заповідника» саме в тих межах. Таким чином, Рахівський район перетворюється на суцільний заповідник — місце, де не можна повноцінно жити. Наразі 23% його території є заповідними (середній показник в Україні — 6,5%). Судова тяганина триває роками, а мальовнича Чорна Тиса потроху конає.
«Протестують: подавали в суд першої інстанції — програли. Потім подали у Верховний суд і так далі. 6 судів було! Серед противників нашої ініціативи — підприємці, які мають бізнес на Драгобраті. Також є група «Free Svydovets», де головний активіст — француз, який живе за 100 км від нас, одружився з українкою.
Він має підтримку західних країн у перешкоджанні нашому розвитку. Адже це буде серйозна конкуренція для європейських курортів: туристи їхатимуть сюди, бо тут дешевше, ніж у Франції чи Австрії. Також якщо курорти розвинуться — у нас є перспектива проведення олімпіади. Що таке проведення олімпіади для нашого ОТГ? Скільки тут буде державних та іноземних грошей, скільки ще всього створиться. І це все залишиться у громаді та приноситиме гроші. Карпати заслуговують на те, щоб бути європейським курортом», — пояснює Анатолій Павлюк.
Разом із тим чорнотисяни не просто впевнені, що розбудова курорту в їх краї не зашкодить довкіллю, а й навіть підтримає його. Та мають на те наукові і юридичні підстави.
«Наше проєктування курорту — процес дуже складний та відповідальний: ми враховуємо всі деталі та думки мешканців громади. Проводимо громадські слухання, здійснюємо оцінку впливу на довкілля, залучаючи фахівців із різних галузей. Наприклад, є відповідальний спеціаліст за збереження риби в нашій річці, інший — за флору тощо. У громадян, звичайно головні запитання: чи буде проведено каналізацію, водопровід, чи не забруднюватиметься навколишнє середовище, чи можна дрова возити, випасати корів на полонинах.
Усе залишиться, бо буде прописано в договорі й ураховано забудовником. Та умови не вони нам диктуватимуть, а навпаки. Тим паче в нас поруч є конкретний приклад — Поляниця: усе зробимо за їх зразком. До питання збереження природи — також. У нас у громаді є три лісництва площею у 18 000 га, полонини — 2500 га. Тож, загалом це 20 500 га.
Туристично рекреаційний комплекс «Свидовець» займає лише 1 400 га. Це лише 7% від наших лісів з полонинами. А курортні розваги — тільки вишки від підіймачів: турист піднявся, на лижах спустився, унизу проживає і так далі. Як це завадить нашим рослинам та тваринам? Усі готелі-ресторани будуватимуться в долині. На інших же 93% усе буде відбуватися, як і раніше, тільки з комфортом, прибутком та благами цивілізації», — розповідає староста.
Авторка: Аня Алляйн.
