Родина 38-річного Робі Тейфела восьмий рік живе у Франківську. Спершу своїм домом вони називали берег Бистриці, але от уже другий рік знімають повноцінний будинок.
І мріють про свій власний – з землею під город, аби там працювати, як звичайні галичани, пише Репортер.
Діти вчаться помаленьку
Родина Тейфелів мешкає на Целевича. На подвір’ї багато дитячих іграшок, одразу видно – прийшли, куди треба. Але у дворі порожньо.
Двері двоповерхового будиночку відчинені навстіж. Але на першому поверсі знову нікого. Голосні звуки телевізора доносяться з другого поверху. Там у великій і просторій кімнаті на низькому ліжку сидять Робі з дружиною Гітою. Батьків пообступали дрібненькі діти. Усі дивляться телевізор – якийсь угорський канал.
Українською говорить лише Робі, зрідка переходить на російську. Дружина та діти українську розуміють, але не дуже розмовляють.
В хаті чисто, порядок, як лише це дозволяє, коли так багато малих і вони переважно хлопці.
Вони з Мукачівського району Закарпаття. У Франківську живуть восьмий рік. Гіта трьох дітей народила тут. Старшому сину – 20 років, найменшій доньці – чотири. Всього нині мають 10 дітей. Різниця між дітьми – рік-два.
Мають трьох школярів. Усі ходять у перший клас 24 школи – їм сім, вісім і десять. Робі довго рахує, скільки синам років. Сміється, коли хоче когось покликати, то спершу довго перебирає всі імена, а вже тоді кличе того, кого треба.
«Діти вчаться помаленьку, не жаліються, що їх хтось ображає чи що з ними не так обходяться, як з іншими, – говорить Робі. – І це добре».
Завжди хотіли змін
Робі щойно прийшов з роботи. Він вже чотири роки працює у одного поважного чоловіка на дачі, який йому довіряє і завжди помагає. До роботи бере трьох старших синів. Разом фундамент заливають, балкони роблять. Робі також береться до будь-якої іншої роботи на будові чи вантажником, підпрацьовує, аби прогодувати велику родину. Скаржиться, що нині багато заплатили за комуналку. Дружина отримує соцдопомогу як багатодітна мати. Але зараз тих грошей нема, бо лиш подали документи. Каже, кожні півроку треба подавати заново.
Робі народився у Казахстані. Його батьки їздили туди на сезонні роботи на цегляний завод. Але завжди на зиму поверталися в Закарпаття. Потім знову збиралися на заробітки і знову поверталися.
Коли Робі подорослішав, то завів свою сім’ю і так само їздив. Але от уже кілька років його родина живе у Франківську.
Кажуть, завжди хотіли щось змінити, зняти квартиру, осісти. «Але нас не пускали, бо ж багато дітей, – говорить Робі. – Хоча, швидше через те, що ми ромської національності».
На Закарпатті не мають свого будинку. На зиму всі тулилися в одній кімнатці зі стареньким батьком Гіти, а на літо їхали до Франківська, на річку.
Робі каже, тут краще, бо є робота. На Закарпатті геть сутужно.
«Вірте не вірте, а мені страшно дзвонити додому до братів й сестри, – розказує чоловік. – Жаліються, що їм дуже тяжко. В місяць раз дзвоню, аби знати, як вони, і все».
Не всі нечемні
Аби знайти добру роботу – треба мати документи. Робі мріє, аби старший син влаштувався офіційно. Зараз старається зробити йому документи. У самого їх теж нема, бо все погоріло.
Чотири роки тому, у грудні, коли родина ще жила на березі річки, їхній шалаш згорів. Добре, що всі живі. Робі отримав сильні опіки, бо ще забігав у вогонь, аби пересвідчитися, що всі вийшли. Дружина тоді була у пологовому. У неї єдиної вціліли документи.
Після тої пожежі Робі два місяці лежав у лікарні. Йому робили пересадку шкіри. Грошима на лікування допомагали віряни із церкви, до якої багато років ходить Робі. Каже, вдома відвідував реформатську церкву. Там грав на гітарі, співав духовні пісні.
Розказує, що з ним у палаті лежали четверо чоловіків з різними травмами. То оскільки він уже чувся краще, то допомагав їм, ходив до аптеки по ліки. І одного разу прийшов новий пацієнт, то обурювався, мовляв, як це ромові гроші довіряють?! Робі це почув випадково. Каже, було образливо, але потім себе заспокоював тим, що все-таки четверо проти одного йому повірили, а це вже добре.
«Недавно на маленькому базарі на Тролейбусній побачив таку ситуацію. Там нагорі є магазин, і якась жінка щось винесла звідти, продавщиця вибігла за нею, – розказує чоловік. – А біля магазину жінки торгували городиною і питають: «Що, циганка якась?». Як щось не те – циганка. А інші що, не крадуть?».
Робі запевняє, що в його родині ніколи такого не було, нема й не буде. Батьки вчили з дитинства заробляти працею. Він так і живе, і дітей так вчить.
«Я завжди помічаю, от, йдемо з дружиною по вулиці і йдуть попри нас жінки і хапаються за сумку, – продовжує Робі. – Коли я був малим, у нас по сусідству жив чоловік і в нього на городі росли гарні сливи. Він усе казав, що ті сливи пораховані і не дай Боже я одну візьму – він буде знати. Я це дуже собі запам’ятав і боявся. Аби якась слива не впала, аби він не подумав, що я вкрав».
Робі каже, погані люди є у всіх націй. Так і серед ромів, але через них роблять висновок про всіх. «Але ж не всі такі нечемні», – зітхає чоловік.
Гіта пробувала влаштуватися на роботу прибиральницею чи вулиці підмітати – не беруть, бо ж ромка.
«Нам обіцяли, як отримаємо документи, то допоможуть знайти недорогий будинок десь у селі, – каже Робі. – Якщо є свій дім і земля, то можна працювати вдома. Ми би так і хотіли».
