Це відео облетіло десятки телеграм-каналів та сторінок у соцмережах. За версією одних це було збиття російського літака, інших – гвинтокрила.
Одні казали, що це Харківщина, інші – Херсонщина. Насправді ж, на відео видно збиття російської крилатої ракети Х-101 на півночі України, пише Правда з посиланням на ZAXID.NET.
Косметологія FineLine пропонує лазерну епіляцію на новому 3000w апараті. Спробуйте перший сеанс на ділянку пахв безкоштовно. Переконайтесь у ефективності!
Ракету збило зенітне відділення Окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького, в складі якого двоє стрільців-зенітників з Івано-Франківщини. І це вже не перша збита ними ракета.
Юрій Стах та Павло Стефанюк з Івано-Франківської області. Обидва раніше не служили, але одразу після повномасштабного вторгнення пішли до військкомату.
«Я доброволець. Почалася повномасштабна війна, “орки” увійшли в Київську область – одразу думки, що це може прийти до мене додому, до моєї сім’ї. Пішов у військкомат, написав заяву», – розповідає 24-річний Павло Стефанюк. У мирному житті він працював піцайоло, часом підпрацьовував на будівництві в Україні та за кордоном.
Схожа історія і у його колеги Юрія. Йому 28 років, у цивільному житті працював будівельником, утеплював будинки.
«Мене війна застала в ліжку. Подивився соцмережі, ввімкнув телевізор і побачив, що розпочалася війна. Зробив вибір, що піду захищати свою державу. В мене дружина, троє неповнолітніх дітей. Дружині це не сподобалось, але вона розуміє, що я не міг вчинити інакше. Я б собі того потім просто не пробачив», – каже Юрій.
«У Старичах (село поблизу полігону – ред.) нам зробили “теплий прийом». Там загинули деякі хлопці, які ще не встигли нічого зробити, це було прикро. І тоді ми зібралися з друзями, знайомими і вирішили якусь таку роль відігравати, щоб ти по тривозі не ховався по підвалах, а виходив і робив роботу. І вийшла така честь попасти в ППО, і я дуже радий тому», – пригадує Юрій Стах.
Коли у бригаді оголосили набір охочих у протиповітряну оборону, то Юрій і Павло записались без роздумів.
«Друг сказав, що чув, що записують у ППО, ми пішли добровільно записались. І результат є. Наше відділення збило дві ракети. Збили дві з двох. Над нами проходив “Калібр”, ми його збили. І через день пролітала ракета Х-101, і її теж ми збили. Тобто, два пуски – дві ракети. Більше в нашій зоні відповідальності не з’являлося. Так виходить, що у нас стовідсоткова результативність по знищенню ракет, які проходять у нашій зоні відповідальності. Наприклад, друга ракета, яка була збита, це ракета Х-101, вона коштує 13 мільйонів доларів. А “Ігла” коштує 80 тисяч. Ми лишаємось “в плюсі”», – з посмішкою розповідає Павло.
Своєю роботою військовослужбовці дуже пишаються, а успіхи додають мотивації.
«Ми по рашці нормально їм мінуси робимо. Я та мій побратим за три дні збили дві крилаті ракети. Ми ж гуцули, як не крути, з трембітами. І, відповідно, всі наступні цілі, які будуть пролітати повз нас, ми їх будемо “садити”», – каже Юрій.
Юрій з Павлом та їх побратими працюють невеликим групами в складі зенітних розрахунків. Їхні позиції, мобільні або стаціонарні, «розкидані» по всій Україні. Коли під час повітряної тривоги всі ховаються, зенітники навпаки – виходять «на полювання», чатують на ворожі крилаті ракети та безпілотники. В потрібний момент всі їх вміння та навички зводяться до лічених секунд, за які треба прийняти рішення, приготувати зброю, захопити ціль та зробити постріл.
«Відбувається це так. Наприклад, є тривога, у нас є інформаційні засоби ППО, які дають інформацію ціль, звідки вона летить і так далі. Стоїть стрілець – зенітник з ракетою. Командир відділення стоїть з планшетом і дивиться де в той момент є та або інші ціль, де вона пролітає. Командир інформує стрільця, стрілець у повній готовності. Ракета з’явилася у нашій зоні відповідальності. Далі буквально пару секунд. Побачив, прокол, супроводжую ціль, постріл, ракета збита», – розповідає Павло.
Його товариш порівнює збиття ракет із роботою снайпера, в якого є лише один постріл.
«Це відбувається “на автоматі”. В той момент ти відключаєшся від усього і зосереджуєшся лише на своїй цілі. Для ураження цілі є буквально 5 секунд. Якщо за цей час ти не зробив прокол, не ведеш ціль і не зробиш пуск, тоді вже буде пізно. У тебе немає права на помилку. Я порівнюю цю роботу із роботою снайпера. В нього є тільки один патрон і тільки одна спроба. Немає більшого задоволення, ніж коли після пострілу ти бачиш як ціль уражена і падає. Тебе настільки переповнюють емоції. Це словами не передати, це потрібно відчути. І тижні очікування на морозі того варті. Варті, в першу чергу тому, що ти знаєш, куди та ракета може прилетіти і скільки шкоди вона може наробити. Це найбільша мотивація для мене та моїх побратимів», – додає Юрій.
Павло Стефанюк каже, що часом на ціль доводиться чекати й два місяці.
«Може бути так, що людина простоїть на позиції місяць-два. І вже часом думаєш: “Навіщо я тут стою, поїхав би кудись в іншу сторону, де зараз гарячіше”. А потім, коли з’являється робота, розумієш, що ти був тут потрібен. І ти робиш свою роботу там, де ти є. І неважливо, де ти є. Головне – робити свою роботу вчасно і ефективно», – вважає Павло.
На озброєнні у хлопців ПЗРК «Ігла» радянського виробництва. Кажуть – особливих надій на зброю не покладали, але проявила вона себе добре.
«Вона старша за мене, їй можна на «ви» говорити. Чесно кажучи, коли я побачив, якого зброя року, не було на неї таких надій. Але вона проявила себе добре. Два пуски – два збиття», – розповідає Юрій Стах.
Мотивація у військових зрозуміла – на них та їх побратимів вдома чекають родини. І працюючи в складі сил ППО вони можуть їх захистити.
«На перші місяці війни було дуже тяжко. Коли бачиш, як прилітає в твою область. І воно так дуже прикро на душі стає. Але розумієш, що не потрібно зупинятися і робити свою роботу. Ти ж не знаєш куди саме вона летить. А може саме ця ракета летіла в твій дім. Тому все, що летить, має закінчувати свій політ одразу ж на місці. І дякую всім силам ППО, хлопці просто молодці. Дуже їм велика дяка», – каже Юрій.
Бійці впевнені – стратегія росіян зі знищення цивільної інфраструктури це акт безсилля, тому що на полі бою в них нічого не вдається.
«Нам є що захищати. І ми це будемо робити до останньої краплі крові. А їм немає чого захищати. І вони розуміють, що не можуть нас перемогти в бою, а беруть ось так і нищать мирні міста, мирне населення. Їх навіть немає з чим порівнювати. Це просто якісь нелюди, бо інакше їх не назвеш», – переконаний Павло.
Хлопці розповідають, що повітряна тривога може розпочатись у будь-який момент. Так само може надійти наказ про необхідність зміни позицій. Між тривогами може пройти два дні або два місяці. Бійці перебувають в постійній напрузі, але, хоч і обережно, будують плани на майбутнє.
«В цивільному житті в Україні я працюю піцайоло. З 2016 року і дотепер, ну, тобто, до війни. А зараз війна закінчиться і я надіюсь, що повернусь до своєї роботи. Робота мені подобається. А може як все буде добре, то відкрию свою піцерію. Тоді можна буде зробити піцу “ПЗРК” чи піцу “ППО”», – розповідає Павло Стефанюк.
«Для мене настане перемога, коли закінчаться обстріли мирного населення, будинків. Коли повернеться вся територія, і Крим повернеться. І звісно, після перемоги хочеться в Криму гарно відпочити з сім’єю та побратимами», – ділиться Юрій Стах.
За сумлінне виконання службового обов’язку Юрія Стаха і Павла Стефанюка нагородили грамотами і Сталевим хрестом – відзнакою Головнокомандувача.
