Тарас Патроняк із 2007-го працює водієм-сапером у Державній службі надзвичайних ситуацій. З початку повномасштабного вторгнення піротехніки з Івано-Франківська мають багато ротацій на деокуповані території.
У Тараса їх три. Про свій шлях у професію, ротацію та труднощі, з якими стикаються спеціалісти, він розповів ГЛУЗDу в інтерв’ю.
Сапери — це як маленька сім’я
Після закінчення університету Тарас Патроняк пішов на службу в Повітряні сили ЗСУ й надалі хотів пов’язати зі службою життя. Тоді в Івано-Франківську на базі ДСНС мала формуватися частина повітряних сил для гасіння пожеж, але, за словами Тараса, через політичну ситуацію у 2005-му процес створення припинився та більше не поновлювався.
Вирішив, що точно має йти на службу в ДСНС, але про групу піротехнічних робіт ще тоді не знав. Пропонували роботу у пожежній частині рятувальником, хіміком-інженером, і була ще вакансія сапера.
Начальник кадрів поглянув на Тараса й засміявся. “Не боїшся?” — спитав. “Та ні. Не боюсь. Піду”. Отак спонтанно обрав професію сапера. Та спочатку мав пройти первинну підготовку як пожежник-рятувальник, а після того поїхав у село Ватутіне, що на Харківщині, у Міжрегіональний центр гуманітарного розмінування та швидкого реагування. Там здобув фах сапера за напрямком сапер розмінування.
“Перший виїзд був звичайний, буденний. Більше враження про професію сапера я отримав, коли формували ротацію для розмінування складів артилерійських боєприпасів у селі Новобогданівка Запорізької області. Там у 2008-му вони вибухнули на величезній території, приблизно 140 гектарів. Я виявив бажання поїхати в цю ротацію у складі п’яти осіб. Колектив був бомбезний. Це поєднання важкої праці та дружності. Ми завжди разом увечері проводили час, а ще спільно займалися спортом. Нас навіть жартома називали спортротою. Це був найколосальніший досвід на початку моєї служби, який я отримав”, — ділиться спогадами Тарас.
На думку сапера, якості, якими має бути наділений працівник піротехнічної групи, формуються в процесі служби, роботи в колективі. Та каже, що слід працювати над витримкою, над зваженістю в ухваленні рішень, щоб не підвести побратимів, слідкувати, щоб вони не прийняли якихось необдуманих рішень.
“Сапери — це як маленька сім’я, де все формується на взаємній допомозі та взаєморозумінні, а це вже формує тебе як спеціаліста”, — каже сапер.
“Якщо сапер не відчуває страху — йому треба покинути цю роботу”
Тарас Патроняк каже, що кожен із піротехнічної групи при ухваленні рішення працювати сапером розуміє, з чим він може стикнутися. Вони усвідомлюють, що працюють з речами, які в будь-який час можуть завдати травм чи спричинити летальність. Особливо із початку війни в Україні.
“Із 2014 року групу залучали неодноразово. Моя перша ротація була у 2017-му в Донецьку область, місто Гірник. Мешкали на базі санаторію з групою “Евакуація 200”. Вже тоді ми побачили, скільки є жертв цієї війни, і, на жаль, бачили смерть, як хлопці їдуть, забирають тіла й відвозять до родини. Після того їздив ще раз у 2018-му у село Новобахмутівка”, — розповідає Тарас.
Ротації тривають від 45 діб до 2 місяців. Впродовж цього часу розміновують, а також за потреби чи вказівки керівництва можуть виїздити на виклики громадян. Контраст роботи відчувався, бо східні міста на той час уже відчули смак сусідства з московитами.
“Авдіївка була сильно обстріляна, було дуже багато слідів розривів від боєприпасів. І якось люди навіть контрастували. Не буду казати про якийсь інший менталітет, бо люди в країні однакові. Та загалом відчувався вплив російської пропаганди”, — розповідає чоловік.
Після повномасштабного вторгнення ротації почастішали, тож почали у кілька разів збільшувати склад особових груп. Відділення розмінування не лише розростається, а й осучаснюється, розповідає Тарас. Є машини механізованого розмінування, механізованої розвідки. Зокрема, це дрони, щоб перевіряти території, куди важко дістатись і де є небезпека.
Перша та друга ротації Тараса після повномасштабного вторгнення були у Київську область, а третя у Чорнобаївську ТГ, село Посад-Покровське.
“Бородянка, про яку багато говорили, була у мене перед очима. Фактично місто просто зруйноване. Якщо ви собі можете уявити величезний дев’ятиповерховий будинок з трьома під’їздами, то середнього під’їзду просто не було. Приліт авіабомби його зруйнував вщент від верху до основи. І це не один такий будинок, їх безліч. Вражало, що на згарищі залишалися люди і продовжували щось відновлювати. Не маючи нічого… Мабуть, тут було і найважче. Там було найбільше скупчення. На центральній вулиці, наприклад, були установки для заряджання від «Урагану», боєприпаси практично лежали вздовж вулиці, розкидані касети. Ми були морально налаштовані, що буде важко, і, мабуть, тому працювалося легше. А страх присутній завжди, бо якщо сапер не відчуває страху — йому треба покидати цю роботу”, — ділиться Тарас Патроняк.
“Темп розмінування такий, як і має бути”
Через сучасні засоби мінування процес роботи ускладнюється. Сапер розповідає, що у боєприпасах використовують вібродатчики. Тобто міни чи гранати можуть відчувати кроки, зчитувати зміну магнітного поля.
“Коли встановлюють міну, вона запам’ятовує магнітне поле навколо себе, і вилучення будь-якого металевого предмета з цієї зони може спричинити спрацювання зміни. Що цікаво — такі міни мають елементи живлення, а вони не можуть працювати вічно. Тому ми чекаємо якийсь час, щоб вони розрядились. Тож можна сказати, що темп розмінування такий, як і має бути”, — пояснює піротехнік.
Тарас Патроняк розповідає й про різні пастки, до яких вдається агресор.
“Ми помітили відмінність між попередніми (2017-2018) і цими ротаціями в тому, що замінування стали хитрішими. Під звичайну протитанкову міну можуть поставити, наприклад, міну-сюрприз ms3. Ви можете зробити все правильно, а під нею підв’язана розтяжка чи ще одна міна. Ми вже не можемо бути впевненими в тому, що вона штатно спрацює. Тобто так, як вона встановлюється, так і можна зняти. На жаль, були випадки, що хлопці гинули через пастки ворога чи під протитанковими мінами, навіть якщо дотримувалися усіх заходів безпеки. Могли завантажити в автомобіль міну, а вона спрацьовувала, і причиною є невідомі електронні схеми всередині підривника. Обладнання постійно оновлюють, але засобів, щоб виявити таку міну, фактично немає. Єдиний наш побратим, друг і товариш у цій ситуації є час, поки елемент живлення розрядиться”.
В середньому живлення вистачає на місяць, але є також ймовірність, що при 20-30% боєприпас може самоліквідуватись. У таких випадках саперам потрібно мати як мінімум удвічі більше часу. Для цього проводять відповідні розрахунки.
Враховуючи щільність замінування території країни, на думку Тараса, потрібно бути особливо обережними. Після років служби в якомусь іншому підрозділі, крім як група розмінування, Тарас Патроняк себе не бачить. Попри те, що важко, сили знаходить у бажанні бути корисним, а ще в постійному навчанні.
“Відчуття важливості виникає, коли триває процес розмінування: розумієш, що крім нас цієї роботи ніхто не буде виконувати. І присутність у складі групи дає розуміння того, що ми виконуємо потрібну роботу”, — завершив сапер.
