Жителька села Топільче, що на Верховинщині, Параска Романюк 26 років пече традиційний гуцульський хліб.
“BGA-Cервіс” пропонує ремонт зарядних станцій та інверторів. Відновлюємо плати, балансує батареї, збираємо устаткування для домів та квартир.
До Всесвітнього дня хліба, який відзначають 16 жовтня, кореспондентка Суспільного поїхала у Карпати, щоб дізнатися, як його випікають на Гуцульщині.
У невеличкій пекарні посеред Карпат Параска Романюк кожного дня випікає сотню буханців.
Справу починає з молитви.
Так нас навчили дідо, баба, батьки наші. Це — наше життя. Наше життя — хліб та молитва, — каже господиня.
Далі Параска Романюк палить ватру.
Ми печемо на дереві. У нас зараз світла вже місяць немає, а ми все одно печемо хліб. Світло є — добре, а нема, то в нас і так хліб добрий є, — каже жінка.
Поки піч нагрівається, Параска Романюк починає місити тісто.
Якщо його просто замісити і не працювати, хліба доброго не буде. Якщо людина життєрадісна, та й роботу робить від душі, те, що їй лежить до серця, то вся ця енергія, як з водою, так і з тою працею, що ти у неї вкладаєш, передається до другої людини. А якщо людина агресивна, не має настрою, то хліб гарно не буде виходити, він не спечеться добре, — розповідає Параска Романюк.
Поки готує — господиня завжди співає.
На Гуцульщині, скільки я пам’ятаю, з малої, в нас такої хати нема, щоб господиня хліб не пекла. В нас в кожній хаті печуть хліб. Бо якщо зима велика буде або якась катастрофа станеться, то має бути мука, та й має бути хліб, — каже Параска Романюк.
Рецепт свого хліба господиня тримає у таємниці.
Кожна господиня має свій особливий рецепт. Ну може трохи таємних інгредієнтів є, бо то не все розказувати треба, — каже жінка.
Замісивши тісто, жінка залишає його на чотири години. Тим часом починає готувати буришник.
Буришник — це перший хліб на Гуцульщині був. Барабулі, борошно і це треба товкти так, аби все втовкти і потім — у піч. Уявіть, скільки жінкам треба було поробити, щоб на 25 дітей спекти буришника. Та й ще там є тато, мама, самі двоє, то коло 30 душ у хаті. Скільки того треба зробити, — розповідає Параска Романюк.
Щоб була скоринка, господиня змащує його гуслінкою.
Гості, які приїжджають, таких буришників по цілому пляцку беруть. Кажуть, краще, ніж торт, — каже господиня.
За роботою, співами та розмовою незчулися, як нагрілася піч.
Треба грань, аби майже уся “потала” у цеглу, так, щоб мало граней лишилося, щоб не згорав хлібець, — каже Параска Романюк.
Раніше Параска Романюк випікала по 300 хлібин щодня.
Давно хліб пекли самі. Ніхто не йшов у магазин по хліб. То вже, коли ми в школу ходили, хліб привозили. В нас старший чоловік сміявся і казав: “Жінки “гет іспустіли”. Якби зупи привезли в магазин, то за зупов би бігли, — пригадує господиня.
Параска Романюк каже, зараз хліб менше цінують.
Я пам’ятаю, коли була маленькою, хліб цінували, та й за це сварили, казали, що від Бога покарання буде. Бабка казала, якби десь крихта впала з хліба на землю, ми повинні були підняти, поцілувати той хлібець і його з’їсти, щоб ми шанували і хліб не впускали на землю. А зараз хліб можна бачити в смітті, в баках — скрізь хліб розкидають. Тепер хліб більше схожий на сувенір, — каже Параска Романюк.
