Репресований «губернатор»: історія про колишнього очільника Івано-Франківської ОДА Василя Павлика

Головою виконкому обласної ради Василя Павлика було обрано у 1990 році. До того часу 52-річний Павлик уже встиг пройти шлях від змінного майстра до головного інженера об’єднання «Прикарпатліс», майже два роки провести у кріслі директора Івано-Франківської меблевої фабрики та більш ніж пів року на посаді першого заступника голови виконавчого комітету.

Проте на посту головного виконкомівця Василь Остапович перебував не довго, і вже у червні наступного року, у зв’язку із прийняттям у грудні 90-го Закону УРСР «Про місцеве самоврядування», головою обласного виконавчого комітету став тодішній голова обласної ради Микола Яковина. Павлик знову отримав портфель першого заступника.

Його повернення на політичний «олімп» області було неочікуваним для всіх, в тому числі і для самого Василя Павлика, до того ж мало явно скандальний відтінок.

У перших числах березня 1992 року на сторінках газети «Галичина» був опублікований своєрідний прогноз щодо того, хто ж стане представником Президента в області (згідно ухваленого напередодні, 5 березня 1992 року Закону України «Про Представника Президента України»). Прізвище «Павлик» там не фігурувало (хоча згадувалися Степан Волковецький та Микола Яковина). Однак 20 березня Представником Президента у Івано-Франківській області Леонід Кравчук призначив саме Василя Остаповича Павлика.

«До того моменту я не був знайомий з Леонідом Кравчуком, – пригадував в одному з інтерв’ю «ЗК» екс-представник Президента. – Думаю, враження на нього справив мій виступ на пленумі виконкому у 90-му році, на якому він був присутній. Раніше я ніколи не виступав, бо взагалі не любив публічності. А тоді, пам’ятаю, мені подзвонили з обкому партії, а на той час це була ще досить серйозна організація, і сказали, що я обов’язково повинен взяти слово».

Після доповіді до Василя Остаповича підійшов помічник Президента Леоніда Кравчука і висловив велике зацікавлення промовою.

«У 92-му, коли мене призначили Представником Президента, я не приймав участь ні в  якому конкурсі, – переконував екс-очільник Прикарпаття. – Кравчук просто викликав мене до себе, коли я був у Києві і спитав чи згідний я бути його представником в області. Я сказав, що згідний. От і все».

Коли після розмови з Президентом Павлик повернувся до Івано-Франківська, відразу з’явився Указ про його призначення на нову посаду. Таке рішення Леоніда Кравчука викликало неоднозначну реакцію окремих депутатів обласної ради. Починаючи від березня 1992 року, протягом двох наступних років на Прикарпатті, замість одного консолідуючого центру, функціонувало два. Осередки були практично рівноправні, але постійно перебували між собою у стані відкритої конфронтації. Ними стали обласна рада на чолі з «рухівцем» Миколою Яковиною та обласна державна адміністрація, якою керував Представник Президента в області Василь Павлик.

Уперта боротьба за владу в регіоні точилася по всіх флангах, в тому числі і у ЗМІ. У пресі, що тоді була практично підконтрольна НРУ, про Василя Павлика писали або погано, або нічого, а записи та фотоплівки з його виступами усі до одного «загублені» в архівах і сьогодні. Були з боку «рухівців» і більш рішучі дії: 8 липня 1993 року обласна рада написала звернення до Президента України з вимогою замінити в області свого представника. Проте Павлик і далі перебував на посаді.

Суперництво у кулуарах «білого дому» тривало аж до лютого 1994 року. Тоді в Україні прийняли Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», відповідно до якого після виборів голів рад усіх рівнів, вони повинні були очолити виконавчі комітети відповідних рад. Посада Представника Президента скасовувалася. Павлик на посаду голови облради балотувався,проте зайняти її так і не зміг.

Протягом трьох наступних років Василь Павлик вимушено перебував без роботи. І хоча згідно з законодавством, екс-намісника області повинні були забезпечити посадою не нижчою, ніж та, що він займав, тобто директорською, нова обласна «верхівка» виконувати чинне законодавство не поспішала. Більше того, вела проти Павлика «партизанську» війну, знаходячи різні способи не допускати його навіть до тих посад, що призначали йому з Києва.

«Вакансій було багато, але мене не брали нікуди з 94-го по 97-ий роки, – пригадував Василь Павлик. – Це чорні сторінки в моїй біографії і після того періоду я відношу себе до числа репресованих новою демократичною владою».

Після трьох років без змоги заробітку, Василю Павлику таки вдається влаштуватися на роботу. За розпорядженням зі столиці його призначають директором ЗАТ «Івано-Франківськтурист», де він працював протягом семи років.

Після закінчення трудового контракту в «Івано-Франківськтуристі», протягом трьох років Павлик викладав у Західноукраїнському економіко-правничому університеті. Проте політичний шлейф і далі переслідував екс-керівника регіону.

«Коли у 98-му році мені призначили пенсію, це було лише 42 гривні, тобто мінімальна на той час, – згадував Василь Остапович. – А такого ж бути не могло, бо я офіційно на той час вже був службовцем першого рангу. Потім виявилося, що за 98-99 роки мені не виплатили 30 тисяч пенсії, тобто від самого початку неправильно нарахували. Думаю, це зробили цілком свідомо».

Історія долі цього губернатора хоч і непроста, та все ж має щасливу розв’язку. Згодом Василь Павлик почав отримувати «правильну» пенсію. Перебуваючи на законному відпочинку, займався справою для грядущих поколінь – складав хронологічну довідку свого роду.

6-го квітня 2016-го року серце Василя Остаповича Павлика обірвалося. Він помер у віці 77-ми років, залишивши по собі світлі спогади.