24 серпня у широкий прокат вийшла кінострічка режисера Олеся Саніна “Довбуш”.
Про особливості сценарію фільму, постать самого Олекси й те, чого очікувати глядачам і читачам від історії про карпатського героя, читайте в інтерв’ю Суспільного з Василем Карп’юком — автором трьох книг про опришка, одна з яких “Довбуш. Гідність або забуття” написана на основі сценарію стрічки.
Як почалася ваша співпраця з командою фільму “Довбуш”?
— То був, напевно, 2018 рік, бо фільм дуже довго знімався, дуже довго над ним працювали. Якось я повернувся увечері додому і побачив повідомлення у Facebook – писала учасниця команди кінострічки Іванна. Вона сказала, що зі мною хоче зв’язатися Олесь Санін, має якусь справу. Для мене це було дуже несподівано, цікаво, бо я на той час тільки знав, хто такий Олесь Санін, лише бачив його фільми “Поводир”, “Мамай”. І це був хтось далекий, недосяжний, хто нині творить сучасне українське кіно. Але вже через хвилин 15 я написав у відповідь номер телефону. Подзвонив Олесь Санін і сказав, що йде підготовча робота над сценарієм до фільму “Довбуш”. І запросив мене долучитися, як редактора сценарію, як носія гуцульського діалекту.
Тобто ваша роль у розробці сценарію — це саме діалект і діалоги? У чому полягала редакторська робота?
— Вийшло не просто, як редакторська робота. Початково так — Олесь надіслав тодішню версію сценарію. Я пробував переробляти діалоги, додаючи якісь гуцульські конструкції. Тобто завдання було не просто дати діалект. Бо ж якби зробили все діалектом, то далеко не всі б зрозуміли. Треба було дати діалект тією мірою, щоб шарм Гуцульщини відчувався, але водночас, щоб мову героїв розуміли всі. І вже восени я поїхав до Києва, і ми почали роботу зі сценарієм. Було кілька візитів по кілька днів — тиждень-два. На тоді була перша версія сценарію готова. Початково її писав Василь Портяк. Далі, коли вже йшлося ближче до знімання, більш сучасну версію на сучасній драматургії побудував Максим Черниш.
Олесь Санін хотів, щоб це був не просто класичний, добре зроблений сценарій, не просто сюжет, а й відповідні сцени, відповідні меседжі, і поставити їх так, щоб воно зазвучало, як треба. Фактично, він сам дуже багато працював, і разом з ним працювали й ми. Проходили кожну сцену багато разів, годинами проговорювали над кожною сценою. Писали діалоги, переписували їх, сцени якісь викидалися, якісь додавалися. Певний час я брав участь чи був присутній на зйомках. Фрази, деякі репліки, які звучать з діалектом, — я їх говорив з тим наголосом, з тим акцентом, як буде по-гуцульськи. Щоб фраза і літературно була зрозуміла, але акцент чи наголос відразу дає атмосферу. І актори далі на камеру вже повторювали у такому форматі.
В чому, на ваш погляд, сила цього сценарію?
— Щонайменше, він дуже несподівано дає нову історію про Олексу Довбуша. Тобто цей фільм — не те, що ми знаємо про Довбуша, не те, що ми чули в пісні, не те, що можна прочитати в художніх творах, написаних про опришка досі. Тобто Олесь Санін запропонував зовсім інші акценти. І це — історія не про Довбуша і Дзвінку, не про зраду. Це — історія про героя, який зумів вирватися з того стану, в якому перебували на початку XVIII століття гуцули, зумів подати нову ідею, відчуття людини, відчуття гуцула. Тому він став такою легендарною постаттю, якою захоплюються вже сотні років.
Наскільки під час опрацювання сценарію/написання книги ви зважали на специфіку Гуцульщини? Маю на увазі діалект, архетипи, вбрання, символи, фольклор.
— Я думаю, з цього погляду фільм — надзвичайно добрий. Була залучена величезна команда людей: спеціалісти з історії, фольклору, етнографії, багато костюмерів, які максимально відтворили саме тогочасний одяг, тогочасний побут. Гуцульщина часів Довбуша — це не та Гуцульщина, яку ми зараз можемо собі уявити, почувши це слово. Одяг достатньо сильно відрізнявся. Тоді Олекса Довбуш не носив щодня вишиванки, бо вишиванка, по-перше, з’явилася у широкому вжитку трохи пізніше, а, по-друге, це був дуже коштовний одяг, який звичайні селяни не могли собі дозволити.
Саме до відтворення епохи, відтворення регіону дуже-дуже багато було докладено праці. Тут є не лише Гуцульщина, а й польська частина. Хоча з цим було простіше, бо вигляд польського вояка більше зафіксований, є багато джерел. Але щоб їх показати автентично, треба було все це дослідити, що для фільму, власне, і зробили. Крім того, дуже багато локацій відвідали на заході України, відібрали найбільш доречні.
Чи складно було акторам повторювати діалектизми?
— Частково було складно, бо, звісно, що це — абсолютно нове. Але фільм має специфіку: тобто це не зняли перший кадр чи кілька дублів, і як сказав актор, так і залишилося. Були переозвучення, доозвучення — усе зробили, щоб було так, як треба. За час зйомок, а це — досить тривалий період, актори відчули, як це. Зрештою для Олексія Гнатковського — актора Франківського драмтеатру — це було простіше. Він усе добре знав, гарно навіть імпровізував у деяких моментах.
Під час створення сценарію, написання книги на які джерела переважно спиралися?
— Для документальних епізодів, свідчень з життя Довбуша є збережені у польських архівах свідчення судів над опришками, свідчення Штефана Дзвінчука, який за легендою вбив Довбуша. Ці документальні матеріали є перекладені на українську мову в працях Володимира Грабовецького, Юліана Целевича. Це — ще кінець XIX — початок XX століття. З художніх — це, звісно, “Довбуш” Гната Хоткевича, повість “Олекса Довбуш” Григорія Смольського. Є і в Агнона Шмуеля — єврейського письменника родом з України, з Бучача, є в Леопольда фон Захера-Мазоха оповідання про Довбуша. Є й у Францішека Карпінського — польського письменника, який писав із власного родинного досвіду епізод стосунку з Довбушем. Довбуш був присутній при його народженні.
Наскільки наш глядач потребував такого кіно про гордого, норовистого, можливо, безкомпромісного українця?
— Такий фільм дуже доречний, оскільки Україна перебуває у стані війни, у стані боротьби. Сотні років легенди про Довбуша давали гуцулам сили. Я думаю, цей фільм дозволить усім українцям дізнатися про цього персонажа більше. Він, як ідеться у деяких переказах, став “князем гір”, “князем Карпат”. Як дослідив Юліан Целевич, бували героїчні вчинки й в інших опришків в інші часи, що теж зафіксовані в документах, судових справах, свідченнях, але в легендах вони приписані Олексі Довбушу. Події, які відбувалися через кілька десятків років після Довбуша, приписували йому, бо це — такий збірний образ хороброї людини, яка здатна зробити щось героїчне.
Коли знімають екшн-фільм про героя, є загроза перенаситити його пафосом або зробити “попсовим”. Як уникнути цього на рівні тексту/сценарію?
— Писати живою мовою, а не гаслами. Так і можна застерегтися. Тому, коли працювали над якимись репліками, діалогами, то було завдання сказати так, дати таку фразу, яку сказав би гуцул. Навіть якщо це щось важливе, якесь повідомлення, слоган, то дати тією мовою, щоб воно звучало природно, автентично. Тож як вберегтися? Тут залежить від самого автора, від творця. І я думаю: на цьому етапі української культури постаті Довбуша дуже пощастило, що якраз зайнявся створенням фільму про нього Олесь Санін, який має це чуття, який знає, як зробити такий фільм. Він відчув Довбуша, зрозумів його і захотів показати Олексу таким, як він його розуміє.
Чому люди мають подивитися, прочитати “Довбуша”?
— Як мінімум, це — просто видовищний фільм, захопливий. Це — прекрасний, класний бойовик, який відбувається в Україні, на українському ґрунті. Але так само, я думаю, він буде цікавим для експорту. І з не меншою зацікавленістю його дивитимуться у світі, бо “Довбуш” має не просто свої жанрові особливості, а й ще — оцей український, гуцульський світ, який для світу та й для широкої української авдиторії є новим. Навіть не через те, що це — українське кіно, а тому, що це — дуже класне кіно. Тому треба його подивитися.
