Два роки тому Андрій Яцків з Долини започаткував у мережі Facebook групу «Допомога землякам». Він уже 10 років живе у Празі й об’єднав для добрих справ тамтешніх українців. Через руки благодійників пройшли 35 родин.
Андрій каже, люди хочуть допомагати, їх треба лише згуртувати. І йому вдалося, пише Репортер.
Випадкове відео
31-річний Андрій Яцків у Чехію їздить змалку. Його мама там уже понад 20 років і завжди забирала сина на літо. Коли відучився, то взагалі переїхав до Праги жити.
Каже, завжди мав ідею привезти у місто, яке його колись так вразило, дітей загиблих воїнів АТО.
«Мене мама привезли сюди перший раз, коли я був у четвертому класі, – пригадує Андрій. – І ці спогади маю досі. Я з маленького містечка приїхав у Прагу і в мене просто щелепа впала… Подумав, чому не можна попробувати це зробити для тих дітей?».
І так ідея сиділа в голові, але на конкретні дії надихнуло звичайне відео в мережі, де одні благодійники відвезли людей на візках у Кавказькі гори.
«Там були і старші, і молоді люди, – згадує Яцків. – Вони по пів року могли просто не виходити з квартири, а тут – гори! Після цього відео я цілу ніч не спав і думав, якщо вони можуть щось таке зробити, а чого ми не можемо?».
Написав по чеських групах, відгукнулося кілька незнайомих людей. Зустрілися, думали, що та як робити.
«От, Ірина з Миколою запропонували прийняти їх у себе вдома, Василь дав ідею, що діти обов’язково мають побачити зоопарк, бо найбільший у Європі, – розказує Андрій. – Порахували квитки у два боки і все, що треба, обійдеться у 20 000 крон – десь 24 000 гривень. Збиралося повільно».
Врешті дві мами з дітьми п’ять днів гостювали у Празі. Яцків пригадує, коли посадив їх на автобус додому, то сів на лавку й аж розплакався. Настільки був розчулений.
Де хвора дитина – там хвора сім’я
Потім Андрію написали про сім’ю ветерана, де є двоє лежачих стареньких. Попросили помогти якимись речами, бо всі кошти йдуть на лікування. Він знову написав у групі, і знову люди підтримали.
«Зібрали ту першу допомогу, – пригадує Андрій. – Тоді це була одна сумка й коробка з-під бананів. Зараз для порівняння ми відправляємо на сім’ю 5-6 китайських сумок допомоги».
Далі вони з однодумцями вирішили переключити роботу з сімей військових на звичайні родини саме з сіл, де є хворі діти. Про когось йому писали, когось шукав сам серед знайомих: просто писав по групах і розпитував.
«Коли починаєш у тому копатися, розумієш, що держава про них не думає, – каже Андрій. – Якщо не помиляюся, допомога на дитину – 3-4 тис грн. Здебільшого такі діти з ДЦП. Якось одна мама сказала, якщо є хвора дитина, то хвора сім’я. Тато часто втікає і мама лишається сама. Ці мами для мене – героїні, бо віддають себе цим дітям. От, ми допомагали сім’ї пані Лідії з Львівщини, де двоє дітей з ДЦП. Вони весь час мусить біля них бути. Розказувала, що вночі сідає й вишиває бісером, а потім ці роботи продає, бо коштів не вистачає. З Надвірнянського району помагали мамі, яка шиє постільну білизну. Тепер, коли у нас є потреба у білизні, то замовляємо у неї, даємо змогу заробити».
Тато, який надихає
За словами Андрія, у них є принцип – грошима не помагають. Складають з сім’єю список усього, що їм треба. Далі Андрій пише у групі, може, хтось щось має з того списку. Наприклад, у кого діти повиростали і можуть передати одяг чи інше. Про всі отримані й витрачені кошти звітує.
Також додає, коли беруться за якусь сім’ю, то спершу сам ретельно її перевіряє, адже не раз натрапляли на обман. Каже, зараз уже й по телефону визначає, що за людина.
«Я помітив, що люди, які дуже бідні, вони ніколи не скажуть, що їм щось треба, – говорить Яцків. – Зараз завершуємо збір двом сім’ям з Долинщини. В одній з них троє дітей і найменший дуже хворий. Певно, цілий зошит можна списати різними діагнозами. Усі кошти йдуть на лікування. Вони нас попросили купити спеціальну суміш для харчування. Але так, як ми вже беремося за сім’ю, то помагаємо повністю всім. Питаю у мами, що ще треба, а вона: «Ну, що зможете». Кажу, пані, давайте інакше: «Памперсів багато йде?». «Ну, йде, але якось стараємся». І так розпитую і складаємо список – памперси, пеленки, креми від пролежнів, харчі, бо розумію, що вони також дорогі. Стараємся купити якийсь планшет, телефон дешевий, одяг і смаколики для старших дітей. Вони також чогось хочуть, але батьки не у змозі їм це дати, бо всі кошти йдуть на лікування меншого».
Багато розказує за родину з Болехова, яким помагали більше року тому. Там тато і троє дітей. Дружина померла. Двоє дітей не ходять, лиш менша дівчинка здорова.
«Але той тато не такий, що я нічого не роблю, мені потрібна допомога, – розказує Андрій. – Він дуже за дітьми. У хаті завжди прибрано. Ми їм помогли, було багато поширень, і про них багато дізналися. Один благодійний фонд взяв їх під свій контроль. Той тато – приклад для мене. Він надихає, і ти розумієш, для кого ти стараєшся».
Зізнається, спершу думав, що вони зроблять лише ті поїздки для вдів ветеранів із дітьми і все. Але його настільки затягло, що не може залишити.
«Група просто закриється. Тут наші люди, добрі, – говорить чоловік. – Вони хочуть помагати, але їх треба організувати. Не знаю чого, але мені з дитинства вдається щось придумати».
Аби мати лице
За два роки через «Допомогу землякам» пройшли 35 сімей з Франківщини, Львівщини та Закарпаття.
І сама група нині має понад 2000 активних учасників. Більшість з них – українці у Празі, також підключаються з самої України.
«Ми з самого початку брали лише одну сім’ю, – говорить Яцків. – Зараз за раз беремо дві. Допомогу збираємо в середньому місяць. Добре, що є люди, які мені допомагають по Празі. Ми разом їздимо, робимо покупки. Люди витрачають свій час, пальне. За це я дуже вдячний. Таких активних волонтерів є з десяток».
Розказує, що дуже виручають перевізники. Мають таких трьох надійних, які їздять на Закарпаття та Львів через Долину й завжди безкоштовно беруть посилки з допомогою.
«Перевізник Regabus і DMD також беруть передачі безкоштовно, – додає Яцків. – Другий раз, коли на різдвяні канікули приїздили ще дві сім’ї ветеранів із дітьми, то Regabus нам дав безкоштовні квитки».
А ще Андрій хоче зареєструвати громадську організацію, аби вони мали хоч якесь офіційне лице. Каже, великих переваг воно не дасть, але вони будуть «хоч хтось». Потім зможуть показати, що вони роблять як неприбуткова організація і років через 4-5 дозволять відкрити благодійний фонд. У Чехії до цього ставляться дуже прискіпливо.
Авторка: Світлана Лелик
