Навряд чи Роман Шухевич знав про ті аспекти своїх рішень, про які йтиметься у цьому тексті.
Здоровий глузд підказує, що він принаймні точно не мислив у категоріях травми — бо ж теорію травми почали розробляти всерйоз у 1970-х, стикнувшись із “в’єтнамським синдромом”. До того часу все існувало в окремих спостереженнях, із часом трансформованих чи то у нотатки очевидців, чи то у літературні твори жанру “окопної прози”.
Але деякі речі стають видимими тільки через роки й десятиліття. Аби їх усвідомити, треба розуміти, що совєтська дійсність, по суті, системно травмувала своїх громадян. Це було закономірним наслідком життя під практично постійним контролем і загрозою репресій. За фразою про СССР як “велику зону” стоїть не просто констатація факту постійного контролю з боку держави, обмеження базових прав людини і матеріальної бідності. Все це було радше логічним наслідком і водночас інструментом.
Справжньою глибинною причиною і сенсом функціонування совєтського тоталітаризму було змінити людську природу і поширити власний ідеократичний уклад на всю планету. Другу мету залишимо за дужками — нам значно важливіше перше. Позаяк ідея переробки людської природи відповідно до ідеологічної моделі вимагала практичного позбавлення мільйонів людей контролю над своїм життям і систематичного примусу їх до певної поведінки, зокрема матеріальними методами. Це означало на практиці створення розгалуженої системи контролю і покарання та зосередження в руках держави практично всіх матеріальних ресурсів. Причому перш ніж створити таку систему, слід було зламати внутрішню організацію суспільства та позбавити його лідерів — а це можна було зробити тільки терором, що і відбулося в СССР у 1930-ті.
Усе це і справді змінювало людську природу. Такі умови, разом зі спільною пам’яттю про терор і геноцид, формують дуже специфічні особливості людини й суспільства — передусім у плані сприйняття себе та світу і функціонування у суспільстві.
Бо проблема була не тільки у терорі. Найголовніша проблема полягала у відбиранні від людини контролю за її ж життям і позбавлення її сенсу життя. За задумом ідейних комуністів, людина натомість мала проникнутися сенсами системи (над чим посилено працювали державна система виховання й освіти разом із пропагандою) й отримати відчуття контролю у гурті таких само, як і вона, “перетворювачів світу”. Для цього, зокрема, вимагалося дотримуватися приписаних згори правил навіть у деталях, загрожуючи карами за найменший проступок і нехтуючи навіть здоровим глуздом, стежачи за неухильним дотриманням виданих правил.
Та позаяк базові структури людської психіки нікуди не поділися, то натомість розвинулася ціла купа специфічних реакцій. Насамперед, суспільство й окремі його члени набирали дитячих рис щодо держави — вони почали залежати від думки представників держави, потребували зовнішнього виставлення правил, втрачали автономію у мисленні, рішеннях і навіть у побуті, не асоціювали себе з “дорослим”, не усвідомлювали себе як індивідуальність й інше. От тільки роль дорослого відігравав у даному разі державний апарат, націлений на практично тотальне знищення українства як окремого носія групової ідентичності, окремої спільноти й колективного суб’єкта подій. Як наслідок — позбавлення монополії на прийняття власних рішень та асоціювання себе з цією державою. Зрештою, просто для того, щоб виглядати достатньо лояльним жителем і не стати жертвою означало хай і невільну та нещиру, але службу на користь цієї держави, виконання її наказів і прийняття її цінностей. І ніхто б не взявся прогнозувати, на якому етапі вимушене стало б повністю засвоєним, “своїм”.
Також слід було рахуватися з моральним боком справи. Зрештою, якраз тут Роман Шухевич та загалом його покоління мало багато матеріалу для аналізу — серед тих-таки енкаведистів були й українці, які ставали катами власного народу. Якщо ж взяти менш дражливі приклади, то серед молодих фахівців, яких направляли на роботу в Західну Україну з паралельною метою совєтизації регіону, практично всі були свідками та жертвами Голодомору. А українські юнаки, в тому числі з Західної України, їхали відбувати службу — аби якнайдалі від батьківщини. Бачили повстанці й ультимативний спосіб ламання внутрішніх моральних комплексів — введення колективної відповідальності. Більш предметно — за допомогу повстанцям однієї родини на Сибір вивозили щонайменше кілька сімей. Загроза, що через твої цілком нормальні дії постраждають або й загинуть непричетні родичі, друзі, односельці, надійно відбивала бажання орієнтуватися на альтернативні режиму моральні ідеали.
Утім, найгірше, що залишалося внаслідок проживання у жаху антипартизанської боротьби, — це вбивство довіри, віри і сенсу. Травма сама собою вселяє розуміння, що віра у будь-що, в тім числі й Бога, не виправдовує себе. Людина перестає вірити собі (адже її зусилля виявилися недостатніми), оточенню (адже її не врятували), зрештою, навіть Богові, який явно “покинув” своє творіння. На побутовому рівні довіра була додатково вбита широко застосовними і поширюваними практиками доносів, у результаті чого склалася ситуація, коли люди, аби щиро поговорити, у буквальному сенсі йшли до парку чи в ліс. Не треба великої фантазії, аби уявити, наскільки така ситуація ускладнює формування інституцій чи системного порядку.
І хоча відвертий силовий терор припинився, але контроль за дотриманням нав’язаних норм нікуди не дівся — а складно, маючи перед очима щось, пов’язане з терором, забути про страшний досвід. Таким чином усе, описане вище, повторювалось і закріплювалось — надто що, як і раніше, сенс більшості окремо взятих дій був незрозумілим, а це змушувало діяти суто за інерцією або ж зі страхом покарання.
Аби якось урятуватися від очевидної безсенсовності існування (хоч з точки зору людської психіки і потреб узагалі, хоч з точки зору інтересів України), як і компенсувати страх та безсилля, сформувався специфічний стан “дводумства”, коли люди назовні демонстрували лояльність, а “для себе” намагалися триматися власних установок.
Врешті чимало людей просто “зависли” в такому стані, який працював лише на виживання і диктував сприймати державу як ворожу силу, а всіх інших — як конкурентів за ресурс або ж джерело ресурсу. Аби витягти людину з такого стану, їй потрібно не лише надати відчуття безпеки. Травмовані люди і суспільства (бо йдеться саме про історичну травму) не менше, ніж безпеки, потребують справедливості та змісту існування.
На щастя, цей стан не був неминучим навіть в умовах тотального контролю й насильства. Утім, аби його таки уникнути, треба було виконати три умови. Насамперед, мало бути присутнє чітке внутрішнє розуміння, “за що” і “чому” все це відбувається. Далі потрібна власна “референтна група” в особі групи, якій ти можеш довіряти — вони водночас працюють моральною підтримкою і свого роду контролем поведінки. Також потрібна альтернативна ціль, яка часто позірно недосяжна у конкретній ситуації, але досяжна в цілому та вимагає постійно робити якісь невеликі дії, спрямовані на досягнення цієї мети.
У розрізі такої схеми деякі рішення Романа Шухевича набирають додаткового змісту. Першим із таких вартих переоцінки є рішення продовжувати боротьбу. Так, це рішення було прийнято з огляду на можливість війни між СССР і вільним світом — як і рішення про демобілізацію УПА та підпілля прийняли, коли стало ясно, що війни не буде. Те, що партизанська армія не переможе у відкритому бою тоталітарну наддержаву, було зрозуміло і без того.
Але за ті роки, що боротьба тривала, її свідки зрозуміли кілька важливих речей. Насамперед — що на насильника є управа. Що люди, які без жодної причини з твого боку прийшли тебе до чогось змушувати в ім’я малозрозумілої ідеї, а в разі закономірної непокори арештовують, катують, вбивають і вивозять, — вони не всесильні. І це був дуже важливий елемент справедливості — покарання за неспровоковане насильство. Це універсальний механізм, який діє незалежно від часів, ідей, народів і територій.
Певний час було популярним говорити, що через діяльність УПА на Західній Україні не було нічого подібного до Голодомору. Частка правди в цьому таки є — бо перед Голодомором село було роззброєне. У межах України добре видно, що кількість схильних до алкоголю, побутових злочинів і подібного найбільша на Донбасі, який був фактично чистим радянським експериментом, — та чи не найменша на Західній Україні, куди радянська влада добралася пізніше на покоління і де опір тривав півтора десятиліття. У великих містах недобру славу мають промислові дільниці, які свого часу будувалися як зразкові радянські міста і куди стікалися, зокрема, селяни, яким вдавалося вирватися з колгоспної безперспективності. Зрештою, досить подивитися на різницю між не те що заходом і сходом, а навіть між заходом і центром України станом так на середину 2000-х. Ота мовна і побутова різниця — це не тільки про спадщину різних історичних доль, а ще й про різницю територій, де прямий геноцид був і де його не було.
УПА під командуванням Шухевича, зрештою, відтягала на себе той ресурс каральної системи, який в іншому разі пішов би на тотальний злам соціальної структури, зв’язків і моделей поведінки. Яскравим прикладом є події 1930-х у центрі та на сході України. Таким чином зберігалися відносно не деформовані тоталітарною системою моделі поведінки і способи мислення, базовані на самосвідомості й досвіді спільноти. Зрозуміло, повністю зберегтися вони не мали шансів — тому йдеться радше про “збереглися на рівні, достатньому для відтворення і відносно усвідомленої передачі наступному поколінню”.
Досвід спостереження боротьби (замість спостереження вбивства твоєї спільноти) дав її свідкам, особливо молодшим віком, розуміння, що ворог не всемогутній, що його можна бити і що певна справедливість існує. А ще такий досвід уберігав від руйнівного самозвинувачення “це я такий поганий, тому зробили те, що зробили”. Також спостереження за боротьбою формувало внутрішню логіку “за що нас карають”, поверх якої було складно вкласти бажані для “совєтів” наративи. Тут, щоправда, додалася також підпільна пропаганда, яка не шкодувала й так обмеженого ресурсу, аби вкласти у голови людності, що насильство чиниться просто за бажання бути тим, ким ти є у той спосіб, який хочеш ти. Одночасно пояснюючи реальні методи дії тоталітарного механізму.
Втім, очевидно, що при продовженні боротьби основним досвідом для її спостерігачів стала б героїчна загибель якщо не всіх, то більшості учасників спротиву, на чому було б дуже зручно формувати наратив про героїчну поразку і безнадійність подальших зусиль — мовляв, от скільки було і не дали ради.
Утім, сам Роман Шухевич чудово розумів, що з певного моменту продовження боротьби у тій формі, в якій вона велася доти, не має особливого сенсу. У 1947–1949 роках під його командуванням відбувається фактична демобілізація УПА. У підпіллі залишилися тільки ті, які не могли не залишатися і не могли легалізуватися, тобто набрати личини “звичайних” совєтських громадян.
Перша користь, яку давало таке рішення з точки зору уникнення та пом’якшення травми — це збереження монополії на власні рішення, продиктовані власною логікою, мотивацією та інтересом. З точки зору совєтського тоталітаризму існувало тільки два варіанти, втілені у пропагандистському гаслі “якщо ворог не здається, його знищують”. Тож повстанці та підпільники мали або здатися, або загинути. А вони… розчинилися. Звісно, не всі й не тотально. Зрештою, доплив до підпілля нових членів припинило саме командування, заборонивши приймати нових вояків в УПА.
Крім того, що це запобігло фізичній загибелі молоді, то ще й вберегло насамперед носіїв досвіду боротьби і суб’єктності. А це був справжній дефіцит у СССР “після Сталіна”. Як і зрозумілий, логічний виклад будь-якої іншої системи цінностей, ніж пропагована “совєтами”.
Утім, Шухевич не зупинився тільки на демобілізації — водночас починаються спроби відправки окремих підпільників на схід. Їхнім завданням було б жити звичайним життям, по змозі гуртувати однодумців і… чекати слушного часу. Парадоксальним чином, заборона політв’язням селитися на заході України теж працювала на успіх цієї задумки Шухевича — адже достатньо часто такі колишні обирали саме промислові міста сходу України.
Таким чином, в ідеалі по всій Україні мали б знайтися гуртки людей, які б зберегли розуміння логіки дій СССР і становища України з точки зору українського інтересу, були б пов’язані спільним досвідом і переконаннями та діяли б законспіровано, на позір відповідно альтернативній насаджуваній “совком” системі цінностей.
Авторка статті Олеся Ісаюк Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
