На початку березня до Львова приїжджав президент Володимир Зеленський. У рамках візиту були відвідини поранених у госпіталі та вручення бійцям бойових нагород.
Серед інших отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня і франківський журналіст, молодший сержант ЗСУ Максим Веприк. Його фото з Зеленським того дня було, напевно, в усіх українських і, звісно, прикарпатських ЗМІ. Максим каже, уваги аж забагато, хоч і приємно.
Максим Веприк пішов воювати у перший день вторгнення, 24 лютого. До того працював на франківському телеканалі 402. Ще раніше писав новини на сайтах і статті в газету. Але все це було до війни. Нині у нього дуже важкі поранення, складні випробування, з якими, впевнені колеги-журналісти, Макс впорається. Бо справлявся з усім і завжди, пише Репортер.
Колись були зелені
Максим Веприк народився у Богородчанах 9 лютого 1994 року. Там виріс, там учився у школі й жив майже все своє життя. Лише останні пару років з нареченою Наталею – у Франківську. У Прикарпатському національному університеті навчився на політолога, а в результаті став журналістом, як, до речі, й багато політологів з ПНУ. Ще у студентські роки потрапив на роботу на один із новинних сайтів.
На третьому курсі мій одногрупник та його друг створили інформаційний портал Franko Times, – розповідає Максим Веприк. – Ми були зелені в журналістиці, але щирі. Під час Революції Гідності писали про всі мітинги у Франківську, висвітлювали життя наметового містечка. Реклами на сайті не було, збоку нас ніхто не фінансував, працювали власним коштом. Фактично це було волонтерство, тож люди нам довіряли. Ми приходили зранку на пари, нам казали, що їх нема, я хапав фотоапарат, біг на подію, прибігав, готував новину і далі по колу. Так було до літа 2014, потім я пішов. Працювати на ентузіазмі класно, але життя без грошей таки втомлює.
Каже, четвертий курс «просто провчився». А на п’ятому вирішив, що треба далі пробуватись у журналістиці. Потрапив у тижневик «Галицький кореспондент», писав і статті в газету, і новини на її сайт. Як то кажуть, пройшов усе пекло інтернет-журналістики – коли всього багато і все треба робити максимально швидко.
Далі, майже через рік, Максима запросили на телеканал 402.
А там спершу було дуже важко. Основне – перебудуватись, бо це телебачення, як каже Максим, зовсім інший борщ. Але він вчився. Не все виходило, отримував на горіхи, знову вчився, старався, отримував знов і вчився далі. Каже, на адаптацію пішло десь пів року. Якраз усе ніби склалося – і пішов Максим Веприк в армію служити строкову.
Я ще в університеті вирішив, що треба йти служити, – розповідає він. – Ну як, в країні війна, і зараз тікати від армії? А раптом почнеться щось серйозніше, а я нічого не вмію? Та й з суто журналістської точки зору мені було цікаво, яка зараз армія. Чи є там дідівщина, яке там ставлення до строковиків? Ну то, пішов і відслужив.
Відслужив у Повітряних силах, у транспортній авіації.
Й, за словами Максима, в армії його зустріла зовсім інша реальність. Усе дуже просто: тобі наказують, ти виконуєш, навіть якщо наказ буває дурнуватий. Одразу розумієш, хто дійсно друг, а кому на тебе плювати. Потреби знижуються до абсолютного мінімуму: поїсти, поспати, зарядити телефон. За той рік служби, каже, абсолютно не шкодує, бо отримав певне перезавантаження, розв’язав власні внутрішні конфлікти, знайшов нових друзів. Додому «на дембель» летів літаком – казка.
З армії повернувся на канал 402. І тут йому знов довелося освоювати нові професії. Почав із звукорежисера, бо того іноді доводилось чекати, тож Максим вирішив, що зможе й сам. Потім у редакції поменшало телеоператорів – теж навчився. Хоч, каже, може, й не так професійно, як фахові оператори, але цілком придатно.
А далі – сам бігав, сам знімав, брав коментарі, робив начитки, чистив, монтував і т.д. До того ж, на прохання начальства навчився в разі чого підміняти техадміна, який відповідає за ефір.
Там дуже непроста спеціальна програма, – розказує Максим, – і це для мене виявилось найважче. Там багато технічних нюансів, але я більш-менш справився. Таким чином, працюючи на телеканалі, практично освоїв весь фронт робіт, який є. Такий собі універсальний солдат.
Вибуховий ранок
23 лютого 2022 року Максим Веприк ще планував записуватись у тероборону. А 24-го, через годину після перших вибухів у Франківську, вже був у військкоматі. Рюкзак зібрав раніше, бо з новин розумів – велика війна вже близько.
Звісно, у мене був якийсь базовий армійський досвід, але не бойовий, – розповідає Максим. – А ще я мав невеличкий козир. У 2019 році пройшов навчальні збори, й там мене перевчили на командира 82-мм міномета. Тож міг потрапити в мінометну батарею. А це вже не піхота. Бо піхота – це найважче, ті хлопці дійсно герої. Те, що вони витримують… Мені, чесно кажучи, було страшно потрапити в піхоту, бо не знав, чи зможу витримати.
У центрі комплектації його розподілили у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду – таки в мінометну батарею. А перший бій Максим прийняв 7 березня, каже, «десь на межі між Київською та Житомирською областями». Тоді батальйон поніс важкі втрати. Для більшості мобілізованих це стало шоком.
Ми їм теж тоді насипали, певно, мін 300, – говорить Максим. – Накривали ворожі позиції як тільки могли, багато техніки попалили. Але ввечері, коли вже знайшли приміщення для ночівлі, то я собі подумав, якщо виберуся з цього всього живим – точно одружуся.
А далі – 11 місяців війни.
Спершу Максим був в охороні мінометної батареї. Потім став навідником 82-мм міномета. Наприкінці травня їх перекинули на Донбас. Воювали спочатку на Луганщині, а потім у Донецькій області. На черговій новій позиції Максима поставили командиром міномета. Адже за цей час він уже розібрався з планшетом і спецпрограмою «Кропива», освоїв бусоль – прилад для орієнтування гармати чи міномета на місцевості. Тобто, знову універсальний солдат, але вже не в журналістиці.
Були бої біля Соледара, два місяці мінометники прикривали піхоту. Потім два тижні відновлення – знов на передову, й так кілька разів. На останній позиції, каже Максим, вони простояли відносно недовго.
Життя після прильоту
Чи нас вирахували, чи то просто так доля зійшлася. Отримали вогневе завдання, бігли до міномета, і тут прилетів снаряд, – розповідає Максим Веприк. – Я був найближче, то мені й дісталося найбільше. Перебило обидві ноги й відірвало руку. Побратиму, який біг одразу за мною, теж дісталось, ногу потім довелося ампутувати. Йому осколок зайшов під руку, де нема бронежилета, й пробив легеню. Інший влетів нижче бронежилета, влучив у живіт. А третій наш боєць біг позаду, то один осколок отримав у стегно, а інший – у м’які частини тіла. Йому, здається, шви вже зняли, він уже в строю, слава Богу.
На щастя, інші побратими були близько.
Бо Максим навіть не міг накласти собі турнікет – не було лівої, його робочої руки. Каже, ноги перебиті, рука висить чи на шкірі, чи на залишках одягу, а на бронежилеті – жодної подряпини. Пораненим надали першу допомогу й повезли на евакуаційний пункт.
Побратим виглядав важчим, у нього ротом і носом пішла кров, то медики займалися більше ним. А я просто мовчки лежав, – говорить Максим. – Тільки тримав ліву руку, щоб вона десь не впала. Враження – дивовижне. Лежу, дивлюся, а моя ліва рука дивиться на мене. Як це? Та якщо чесно, я був спокійний, і це теж дивно. Ніколи не вважав себе сильною людиною, думав, як отримаю поранення, то верещатиму всю дорогу. Ну, перші секунди після прильоту ми таки покричали, але це швидко пройшло. Треба щось робити, а що? Руки нема, ноги перебиті. Уся надія на побратимів, які були поруч, і вони не підвели.
Потім були стабілізаційний пункт у Краматорську, лікарня у Дніпрі, госпіталь у Києві й багато операцій. Ліву руку до ліктя Максиму ампутували без роздумів, а за ноги медики ще пробували боротись. Але потім приходили й казали, мовляв, новини невтішні, треба різати. «Як треба – ріжте». Праву ногу ампутували вище коліна, ліву – нижче коліна. Крім того – багато операцій з видалення осколків…
Десь три тижні тому Максима Веприка перевели до Львова. Там він і отримав орден з рук президента Зеленського.
Зараз Максим у реабілітаційному центрі, попереду – довга реабілітація й протезування.
Нині треба заново накачувати м’язи, бо вони атрофовані, набирати масу, готуватись до протезування. Спершу будуть початкові протези, на яких я вчитимусь ходити, а потім уже постійні, – розповідає Макс. – А далі планую повернутися додому й на роботу. Колеги кажуть, ми від тебе не відстанемо. А ще – обов’язково одружуся. Наталя постійно зі мною, то нехай так буде завжди. Але ще треба відновити паспорт, бо він був втрачений ще на Київщині. Там трохи марудна справа, потрібно бути особисто, підписуватись. А я був шульга, тож тепер у мене правою підпис виходить – як у малої дитини. І відбитки лише на одній руці. Та щойно зроблю паспорт – одружуся.
