Якби Путін виграв війну за два дні, він міг би розраховувати на ентузіазм російської еліти та повну підтримку народу. Але так не сталося.
Глава Кремля Владімір Путін застав Захід зненацька своєю агресивною війною проти України? Але він готувався до цієї ескалації 20 років. Про те, чи є ще вихід, пише німецький журнал Spiegel, передає Правда іф з посиланням на zn.ua
Путін перебував при владі лише півтора роки, коли 25 вересня 2001 року виступив у німецькому Бундестазі як президент Росії.
Того дня на Владімірі Путіні був темний костюм і сріблясто-сіра краватка, у нього було ще вузьке обличчя, перед ним сиділи федеральний президент Йоганнес Рау, федеральний канцлер Герхард Шредер та голова Бундестагу Вольфганг Тірзе. Путін говорить до «колег» у німецькому парламенті мовою Ґете, Шиллера та Канта, згадує Лессінга та Гумбольдта, Достоєвського та Толстого і, звичайно ж, принцесу Ангальт-Цербстську, яка згодом стала царицею Катериною.
Путін говорить про «ідеї демократії та свободи» та каже: «Росія — дружня країна. Ми робимо спільний внесок у будівництво європейського будинку», метою є мир на континенті.
Оплески переривають його 16 разів, а в протоколах навіть кілька разів відзначається «сміх». Коли він закінчив, депутати підвелися зі своїх місць, Путіну, новій надії Росії, аплодують протягом кількох хвилин.
Навряд чи хтось у Німеччині сьогодні аплодував би йому. Внесок Путіна в Європейський дім зараз у тому, щоб його бомбити. Ніхто більше не асоціюватиме його ім’я з демократією та свободою. Путін зробив те, на що ніхто в Європі не наважувався з часів Гітлера: напав на іншу країну в центрі континенту зі своїми військами та своєю авіацією та окупував її більш ніж 100 тисяч людей.
Тепер стало ясно: ейфорія німців уже тоді була помилковою, вони дозволили себе засліпити. Можливо тому, що на мить вони побачили в Путіні другого Горбачова. Можливо, тому, що вони не помітили прихованих у виступі натяків на те, що Європа має відвернутися від США, що під питанням лояльність до НАТО, що безпекова система в Європі більше не служить інтересам Росії.
Але треба було зваблюватися з іншої причини – тому що Путін, такий поблажливий у Берліні, надзвичайно жорстоко розпочав свій термін за 20 місяців до цього. Німці могли тоді помітити, що його берлінська мирна мова та його дії у Росії були несумісні.
Війна в Україні — це продовження того, що розпочалося новорічного ранку 2000 року — у чеченському місті Гудермес: «відродження» Росії в розумінні Путіна. У цей час перед солдатами 42-ї російської мотострілецької дивізії з’явився добре навчений чоловік у куртці: «У Чечні ви не лише захищаєте гідність та честь Росії. Це також і про припинення розпаду нашої країни», — сказав гість — людина з далекої Москви, яку більшість людей на той момент до ладу не знали: Владімір Путін.
Читайте також: Реалізація плану Путіна “звільнення України від українців” провалилася
На той час Путін був менш ніж 24-годинним президентом. Напередодні президент Боріс Єльцин оголосив про свою відставку внаслідок несподіваного перевороту та передав цю посаду своєму прем’єр-міністру. Той факт, що Путін тієї ж ночі відлетів на фронт чеченської війни, був продуманим жестом. Тому що ця війна була йому близька – Кавказькій Чечні загрожувало відокремлення від Росії. Путін побачив у цьому подальше ослаблення російської влади. Це треба було зупинити.
Після теракту в кавказькій республіці Дагестан та кількох бомбових ударів по житлових будинках у Москві та на півдні Росії Путін ще наприкінці літа 1999 року оголосив війну «чеченським терористам», але мав на увазі Чечню в цілому. Не доведено, що будинки підірвали чеченці. Були очевидні ознаки того, що до терактів причетна російська внутрішня секретна служба ФСБ. Її начальником був Путін.
Чи сфабрикував він та його оточення привід для відновлення війни у Чечні? Наприклад, як вони зараз наводять помилкові причини для вторгнення в Україну?
Щоденні авіа-нальоти на кавказьку республіку почалися у вересні 1999 року, а на початку жовтня російська армія вторглася до Чечні. Як і сьогодні в Україні, війну називали не «війною», а «антитерористичною операцією на Північному Кавказі». Сотні тисяч людей загинули в цій війні або бігли через те, що російські військові діяли з неймовірною жорстокістю.
Ранній ранковий час у Гудермесі був годиною початку «відродження Росії як великої держави». З нього почалася кар’єра людини, яку його покровитель Анатолій Собчак, у минулому мер Санкт-Петербурга, охарактеризував так: «Він жорсткий, як цвях, і доводить рішення до кінця».
Якщо ви візьмете за відправну точку війну в Чечні і подивіться на найважливіші політичні рішення в Росії в наступні роки, ви повинні запитати себе, чому Захід набагато раніше не сприйняв Путіна як загрозу. Тому що те, що він зробив, очевидно, служило тільки одній меті: відновити будь-що колишню велич Росії.
Коли він офіційно обійняв посаду, Путін пообіцяв, що Росія «ніколи не копіюватиме ліберальну модель Заходу», і зобов’язався взяти велику промисловість під контроль держави та відновити «російську гордість» за свою націю.
Але роки перебування Путіна при владі принесли поразки – поразки, які, можливо, тільки спонукали цю людину, яка з дитинства сприймала опір як особисту образу. Одна із них сталася у 2004 році, коли фаворит Путіна Віктор Янукович, засуджений політик зі східної України, що перебувала під впливом Росії, переміг на президентських виборах в Україні, набравши три мільйони фальшивих голосів, після чого відбулася Помаранчева революція.
Понад сто тисяч вийшли на вулиці, що призвело до третього туру голосування, який відкрив шлях лідерові опозиції Віктору Ющенку, що став президентом. На той час поразка Путіна була очевидною: раніше він привозив Януковича до Москви і цілував його перед камерами, навіть двічі приїжджав до нього до Києва і вихваляв його як гаранта «демократичних перетворень».
Щось подібне трапилося з ним у березні 2005 року. Тоді у далекій Киргизії спалахнула тюльпанова революція. Противники режиму раптовим нападом захопили резиденцію уряду в Бішкеку, а президент Аскар Акаєв та його родина втекли до Росії на гелікоптері. Було цілком імовірно, що іскра революції пошириться і інші колишні радянські республіки.
Розчарування через раптову невдачу Путіна поширилося по Москві. За словами кремлівського радника, Віктора Черкашина, людини, яка прослужила у КДБ 40 років, Путін «втратив волю до прийняття рішень». Саме через небажання можновладців «застосовувати силу» опозиція всюди брала гору.
Можна уявити, як це вплинуло на Путіна. Ймовірно, це було справжнім моментом для нього.
Через рік Путін довів, що виніс уроки. Він організував саміт «Великої вісімки» у палаці великого князя Костянтина під Санкт-Петербургом. Захід тепер був визначений ним як головний супротивник. Росія “знов стала світовою державою з погляду економічного зростання”, заявив Путін, вона “була, є і завжди буде великою державою”. Економіка Росії тоді була на підйомі. Рубель позиціонувався як додаткова світова резервна валюта.
Темою цього саміту 2006 року була глобальна енергетична безпека. Тоді Путін значною мірою повторно націоналізував нафтогазовий сектор, назвавши його «свята святих». Усього кількома місяцями раніше, на Новий 2006 рік, державна компанія «Газпром» «подарувала» нелюбимій Україні припинення подачі газу, щоб перешкоджати реформам президента Ющенка та його уряду. Тепер світ зрозумів, що Путін та його люди знають ціну козирам у своїх руках та готові їх розіграти.
Отже, минуло 16 років з того часу, як почалися геостратегічні розбирання. За 16 років західні політики нічого так і не зрозуміли. І це попри те, що Європа вже тоді починала говорити про диверсифікацію енергопостачання.
Путін також поновив позиції у зовнішній політиці. Він відновив втрачений вплив у пострадянських державах та уклав союз із Китаєм, Індією та Пакистаном. Російська зовнішня політика змінила позицію слабкості позицію сили. Московський політолог Дмітрій Тренін на той час резюмував: “Пострадянські приниження залишилися в минулому, російські лідери люблять грати на жорстких барабанах”.
Щоб не порушувати конституцію, яка передбачала лише два терміни повноважень президента Росії, Путін тимчасово погодився на зміну влади у 2008 році та передав посаду президента віцепрем’єру Дмітрію Мєдведєву. Тоді він вважався лібералом. Буквально за кілька місяців Путін, мабуть, пошкодував про цей крок.
На початку серпня спроба президента Грузії Міхеіла Саакашвілі відновити контроль над автономною областю Південна Осетія спровокувала війну у Грузії. Росія відповіла вторгненням до Грузії. Операція «примус до миру» була тим, що Москва назвала першою справжньою війною між Росією та державою-наступником СРСР. У результаті він покарав Грузію, яка за Саакашвілі орієнтувалася на захід. Росіяни навіть скинули бомби на батьківщину Сталіна Горі.
У той час Захід був безсилий перед російським неоімперіалізмом, як і зараз перед вторгненням на Україну. Влітку 2008 року SPIEGEL писав, що «про Росію за Путіним досі судили неправильно», хоча насправді не можна було не помітити ознаки цього.
Після перестановки з Медведєвим і повернення на посаду президента Путін зовсім відкинув дотримання будь-якої пристойності. Наприкінці 2013 року він домігся від свого українського колеги Януковича – скасування угоди про асоціацію з Європейським союзом, яка готувалася роками, що спровокувало заворушення в Україні. Потім була війна на сході України та окупація Криму. Таким чином, Путін ізолював Росію від світу та оголосив її «фортецею». Він відверто перейшов до насильства.
“Раптом у свідомості росіян прокинулися і звернулися зовні нелюдські, демонічні комплекси помсти, самоствердження та ненависті”, – жахнувся російський режисер Андрєй Звягінцев.
Про це варто згадати сьогодні, коли люди ламають голову над мотивами Путіна для вторгнення в Україну, наскільки він небезпечний. На початку третього тижня війни перше питання, яке слід поставити: чи не прорахувався Путін цього разу? Чи не надто він відійшов від реальності?
Російські збройні сили просуваються повільно, кількість жертв, ймовірно, вже обчислюється чотиризначним числом, убито кілька високопоставлених генералів. В економічному плані збитки також набагато більші, ніж Кремль намагається уявити для російської громадськості. Усвідомлення цього промайнуло навіть у повідомленнях російського держагентства «РІА Новости», коли воно аналізувало наслідки санкцій для російської авіації: 777 із 980 літаків російського повітряного флоту перебувають у лізингу. Лише близько 150 машин було російського виробництва, але й ті літають із французькими двигунами та західною бортовою електронікою. Їх потрібно обслуговувати, потрібні деталі, що швидко зношуються, і запасні частини – поставок їх вже не буде. Крах авіаперевезень у Росії – лише питання часу.
Хіба спецслужби, особливо іноземні спецслужби SWR не змогли проаналізувати ситуацію? Чи Путін навіть не взяв до уваги його оцінки?
Телевізійна трансляція засідання Ради Безпеки дозволяє зробити деякі висновки. Сергія Наришкіна, директора служби зовнішньої розвідки, Путін представив там як школяра – президент ніколи б так не вчинив зі своїм підлеглим, який був би для нього опорою у цій війні. Жорстоке поводження зазнав і радник Путіна Дмитро Козак, його спецпредставник по Україні.
Інші члени Ради безпеки також значною мірою були другорядними, за винятком чотирьох постатей: міністра оборони Сєргєя Шойгу, голови внутрішньої розвідки Алєксандра Бортнікова та його попередника Ніколая Патрушева, а також Віктора Солотова, голови Національної гвардії. Його поліцейські сили підпорядковуються безпосередньо Путіну і їм доручено придушувати опір у країні. Ні функціонери у парламенті, ні в адміністрації президента не можуть втручатися у важливі рішення. Російські олігархи та підприємці також більше не мають прямого впливу на Путіна. Напевно, до нього прислухаються тільки найближчі, такі як Шойгу або Патрушев. Ймовірно, йому кажуть те, що він хоче почути, і ніхто з них не заперечуватиме вердикт Путіна.
Якби Путін виграв війну за два дні, він міг би розраховувати на ентузіазм російської еліти та повну підтримку народу. Проте бліцкриг провалився. Очевидно, що Путіна це дратує. Але є одна людина, яку кілька разів згадували в російських колах як перспективного наступника Путіна. Він був дуже тісно пов’язаний з Путіним, кілька років тому його перевели до провінції з Москви. Це Алєксєй Дюмін, і в даний час він є губернатором Тульської області, що майже за 200 кілометрів на південь від Москви. Дюмін служив у Службі безпеки президента з 1999 року, коли Путін став прем’єр-міністром, а згодом і президентом.
Коли 2008 року Путін знову взяв на себе управління державними справами, Дюмін дослужився до його начальника служби безпеки та ад’ютанта. Він також повернувся до Кремля з Путіним у 2012 році, де став заступником начальника всієї служби безпеки та заступником служби військової розвідки ГРУ. Дюмін був одним із лідерів анексії Криму. Пізніше його було призначено заступником міністра оборони, тепер у званні генерал-лейтенанта.
Той факт, що Путін призначив його губернатором у Тулі в 2016 році, лише через кілька місяців, багатьох тоді здивував, зокрема й самого Дюміна, але в цьому могла бути своя логіка, адже в московському політичному космосі, що інтригує, альпіністи швидко прогорають. Путін захоплюється Дюміним за його відданість справі, його глибоке коріння в розвідувальному співтоваристві та його досвід участі у складних операціях. Крім того, при використанні у вищих колах влади Дюмін, молодший за нього на 20 років, буде вважатися свіжою силою, не пов’язаною з попереднім істеблішментом. Ймовірно, навіть сам Путін не знає, коли покине політичну сцену, це може залежати і від того, чим закінчиться війна в Україні.
