Давня Галичина не була аж такою цнотливою, як декому хотілося б. Особливо тим, хто обстоює думку, що українці, а надто галичани, ніколи не лаялися.
Однак це суперечить фольклорним записам, які видали Франко, Гнатюк, Дикарів та інші етнографи.
За статистикою, яку отримали дослідники, на початку ХХ ст. чимало хлопців у Галичині починали статеве життя вже з 12 років, а серед повій траплялися 10-річні.
Найбільша група опитаних дорослих чоловіків пояснили, що мали статеві стосунки з покоївкою чи кухаркою, які працювали у їхньому родинному помешканні. Часто це була ініціатива самих служниць, яким сподобався юний панич, а дехто в анкеті писав, що «вона не дозволила себе довго впрохувати».
Другою групою партнерів при першому статевому акті були повії. При цьому не надто коштовні, а отже такі, що легко могли заразити сифілісом.
Зі 130 опитаних лише шість респондентів зізналися, що мали перший секс з жінкою зі свого товариства, і лише один зробив це «під впливом любові до коханої».
Ці зізнання не повинні дивувати. У перші роки ХХ ст. молоді чоловіки могли бачити в жінці лише повію або недосяжний об’єкт прихильності. Третього варіанта не було.
Чимало юнаків, маючи вже згоду порядної дівчини на інтимні стосунки, не відважувалися відбути свій перший раз саме з нею, а воліли зробити це з повією, щоб потім не зганьбитися з коханою.
Педагог і журналіст Ізабелла Мощенська (1864–1941), яка публікувала свої статті у львівській пресі, зробила також у 1903 році опитування, яке задемонструвало вражаюче ранній початок статевого життя хлопчиків. Типовий 12-річний підліток уже знав майже все про секс. Не маючи доступу до інтернету, хлопці черпали факти від обізнаніших колег. Таку відповідь на питання про спосіб підвищення обізнаності дали 70% респондентів. Зі 140 учасників опитування лише двоє повідомили, що батьки сказали їм, звідки взялися діти.
Нічого дивного. Навіть у 1925 році Цецилія Баньковська у книжці «Як я освідомила свого сина» писала, що більшість «батьків і матерів вважають, що пояснення, звідки беруться діти, непотрібне». Як тоді, так і за моєї юності батьки розповідати дітям про таємничого бузька, який приніс братика, або про сестричку, знайдену в капусті. Ще був третій варіант, який, зародившись у давнину, до початку ХХ ст. занепав і звучав так: Господь поміщає дитину в утробі матері, якщо вона палко молиться.
А між іншим боротьба з «бузьками» і «капустою» розпочалася ще 1903 року, коли у Варшаві було видано книжку англійського письменника Елліса Етельмера під назвою «Skąd się wziął twój braciszek?» («Звідки взявся твій братик?») То був перший популярний інформаційний посібник, який рекламувала львівська преса. Але до 1939 року таких книжок уже було видано понад 200. Четверта частина вийшла у Львові.
На сторінках наукової преси тривала гаряча дискусія, якою керував постійний страх перед венеричними захворюваннями, наслідками мастурбації та невдало відбутим сексом. Майже усі учасники дискусії погодилися, що пора братися за статеве виховання дітей: «Слушно кажуть, що освітня обізнаність має протистояти брудній вуличній обізнаності».
Суперечка була не про те, чи підвищувати обізнаність, а коли і як. Перший крок був найлегшим. Фахівці, особливо захоплені натуралізмом, пропонували подавати статеве життя на прикладах із природи. Потрібно було показати дитині, як бузьки (як же без них?) в’ють гнізда і як росте квасоля. Приклади повинні бути максимально абстрактними. Другий етап – тлумачення ролі матері, перебігу вагітності та пологів. Лише на останньому відрізку з’являлася роль батька.
Особливої уваги приділялося проституції, яку пов’язували з брудом і за будь-яку ціну намагалися викликати в юнаків до неї огиду. Та це не мало особливих наслідків. Часто батьки самі приводили своїх синів у лупанари для першого досвіду. А моралізаторська література впливала тільки на одиниць.
Педагоги ще з кінця ХІХ ст. закликали запровадити статеве виховання в школах і таким чином покласти край розпусті. З цими вимогами погоджувалися навіть у церковних колах, хоча, звичайно, не без застережень. І справді перший урок статевого виховання в Польщі відбувся у 1904 році, у ньому взяли участь студенти Комерційної школи у Варшаві. На цьому й завершилося. Більше уроків не відбулося.
Надто, що почав зростати проти них опір, а в 1929 році навіть Папа Римський Пій XI виступив із критикою тих, що «пропагували небезпечний педагогічний метод, який називається огидним ім’ям статевого виховання». Цей вирок дощенту знищив польські проєкти популяризації шкільних уроків сексу.
На початку ХХ ст. багато лікарів і гігієністів вірили в трагічні наслідки неправильно відбутого сексу. Прихильники цієї теорії знаходилися навіть у 1930-х роках. Серед них був і совєтський фахівець Грігорій Брук, який у книзі «К здоровой половой жизни» (1935) запевняв: «Статева стриманість приносить не шкоду, а користь. Людина, яка утримується від передчасних статевих стосунків, краще розвивається як фізично, так і розумово».
У автора було архаїчне наукове пояснення: «Зі спермою молода людина втрачає багато цінних субстанцій, які необхідні численним органам людини для правильного розвитку. Мозок і скелет можуть від цього постраждати»!
Його сучасник Сафонов Н. в книзі «Mężczyzna i kobieta w życiu płciowem. Przewodnik dla doskonałych małżeństw» (Warszawa, 1935) вважав, що кожен чоловік повинен зачекати принаймні до 25 років, перш ніж почати сексуальне життя.
Після Першої світової, коли багато дівчат побувало на фронті, ставлення до сексу вже не було таким цнотливим. Дедалі голосніше лунали заклики порвати з культом дівочої цілочки. Книгу з такою назвою видав у 1934 році д-р М. Ґабріов (M. Gabriow). Він писав, що «божевільне шанування незайманості, яка є причиною тисяч безглуздих трагедій, має своє джерело лише в бездумній традиції. Тут відіграє роль невиправданий страх, що дівчина вже не в змозі ніжно кохати, бо вичерпала свою енергію в першому весняному почутті. Крім того, це мало би вказувати на легковажність її характеру, схильність до подружньої невірності і т. д. А що вона вже зазнала сексуального задоволення, то чоловік наражається на можливе фіаско при порівнянні».
Автор був також переконаний, що жінки цінують незайманість «лише тому, що цього хочуть чоловіки». Він підкреслював, що заради жіночої гідності настав час порвати з легендою про «дівочий вінок». Бо спихання цих бідолах, які його втратили, поза межі суспільства «є злочином, рівним злочину штовхати ближнього у прірву».
Вільям Мартін, автор книжки «Racjonalne życie płciowe» (Варшава, 1936) дотримувався подібної думки, стверджуючи, що захоплення цнотою насправді є ознакою чоловічого виродження. І що йдеться тут про «фізичну розкіш чоловіка від розриву перетинки, підсилену садистським інстинктом». Він запропонував системне рішення: обов’язкова хірургічна дефлорація всіх дівчаток. «Хірургічне видалення дівочої перетинки нарешті викорінить шкідливе та широко поширене марновірство про незайманість».
Докотилися ці революційні заклики і до наших галицьких умів. Педагог і редактор журналу «Учитель» Іван Ющишин (1883–1960) писав у 1912 році: «Жіноча болона (hymen) дає клясичний зразок свіжо придбаної части в половім устрою людської породи і побільшає звено дісгармоній в половім устрою чоловіка. Мечніков висловлює прінціпіяльний погляд, що жіноча болона не сповняє у фізіольоґічнім значіню ніякої ролї. Втрата болони не перешкоджує в нічім половому актови. Противно, цілість того орґана представляє часто неприємну й небажану перешкоду. Тому богато народів старають ся болону як найскорше знищити. В декотрих народів бувають спеціяльні публичні “урядники” для пробиваня болон, в других сповняють сю функцію самі матері, а в инших ще так відбувається тоалєта дівчат, що болона в короткім часі сама нидіє.
Той орґан у людськім тілі не тільки що непотрібний, але часом буває дуже небезпечний для людського житя й здоровля».
У 1920-30-х роках молоді освічені жінки Речі Посполитої з великих міст займалися сексом легко і невимушено. Задля любові чи задоволення. І не вважали, як їхні матері та бабусі, що це робить їх «запропащими жінками», – стверджував дослідник Каміль Яніцкий. Серед учасників опитування про сексуальне життя, проведеного в середині 1930-х років, уперше були й жінки. Група була невелика – 72 студенти. Але саме завдяки їм історики мають якусь статистику щодо сексуальності молодих жінок.
Цифри були опубліковані в 1938 році і викликали справжній шок. 7% дівчат заявили, що займалися сексом до свого 15-річчя. У хлопців ця група була лише трохи більшою. Загалом до 19-ти років майже 20% опитаних дівчат почали статеве життя. Начебто небагато, але двома десятиліттями раніше передбачалося, що це число має бути на рівні статистичної похибки.
Секс у ранньому віці, коли знання молодих людей про контрацепцію були близькі до нуля, часто закінчувався небажаною вагітністю або хворобою. Про випадки вагітності молодших школярок неодноразово згадувало «Życie Świadome». Для дівчини це майже завжди було великою трагедією. Їй загрожувало виключення зі школи або небезпечний і незаконний аборт.
У 1920-х роках одна з щоденних газет опублікувала опитування «з нагоди якогось пана Міхала X., який запитував у редакції, що робити, коли його кохана наречена зізналася йому, що має “минуле”». Тадеуш Бой-Желенський згадував: «Посипалися сотні суперечливих відповідей: давно в пресі не було такого пожвавлення. До Першої світової війни такі дебати були би взагалі немислимі. Проте те, що дискусія вийшла настільки бурхливою, теж говорить багато про що. Моральні вимоги до жінки більше не сприймалися як належне. Люди так само голосно критикували свободу дівчат до весілля, як і захищали її».
Почалася нова епоха, до якої були не всі готові.
