Україна – одна з кількадесят держав, яка має постійну станцію в Антарктиді. Отримали її українці безкоштовно у 1996 році від британців. Тоді, під час зміни прапорів, українці передали їм символічну плату – фунт стерлінгів. Зараз він й далі знаходиться на станції – його вмурували у стільницю найпівденнішого бару у світі.
На станції, яка названа в честь видатного українського вченого Володимира Вернадського, відпрацювали 26 експедицій. Зараз підходить до завершення 27. Вже зовсім скоро її учасники повернуться додому.
Серед 14 полярників, які провели більше як рік в Антарктиді, – і прикарпатець Василь Матковський.
В інтерв’ю Галці Василь розповів про те, як пройшла зимівля, чому вирішив стати учасником експедиції, про традиції українських полярників та як в Антарктиді з’явилися вказівники до Франківська та Коломиї.
– На сайті Національного антарктичного наукового центру вказано, що ви з Києва. Так розумію, що це місто, де ви проживаєте. Розкажіть, будь ласка, як ви там опинилися?
– Народився я в Коломиї, де навчався у гімназії імені Грушевського. Після закінчення поступив у медичний університет в Івано-Франківськ. Там провчився шість років на лікувальній справі. У 2014 вирішив пов’язати своє життя з кар’єрою військового лікаря. Націлився на військову анестезіологію. Інтернатуру проходив у військово-медичній академії у Києві. Там отримав післядипломну військово-медичну освіту і після майже трьох років, достроково, разом з іншими офіцерами, вирушив на фронт. Антарктиді
Під Маріуполем працював старшим ординатором відділення реанімації у мобільному госпіталі. Потім переїхав у Маріуполь, вже як керівник відділення. Після двох років служби, у 2019 пішов на підвищення – в відділення реанімації для хірургічних хворих у Головному київському військовому госпіталі. Там пропрацював рік, і наприкінці 2020 закінчився мій другий контракт, так я став цивільним.
– А чому вирішили стати полярником?
– Випадок та друзі. Неодноразово знайомі радили мені спробувати податися на відбір. Але я то все на жарт переводив. У якийсь момент вони мені знову про це нагадали і в останній момент перед закриттям конкурсу, відправив документи. Це був набір у 26 експедицію. Тоді мене відібрали у лікарі-дублери, і я не поїхав. А коли набирали у 27 експедицію, то друзі мені знову нагадали, що треба подати документи. Ну, подав. І так сталося, що пройшов відбір та потрапив в основний склад. Антарктиді
– Окрім друзів, ще що спонукало вас поїхати в Антарктиду?
– Чому поїхав? Бо як лікар вважав, що зможу справитись з поставленими задачами. Це своєрідний виклик як для професіонала. Ти в таких умовах, де ніхто за плечами не стоїть. Надаєш допомогу сам у будь-яких ситуаціях, які можуть статися.
Це також можливість спробувати щось нове, побачити світ. Ну і нотка романтики.
– Як саме проводився відбір? Що особливого потрібно знати та вміти в Антарктиді, наприклад, лікарю?
– Треба заповнити низку анкет, відправити резюме, підготувати певні документи, заповнити анкету щодо здоров’я.
От щодо лікаря – то вузькі спеціалісти не підходять, тут потрібний широкий формат з акцентом на ургенцію (термінову медичну допомогу – прим. Галки).
Коли розглянуть резюме, кандидатів запрошують в антарктичний центр для співбесіди. Вона вже фахова. Окрім членів конкурсної комісії, в бесіді беруть участь досвідченні полярники, які можуть запитати щось зі свого боку. Також потрібне знання мов. Співбесіда з психологом, вона обов’язкова. Вже після цього обирають кандидатів в основний та дублюючі склади експедиції.
Тоді вже відбувається злагодження, яке досить часто проходить в умовах наближених до умов на станції. У нашому випадку це відбувалося на Харківщині. Там ми пройшли курс лекцій з різних сфер, які потрібні полярникам. Після цього вже почалася сама підготовка до експедиції.
– Як стартувала ваша експедиція? Саме тоді почалася повномасштабна війна. Це якось вплинуло?
– В кінці лютого 2022 у нас мав бути офіційний виїзд. Але вранці 24 прийшло повідомлення, що війна… Тоді не було зрозуміло, чи взагалі ми поїдемо. У той час я займався тим, чим займалися всі мешканці столиці – працювали на оборону.
На початку березня таки вирішили, що 27 експедиції бути, бо треба було замінити попередню.
Але були проблеми зібратися усім учасникам, бо всі з різних міст. Хтось з Харкова, Вінниці, Києва, йдуть бойові дії…
Але всі добралися. Якимось таким галопом добралися до Варшави, де нас зустріли польські полярники.
– А як далі добиралися до станції?
– Кілька днів ми були в Польщі. Потім полетіли з багатьма пересадками у Чилі. Пройшли деякі обов’язкові процедури, карантин. На нас там чекав криголам «Ноосфера», який ще у січні 2022 вийшов з України. Ми загрузили речі і кілька днів пливли протокою Дрейка… Вже в квітні ми були на станції.
– Яким було перше враження, коли ви потрапили на станцію?
– В той момент не міг у це все повірити, просто у голові не вкладалося. Думками ще був у Києві, де літали ракети, бігали диверсійні групи. А тут галопом по Європах, перельоти, Бразилія, Чилі, криголам. Якась фантасмагорія… Ніби ти заснув і це все сниться…
Коли ми приїхали, то одразу почали розвантаження – продуктів, обладнання тощо. В кожного були свої обов’язки. Я був одним з тих людей, хто забирав з «Ноосфери» необхідні для експедиції речі. Ти такий стоїш у човні, падає сніг, навколо гори, пінгвіни… І думаєш – «можливо це все тобі сниться»…
Але ми одразу взялися до роботи. Нам за тиждень треба було прийняти посади, це були дуже насичені дні. Потім провели 26 експедицію та залишилися на острові самі.
«Ноосфера» відійшла і за нею погіршилася погода. І через деякий час там зупинилося судноплавство. Ми залишилися самі до листопада. Ну, як самі, були пінгвіни, тюлені.
– Довго звикали до умов? Там дуже холодно?
– Ну, є міф, що тут дуже холодно. Але такого немає. Цієї зимівлі, здається, менше -8° C не було. Було приблизно так, як у Києві чи Франківську. Але є кілька «але». Тут дуже сильні пориву вітру, та опади- цього року рекорд, більше 4 метрів снігу. Але ти звикаєш до всього. Кажуть, шо після експедиції стаєш трохи меншим змерлюхом.
– Тварин багато? Бо побутує думка, що тих краях їх дуже мало.
– Пінгвінів багато. У нас на острові понад 2,5 тисячі, а разом з пташенятами їх близько 4 тисяч. Їм тут комфортно. Також цього року до нас часто у гості припливають кити. Он зараз плавають у затоці. Буває, що сім’ями або одинаки. Вони просто неймовірні! Викликають дуже яскраві емоції. Антарктиді
– Можете розповісти про побут полярників – що їсте, де спите?
– Живемо ми у кімнатах удвох, але розраховані вони на чотирьох – на станцію сезонні роботи приїжджають ще люди, тож вони живуть разом з нами. Там комфортно, тепло. На станції взагалі тепло, попри поширенні міфи. Тут є світло, тепло та інтернет.
Щодо їжі – то магазинів у нас немає. Основний запас їжі нам привозять під час перезмінки на весь рік. На станції є великі холодильники. Загалом, продуктів вистачає. Харчуємося добре. Під кінець зими був дефіцит свіжих фруктів та овочів. Хотілося дуже чогось такого.
Нам дуже пощастило з кухарем. Так, у нього важка робота, але він у нас супертрудоголік. Хоче нас постійно нагодувати. Тільки у неділю в нього вихідний. Тож тоді замість нього чергує недільний повар – це хтось з нас. Але він все рівно приходив нас контролювати, чи все в порядку.
– А які задачі на станції впродовж зимівлі виконували ви? Що входило в обов’язки медика?
– Перед лікарем стоїть задача бути готовим надавати медичну допомогу впродовж всієї експедиції. Це від «дати пігулку» та до чогось дійсно серйозного. Окрім цього, ще є науково-медична робота – це різні дослідження. Крім цього, доводиться і помахати лопатою – кидати сніг. Антарктиді
Інколи треба й помагати по станції. Тут нема такого, що ти можеш комусь відмовитися допомогти. Всі один одному допомагають. Це запорука нормальної зимівлі.
Також на початку зимівлі навчився кермувати човном. Возив наших науковців, які виконували свої завдання. Це був один із моїх обов’язків. Довелося трішки поїздити.
– Важко було в умовах ізоляції?
– Дається взнаки відстань. Це важко передати. Деколи жартував, що всі учасники експедиції – це персонажі у моїй голові. Але у нас зібралася хороша команда. Гарний колектив, де кожен особистість. Кожен зі своєю цікавою історією, яку можна слухати не один раз. Всі вжилися.
Звичайно, що десь притиралися. Але всі згладжували кути. Ми всі сильно переживали через війну. Але це допомогло нам ще більше згуртуватися. Всі старалися допомагати, страхувати один одного. Це було дуже по-українськи.
– Чого найбільше не вистачало?
– Про фрукти вже казав. Звичайно, що сумуєш за рідними, домом. Але є інтернет, це дещо розмивало соціальні бар’єри. Також не вистачало деяких побутових дрібниць. Але коли їхали сюди, то готувалися до того, що будуть обмеження.
– Можливо, траплялися якісь екстремальні ситуації?
– Була така смішна пригода і водночас не дуже. Зі мною, до речі. Перед зимівлею я видалив нижні вісімки (зуби – ред.). Перестрахувався так. Але маленький фрагмент зуба залишився в лунці. Ну, воно мене не турбувало. У мене мав бути контрольний огляд 25 лютого (2022 – ред.)…
Уже під час зимівлі, на початку липня, я відчув біль.
«Ого! Це може бути проблемою», – подумав тоді.
Вже на третій-четвертий день біль був дуже сильний. Зрозумів, що далі можуть бути серйозні проблеми. Тоді наш біолог став хірургом, а механік – його асистентом. Намалював їм план, як зробити анестезію щелепи. Де вони мають розрізати, щоб не пошкодити мені нерв і що мають дістати. Загалом, все пройшло добре. Навіть трохи весело. Антарктиді
Так, були різні ситуації. Але, щоб щось серйозне, не було. Ця зимівля пройшла досить розважливо, спокійно. Ми ретельно до всього ставилися. Тут головне знати правила безпеки. А ми їх знали та дотримувалися.
– Як розважають полярники? Адже весь час не можна працювати, потрібно і розвантажуватися.
– У нас є спортзал. Частина зимівників ходить туди займатися. Він невеликий – трохи є заліза, бігова доріжка. В інших експедиціях була традиція грати у футбол. Але в нас були сильні опади, тож навіть ходити за межами станції доводилось в лижах. Антарктиді
У п’ятницю збиралися у барі. Тут є більярд та дартс, це англійська спадщина. Тож часто грали у ці ігри. Також є бібліотека. Тож хтось знаходив себе за книжкою. Хтось майструє – так себе находить у творчості. У нас тут є хороша традиція ще з британських часів – це вдосконалювати станцію. Це щось зробити класне своїми руками.
– А можете розповісти про традиції українських полярників?
– Так, звичайно. Про традицію вдосконалювати щось на станції я вже казав. Є багато дрібних речей, зроблених попередніми експедиціями. Можна рік ходити станцією і відкривати щось нове.
Є ще крута традиція, теж з британських часів, кожної суботи робити святкові вечори. Обов’язково приходити гарно вбраними, ні в якому разі не в повсякденному одязі. Раніше вдягали фраки. Зараз костюми, і до традиції додалось трохи нового – все частіше вдягаємо вишиванки.
Також серед традицій – святкування Мідвінтера. В Антарктиці – це день зимового сонцестояння, а в Україні – відповідно, літнього. Напевне, це найбільше антарктичне свято. У цей день купання у воді є обов’язкове для всіх. Щоб стати справжнім полярником потрібно пройти через це. Ми всі справилися. До речі, коли ми купалися, до нас приплив морський леопард. Він виглядав з води та дивився на це дійство.
У цей день ми обмінюємося вітальними листівками з іншими станціями. Також проводимо спортивні змагання між собою. Такі от неодмінні антарктичні традиції.
– Ви згадали про інші станції – спілкуєтеся з сусідами? Чи, може, їздите до них в гості?
– Найближчі сусіди за 80 кілометрів від нас. Це американська станція. Насправді, це доволі далеко. Адже по прямій ти не поїдеш. Це вкрай небезпечно. Тому ні ми, ні вони не їздимо в гості. Хіба що має статися якась крайня потреба. Ми обмінюємося вітаннями з іншими станціями, окрім російських. Є комунікація серед науковців.
Коли є судноплавний сезон, то до нас приходять судна з різних країн. Що приємно, цього року завжди звучало вітання «Слава Україні!».
На нашій станції зберігаємо ключі від колишньої британської бази на сусідньому острові Вінтер. Зараз там музей. Це така цікава, затишна хатина. І популярне туристичне місце. Буває, що зупиняються туристичні лайнери і просять у нас ключ. Тож ми, у певній мірі, хранителі музею.
– Нещодавно на дороговказі Антарктиди з’явилися вказівники до Франківська, Коломиї та інших міст. Як це сталося, звідки виникла ідея?
– Ну, учасники експедицій часто робили таблиці з назвами рідних міст. Ми вирішили трішки розширили сенс. Така собі мистецька віддушина і задум, який давно визрів.
Ми якраз приїхали сюди, коли Азовсталь був в оточені. В той момент ми хотіли підтримати оборонців Маріуполя – записували для них відеозвернення. Тоді й виникла ідея зробити табличку з Маріуполем. А потім було звільнення Херсона і прозвучала думка – «А було б круто, якби була табличка звільненого міста». Ми намалювали табличку, повісили її.
Тож у якийсь момент вирішили оновити дороговказ. Це було потрібно, бо тут все, що на вулиці, треба щодекілька років оновлювати. Антарктиді
Залили новий фундамент, механік з дошок склеїв новий стовп. Пофарбували, вирізали таблиці. Розфарбували їх. А ті, які можна було залишити, реставрували. Також тоді вирішив зробити таблиці з Івано-Франківськом та Коломиєю, бо це рідні для мене міста.
Будуть і ще таблиці. От наш біолог Сергій з Луганська. Він лишається на ще одну зимівлю. Ми йому залишили таблицю з його рідним містом, аби він повісив її, коли Луганськ звільнять.
– Ваша зимівля підходить до кінця. Який досвід ви винесли для себе?
– Це дуже цікавий досвід, він неповторний. Радий, що він був. Це окремо і лікарський, і саме перебування в Антарктиді. Це відчуття зовсім іншої реальності, іншої планети зі своїми правилами. Дуже сподобалося. Можливо, колись повторю ще.
– Що плануєте робити після повернення в Україну?
Побачити рідних. Трохи приведу себе до ладу. І, швидше за все, продовжу військову кар’єру, бо бачу таку необхідність.
