Ескалація у Сирії розпочалася після того, як Москва безапеляційно відкинула мирний план Ердогана завершення війни в Україні. Пише Главком
Поки путінська армія готується до чергових великих наступів на українських фронтах, неприємності для Кремля прийшли звідки не чекали. Дружній режим сирійського диктатора Башира Асада опинився на межі краху, а залишки російського контингенту, що лишилися в Сирії, мало чим можуть йому допомогти.
28 листопада повстанці сунітського угрупування «Хайят Тахрір аш-Шам» (ХТШ) та їхні союзники розпочали наступ на друге найбільше місто країни Алеппо та доволі швидко захопили його, виклавши відеозвіти з резиденції сирійського президента. Урядові війська підтвердили, що вийшли з Алеппо «заради перегрупування та здійснення контрнаступальних дій».
Бійці опозиції не відмовили собі в задоволенні показати палац Башира Асада зсередини
Противники Асада оголосили, що їхній наступ став відповіддю на часті удари російської та сирійської авіації по районах, де зосереджені повстанські сили, зокрема, по Ідлібу. Повстанці повернули собі контроль над Алеппо вперше з 2016 року, коли відступили з нього під тиском військ Асада. Також вони повністю захопили провінцію Ідліб та наблизилися до важливого міста Хама. З’явилася інформація і щодо початку заворушень в столиці Сирії – Дамаску, конфліктів між різними підрозділами урядової армії та навіть захоплення президентського палацу. Російські військові та дипломати нібито в терміновому порядку почали залишати місто.
Повстанці в центрі міста Алеппо, яке взяли без серйозного супротиву
Фото: Reuters
Коли наступ «Хайят Тахрір аш-Шам» тільки розпочинався, Асад примчав до Москви просити допомоги у головного партнера, навіть не дочекавшись повернення Володимира Путіна з Казахстану. Ситуація на той час для Асада вже ставала критичною: сирійська армія та російські війська в регіоні виявилися просто не готові до такого «нахабства» противника.
Вже в перші дні наступу повстанське угрупування захопило важке озброєння і військову техніку у сил режиму, серед якої багато «подарунків» з Росії. Чинити опір було банально нікому: найбільш боєздатні російські частини з колишніх найманців «Вагнера», які свого часу грали визначну військову силу в регіоні, випарувалися стараннями самого Кремля.
По гарячих слідах Москва зробила кадрові висновки щодо сирійського провалу: був відправлений у відставку командувач угрупування російських сил в Сирії Сергій Кісєль, а також «на килим» викликали командира підрозділу російських спецпризначенців Вадима Байкулова, який втратив і людей, і техніку.
Одна з баз зберігання російської військової техніки, що дісталася повстанцям
«Ми за те, щоб сирійська влада навела лад у себе в країні і відновила конституційний порядок якнайшвидше», – недвозначно відреагував на події в Сирії кремлівський глашатай Дмитро Песков.
Оговтавшись, російська та сирійська авіація розпочали серію вже підзабутих повітряних атак по позиціях противника в Алеппо та Ідлібі, і просування повстанців було дещо загальмоване. Вони навіть взяли паузу на 24 години, але потім пішли у наступ знову. І навряд чи ситуація вже повернеться до статусу-кво, що існував ще кілька днів тому.
Як змінювався контроль над Сирією з 27 листопада (червоним – територія під контролем урядових сил, зеленим – під контролем опозиційного уряду Сирії та турецьких збройних сил, жовтим – курдськими збройними силами)
Сирійський диктатор намагається демонструвати бадьорість духу заявами про те, що Сирія продовжує захищати стабільність і територіальну цілісність від усіх терористів і їхніх прихильників за допомогою своїх союзників і друзів. Щоправда, у друзів нині своїх проблем вистачає …
Як все починалося
Громадянська війна у Сирії, в яку згодом була втягнута низка інших країн, спалахнула у 2011 році на хвилі «Арабської весни». Протести опозиції, яка вимагала відставки Асада, що успадкував владу ще в 2000 році, демократичних реформ і звільнення політв’язнів, призвели до низки заворушень у великих містах країни та розрослися до повномасштабного конфлікту. Якщо на початку бойові дії велися між проасадівськими урядовими військами та опозиційною Вільною сирійською армією, то згодом на цьому полі з’явилися курдські та ісламістські угрупування та сумнозвісна «Ісламська держава». Остання, відома своєю радикальною ідеологією та жорстокістю, захопила значну території Сирії та Іраку.
У 2014-му саме для боротьби з ІДІЛ здійснили свою військову інтервенцію США та їхні союзники, а в 2015-му на офіційне запрошення Асада і теж під приводом боротьби зі світовим тероризмом в регіон увійшли російські війська. Під шумок боротьби з ІДІЛ сирійські урядові війська в 2016 році змогли відбити у опозиційних формувань Алеппо.
Тоді ж в конфлікт вступила Туреччина, яку турбувала небезпека не стільки «Ісламської держави», скільки від сирійських курдів, які докучали Анкарі уздовж кордону створенням своєї автономії.
Після того, як ІДІЛ було розгромлено (хоча її залишки й досі контролюють пустельні райони), росіяни нікуди з Сирії не вийшли і лишили тут війська та військові бази, хоча Кремль кілька разів оголошував про перемогу та згортання антитерористичної операції. Друг Москви Асад не міг почувати себе в небезпеці – його противники зброю не склали і вимагали його усунення від влади.
Певних успіхів Асаду за допомогою Росії (особливо стала в нагоді її авіація) та ліванського угруповання «Хезболла» досягти вдалося. Ця коаліція загнала повстанців у своєрідну резервацію в провінції Ідліб, яка контролювалася, в основному, «Хайят Тахрір аш-Шам». Також в Ідлібі базувалися повстанські угрупування, яких підтримує Туреччина.
У 2020 році саме Анкара та Москва досягнули домовленості щодо припинення вогню в Ідлібі. Це зупинило намагання урядових сил взяти бунтівну провінцію під контроль, і з тих пір у регіоні панувало відносне затишшя. Втім, збройний конфлікт між Туреччиною та курдськими угрупованнями на території Сирії тривав.
Результатом кровопролиття в Сирії та її розподілу на кілька зон контролю (уряд, що контролював близько 70% території; Туреччина, курди, ІДІЛ… ) стала величезна гуманітарна криза – понад 300 тис. загиблих та майже сім мільйонів біженців, які наповнили насамперед Європу.
І ось – новий виток протистояння у регіоні. Причому такий розвиток подій читався: ще у жовтні спецпосланець генсекретаря ООН у Сирії Гейр Педерсен на Раді безпеки попереджав, що бойові дії в Газі та Лівані можуть стимулювати відродження сирійського конфлікту, який свого часу зайшов у тупик, але не вигорів повністю. П’ять іноземних армій, що перебувають на території Сирії, – явно не слугують запорукою стабільного миру.
Асад потрапив в «ідеальний шторм»
Противники Асада майже ідеально скористалися складною ситуацією, в якій опинилися сирійський диктатор та його союзники. Ізраїль завдав серйозного удару по підтримуваній Іраном ліванській «Хезболлі» – саме її бійці свого часу зіграли ключову роль в допомозі військам Асада. Також Ізраїль посилив свої авіаудари на території Сирії по інших військових об’єктах, пов’язаних з Іраном. Командир повстанської бригади «Джейш аль-Ізза» Мустафа Абдул Джабер прямо заявив, що саме відсутність іранських проксі сприяла такому бліцкригу на Алеппо, яке останні вісім років перебувало під контролем сирійського уряду.
Поки Іран відволікався на «священну війну» з Ізраїлем, російські війська зависли у не менш екзистенційному для кремлівської верхівки конфлікті в Україні. І питання пріоритетів Путіна тут грає явно не на користь Асада. Повстанці та Туреччина, вуха якої проглядають за ворогами сирійського диктатора, просто не могли упустити такий вдалий момент, аби перевернути шахову дошку в регіоні. Якщо Асада підтримують Росія, Іран, Ірак, Об’єднані Арабські Емірати, то сирійська опозиція, окрім Туреччини, отримує допомогу від західних країн.
Сирійські повстанці спалюють портрет Башира Асада
фото: Deutche Welle
Для стороннього спостерігача ситуацію ускладнює й те, що в нинішній ситуації нема чіткого поділу на чорне та біле – прихильники Асада та опозиції. Позиції симпатиків тих чи інших з часом змінювалися, а недруги сирійського диктатора одночасно воюють й між собою та захоплюють території один у одного. Навіть бойовики нібито розгромленої свого часу «Ісламської держави» утримують свій клаптик багатостраждальної Сирії і досі є фактором, який не можна ігнорувати.
Цікаво, що майже з самого початку наступу протурецьких сил в Сирії в ньому з’явився і український слід – хід операції активно коментувала українська розвідка. Так, відомство Кирила Буданова ледь «не з місця подій» повідомляло про втрати серед російських військ та зниклих без вісті сотні російських військових, а за інформацією видання Kyiv Post, інструктори ГУР навіть брали участь у підготовці атаки. Цю ж інформацію згодом розповсюдили російські інформаційні агентства, які стверджують, що українські радники допомагали в підготовці безпілотників. Самого Буданова, мабуть, мають тішити заголовки тамтешніх ЗМІ на кшталт «Терористичні групи захопили Алеппо за допомогою США та України». Російські пропагандисти, які стільки років підтримували міф «Сиріянаш» вже почали обережно відсторонюватися від Асада, пояснюючи його нинішні проблеми тим, що друг Путіна… погруз в корупції.
Офіційно Туреччина заперечувала свою причетність до атак на сирійські війська, проте деякі деталі чудово ілюструють реальний стан справ і справжнього бенефіціара цієї ескалації. Так, донька турецького президента Реджепа Ердогана Есла виклала в соцмережах фото турецького прапора над Алеппо із підписом: «100 років по тому прапор Османської Турецької імперії майорить над провінцією Алеппо».
Нема сумнівів, що у разі падіння режиму Асада Анкара спробує конвертувати цю військову перемогу в контроль над новим сирійським урядом. У такому разі, скоріш за все, Туреччина робитиме ставку на ісламістів, що може своєю чергою викликати незадоволення інших впливових гравців в регіоні.
Капкан для Путіна
«Обличчя» наступу – угрупування «Хайят Тахрір аш-Шам» – є уламком знаменитої «Аль-Каїди» і, м’яко кажучи, не є шанованою в цивілізованому світі організацією. Вона вважається терористичною в США та Євросоюзі, і навіть в Туреччині. Лідер ХТШ Абу Мохаммад аль-Джаулані багато років був одним з лідерів джихадистів в Іраку та Сирії. Щоправда, наразі організація намагається відійти від свого «кровожерливого» іміджу і намагається не педалювати джихадістську ідеологію. Така зміна риторики може пояснюватися тим, що «Хайят Тахрір аш-Шам» намагається залучити у коло своїх прихильників якомога більше сирійців, яким набрид Асад, стати центром тяжіння для інших повстанські течій та здобути прихильність спонсорів.
Науковий співробітник Інституту Брукінгса Аслі Айдінтасбас в коментарі CNN висловлює думку, що наявність такого екзотичного, але ефективного опонента Асада, створює дилему для західних урядів.
«Чи вони повинні підбадьорювати опозицію, яка захоплює друге за величиною місто Сирії Алеппо, чи вони насправді повинні хвилюватися про те, що місто потрапить під владу ісламістів?», – задається питанням вона.
Айдінтасбас вважає, що події, що розгортаються в Сирії, свідчать про новий баланс сил у країні, коли Туреччина стає «головним актором», в той час як влада Росії ослаблена, а Іран перебуває «на задньому плані».
В Україні удар під дих Асаду, який підтримував на словах російську «СВО», були сприйняті зі зрозумілою зловтіхою, як і будь-який ляпас кремлівським агресорам та їхнім поплічникам. Але чи таким болісним він буде для Кремля?
Старший науковий співробітник фундації Eni Enrico Mattei з питань Близького Сходу та Африки Стівен А. Кук у своїй експертній довідці зазначає: попри те, що Росія повністю задіяна у своїй боротьбі в Україні, вона ще має свої сили в Сирії. Вони складаються з військових літаків та ударних вертольотів, а також військової поліції та солдатів, які розкидані по двадцяти базах. «Значна частина російської військової підтримки Асада була у формі невибіркових бомбардувань повстанських районів з повітря, тоді як «Хезболла» підтримувала режим на землі», – зазначає аналітик.
Кук зазначає, що лише повітряних сил, навряд чи буде достатньо, щоб відбити повстанців. На його думку, Росія, безсумнівно, захищатиме свої позиції в Сирії, а от щодо того, чи включатиме це обов’язковий захист Асада, – є питання. Додамо, що у Путіна вже є досвід переховування у себе колишніх «дружніх» президентів, які з далекого Ростова оголошуватимуть себе єдиними «легітимними».
Тим часом антиасадівська бойова опозиція вже оголосила, що пропонує диктатору сідати за стіл перемовин. Втім, при цьому пообіцяла не зупиняти бойові дії, поки не розпочнеться політичний процес.
У 2020-му відносний мир в Сирії настав після того, як відповідні перемовини провели Туреччина та Росія. Можливо, аналогічну конфігурацію вершителів долі Сирії ми побачимо і цього разу. Кілька днів тому шеф російського МЗС Сергій Лавров вже провів зустріч термінові переговори зі своїм турецьким колегою Хаканом Фіданом під час яких висловив свою «крайню стурбованість небезпечною ескалацією ситуації в Сирії».
Реджеп Ердоган завдав удару в спину Баширу Асаду. Тепер долю сирійського диктатора будуть вирішувати без його участі?
Цікаво, що ця ескалація розпочалася незадовго після того, як Москва безапеляційно відкинула мирний план Ердогана завершення війни в Україні. Звісно, це може бути просто збігом, а може бути й частиною мозаїки з дуже настійливого запрошення агресора до глобальних перемовин. І не тільки з боку Ердогана. У турецького лідера в рукаві зараз – ціла низка козирів, в той час як російський диктатор розтратив їх.
Павло Вуєць, «Главком»
Нагадаємо Путін та Кім Чен Ин. Хто кого використає у війні з Україною?
