Коли бачиш такі назви населених пунктів, здається, що в них обов’язково коїться або принаймні раніше відбувалася якась чортівня. Направду ж життя в них розмірене і спокійніше, ніж в інших селах та містечках.
Забобонним та тривожним людям може бути нелегко гостити в цих населених пунктах. Мовляв, раз вже треба туди навідатися, варто бути вельми обережним. Хоча насправді більшість “диявольських” топонів не мають жодного стосунку до нечистої сили і, аби заспокоїти нерви, достатньо дізнатися історію походження таких назв.
Depo.ua розповіло про міста та села з лякаючими назвами і те, як населені пункти їх отримали.
Сатанів
Селище міського типу на Хмельниччині з древньої історією. Засновано було в 1404 році. Населення — 2609 мешканців.
Суперечки щодо походження його назви точаться й досі. Ми згадаємо найцікавіші легенди та припущення.
Римська версія. Начебто один з римських полководців у місцині, де розкинулося мальовниче поселення, запитав воїнів: “Sat aut non?” (тобто “Досить чи йти далі?”). Легіонери відповіли: “Sat”. Це нібито дала назву Сатанову.
Шведська версія. Начебто назва пішла від “satt” та “satte” – сидіти: добре чи міцно (як фортеця), ладно (вписуватись у місцевість), посідати (бути посадник).
Татарська версія. Начебто коли татари намагалися загарбати Поділля, то їхній полководець побачив на березі Збруча прекрасний сад, а тоді й промовив: “Ой, який прекрасний сат”. Звідси і пішла назва Сатанів.
Молдовська версія. “Сат” молдовською – велике село, селище. Відомо, що в часи поневолення Молдовського краю в IX столітті частина предків сучасних молдован переселялась в подільські краї.
Турецька “проклята” версія. За нею, яничари після багатьох невдалих спроб завоювати місто стали називати проклятим місцем (сатаною) густу лісову околицю поселення.
Народна версія. Вона виводить назву Сатанів з того, що тут колись виробляли різних божків. Підставою для цього варіанта легенди є свідчення, що до Сатанова завозили із сусіднього села вапняк, з якого і робили так званих “сатанів”.
Нарешті, назву Сатанову могли дати і у зв’язку з “бісівським” сусідством. До середини XIII століття в тутешніх місцях зберігався останній острівець язичництва, а таємні обряди давнім богам здійснювалися аж до XVI–XVII століть. Церква ж усе, пов’язане з колишніми богами, оголосила сатанинським. Звідси, мовляв, і назва міста, що розкинулося мало не в самому серці “країни волхвів, що нікому не скорилася”.
Чортків
Місто обласного значення в Тернопільській області. Засновано було в 1522 році. Населення – 28 913 осіб.
В польських публікаціях наводиться походження топоніму від шляхтича Чартковського, який був власником села, а прізвище його походить не від слова “чорт”, а від грецького “чарті”, що означало “папір” або “грамота”.
Ще одна інтерпретація – переважна більшість подільських річок (до яких належить і Серет, що тут протікає), особливо в середині течії та у верхів’ях, заболочена. Для них характерна і специфічна болотна рослинність, передусім багато видів очерету, який у місцевих діалектах зберіг архаїчну форму назви – черет, що колись мала форму черьт (черть). Таким чином, Черетова долина передавала своє ім’я поселенню, а потім і місту, яке тут виросло.
А ще назва Чорткова може мати давньослов’янську етимологію і походити від слів: čara – риска, лінія, кордон, борозна; čarati – проводити межу, креслити, проводити неглибоку борозну; čersti –орати; або ж староукраїнської “чрьта” – риса, лінія, що, у свою чергу, походить із індоєвропейської кеr-t – різати. Чи є у цьому щось бісівське – лише питання до фантазії кожного.
Нове Пекельне і Старе Пекельне
Села в Харківській області, обидва розташовані на правому березі річки Оріль біля автомагістралі Харків – Сімферополь, засновані в 1775 році.
Це два маленькі населені пункти, де проживає приблизно по 200 людей. Етимологія назви остаточно невідома, однак є легендарна версія. На правому березі річки Орелі (в літописах – Єрель) закінчувалися південно-східні володіння Київської Русі. Лівий берег був уже половецький. Там мирно випасалися табуни коней, а київськоруський берег був безлюдний, бо сусід часто проявляв агресію. Коли монголо-татари знищили половецькі орди і захопили їхні території, то, перебираючись через Орель, здійснювали походи прямо на Московію, змітаючи все на своєму шляху. В 1237 році вони спустошили землі так, що на півдні життя завмерло, а придніпровські степи почали називатися Диким Полем.
За Прутським миром 1711 року володіння тогочасної Росії на півдні обмежувалися річкою Ореллю. Для оборони південних кордонів від нападів кримських татар в 1731 році починається створення Української лінії укріплення, яка брала початок від Дніпра, проходила по Орелі і далі – до Сіверського Дінця. Обслуговувало її ландміліцькі (в перекладі “військо країни”) полки – російське військо, створене в 1713-му для оборони кордонів. Гарнізон розміщали там, де був важливий стратегічний пункт. І саме в районі нинішніх сіл Старе Пекельне та Старе Мажарове татари переходили через річку. Саме тут і несли службу російські солдати. Звичайно, жменя вояків не могла зупинити велике військо, тоді доводилося вдаватися до несподіванок та хитрощів. Напевне, в цей час і виникла назва оборонного пункту “Пекельне”, яка дійшла до нас в легенді. “Вздовж орільських берегів щільною стіною стояли очерета та рогіз. Була осінь. Коли наблизились татари, охоронці покликали на допомогу страшну стихію – вогонь. Ще й вітер повернувся в потрібному напрямку й поніс на ворога смерть. Передні не могли зупинитися, а задні напирали – створилося справжнє пекло”, – йдеться в одній з версій. А може, це татари під час походу попалили поселення, і виникла така назва. Адже відомо, що в 1737р. кримська орда, прямуючи на Соколку і Кобеляки, розграбувала тут все і спалила
Драгово
Село в Закарпатській області. Населення – 6000 осіб.
Згідно легенди, мати графа Дракули родом із закарпатського села Драгово у Хустському районі. Примітно, що у селі практично на кожному будинку розташовані хрести. Місцеві кажуть, їм є від кого захищатися. А ще кажуть, що задовго до Влада Цепеша (себто графа Дракули) і його переселення в Трансильванію, ще в 1329 році, угорський король за особливі заслуги перед короною подарував рицарям-братам Драгу і Вальку Хуст із замком, а також землі навколо міста – майже третину сучасного Закарпаття. Оселитися брати вирішили в Драгові. Скоріше за все, на той час село називалося не так і вже від нового господаря отримало ім’я, відоме дотепер. А власник, мабуть, був ще тим персонажем, адже “драг” в перекладі з румунської – чорт.
Чортомлик
Селище міського типу за 4,5 км від правого берега Каховського водосховища і за 3 км від річки Базавлук, на відстані 2,5 км від міста Покров Дніпропетровської області. Населення за переписом 2001 року становить 1324 особи.
Назва походить від однойменних острова в гирлі річки Базавлук та рукава в гирлі цієї річки, або невеличкої річки Чортомлик, правого притоку Дніпра. Про них поширюється багато легенд, які виводять їхню назву від слів, зрозуміло, “чорт” і “мликнув”, тобто “щез у воді”. Згідно одної з них, кошовий отаман Іван Сірко побачив на поверхні річки чорта, вистрілив у нього з пістоля і той назавжди зник (“мликнув”) в болоті. Втім, дехто тлумачить цей гідронім як “щуча річка”.
Проект герба від 1996 року враховує всі ці версії.
Чортория
Село в Іллінецькому районі Вінницької області, вперше згадується в Актах королівського трибуналу 1606 року. Щоправда, в ті часи його називали то Сокирою, то Дошкою. Як і у випадку з Чортковим, нічого бісового в назві села немає – воно також походить від прізвища шляхтичів Чарторийських, які ним володіли. І спочатку, що цілком природньо, було Чарториєю. А диявольську назву отримало наслідок перейменування вже за радянських часів.
Слід зазначити, що Чорторий в Україні було декілька. Ще одна збереглася в Кіцманівському районі Чернівецької області – з неї походить легендарний актор Іван Миколайчук. Були ще Чорториї на Львівщині та Тернопільщині: перша свого часу була перейменована на Кам’яне, друга – на Миролюбівку.
Чорномин
Село в Піщанському районі Вінницької області. Населення становить 1666 осіб.
Нинішню назву воно отримало від родини Чарномських, від яких тут лишився фантастичний палац, схожий на Білий дім у Вашингтоні. А от колишня назва цікавіша – Розбійне. Щодо неї існує кілька легенд. Найвідоміша – про козаків, які біля села напали на турецький загін і відбили полонених земляків. Також місцеві розповідають про битий шлях, що вів через густі ліси з Києва до Чорного моря та Криму, де на подорожніх нападали розбійники. Ватажком у них був напівміфічний розбійник Шпак, завдяки діяльності якого село і отримало таку назву.
Жахнівка
Село на Вінниччині, за 15 км від залізничної станції Рахни-Лісові. Населення становить 282 осіб. Перші письмові згадки про село є в джерелах XVIII століття. В західній частині Жахнівки, в урочищі Лиса Гора є трипільське поселення. Утім потік “туристів” до Жахнівки забезпечує не воно, а місцева гадалка Людмила – в інтернеті чимало запитів з проханням поділитись контактами цієї жінки.
А нещодавно Жахнівка потрапила в новини через дійсно страшну подію – вбивство. Під час застілля чоловік зарізав свого зятя за те, що той негарно висловися про дружину.
Підкамінь
Селище міського типу у Бродівському районі Львівської області. Перша згадка про нього датується 1441 роком. Населення – 2032 особи.
Начебто і нема нічого надзвичайного у назві Підкамінь – саме таке, досить відоме в Україні, село є на Львівщині – але саме в камені, під яким село, і суть. Бо він Чортів.
Ця 17-метрова скеля, поруч з якою нема ні гір, ні інших кам’яних насипів, є пам’яткою природи і в письмових джерелах зустрічається з 1441 року. Нині на ній можна знайти сліди дерев’яної споруди, згідно з літописними джерелами – стародавнього монастиря, на першому поверсі якого розташовувалися келії ченців, а на другому – храм.
За часів язичництва скеля використовувалася як капище або жертовник, пізніше – як монастир оборонного значення. Зрозуміло, що такий об’єкт не міг не обрости своїми легендами. За однією з них, колись тут мешкали добрі і мирні люди, а допомагали їм монахи з поблизького монастиря. Це не сподобалось Чортові, тож він відірвав від карпатських гір величезний камінь та поніс до села, аби знищити його. Але одному з ченців тієї ночі наснився пророчий сон, тож монах почав ревно молитись. І коли вже Сатана був поблизу села, настав світанок, заспівали півні, і нечистий, втративши силу, кинув камінь і втік далеко у Карпати.
Лихачиха
Село у Володарському районі на півдні Київщині. Населення – близько 240 осіб. За моторошною назвою ніякої страшної історії нема. Все доволі просто – колись тут оселився козак на прізвище Лихий, а тому і хутір, а далі і село назвали відповідно.
В Україні моторошні назви мають не тільки міста і селища. І от з ними, як правило, завжди пов’язана якась страшна історія.
Несамовите – озеро вбивць та самогубців
Несамовите – озеро льодовикового походження, розташоване на північно-східних схилах гори Туркул, на висоті 1750 метрів над рівнем моря на межі Закарпатської та Івано-Франківської області.
Гуцули вважають, що в озері Несамовитому у Карпатах збираються душі грішників. Відвідати мальовничу високогірну водойму, овіяну переказами і легендами, мріє кожен мандрівник чи любитель містичного. Як би не кривилися скептики, але щось в тому озері таки є. Принаймні, ось три байки про нього.
Байка перша: це місце, де народжується град. Гуцули вважають, що в озері збираються душі тих, хто позбавив життя себе чи когось іншого. І якщо кинути в них каменем, тобто збурити плесо, вискакує вершник на баскому коні та гарцює навколишніми скелями, викрешуючи каміння, що перетворюється на лід. Тоді виринають з озера грішники, які збирають той лід та чорними хмарами розлітаються Чорногорою: де розв’язують торби – там падає град. Мешканці сусідніх сіл відають, яку шкоду їхнім домівкам завдає влітку град з Чорногори. І тому всі вони свято шанують звичаї і дотримуються повір’їв. А коли вже гроза пройде селом, то з цікавістю роздивляються, в кого яку шкоду град наробив, та з гордістю вихваляються, що у тих, хто істинно вірить у бога, святкує у всі великі й малі свята і шанобливо ставиться до громовиць, шкоди стихія не наробила. І не дай Боже комусь хизуватися перед тутешніми жителями, що пробував кидати камінь у Несамовите. За то гуцули по голівці не погладять.
Байка друга: колись давно в озері втопилася молода дівчина, і вона дуже гнівається, якщо хтось у ньому купається. Той, хто насмілиться, обов’язково отримає негоду в подарунок.
Байка третя стверджує, що вночі довкола озера танцюють душі самогубців, які можуть затягнути на дно необачних, хто потрапить їм до рук. Єдине, що врятує від злих духів, – звук трембіти. А ще кажуть, якщо неодружена (незаміжня) людина вмиється озерною водою, протягом року знайде собі пару.
Чортові скелі
Розташовані біля південної околиці села Лисиничі, між Львовом та Винниками, в межах Винниківського лісопарку. Уся скельна група дуже мальовнича і через легкодоступність та близькість до Львова є улюбленим місцем відпочинку львів’ян.
Взагалі-то ці скелі Чотові, і назва, очевидно, пов’язана зі словом чоти (чати, чатувати, стояти на чатах), що свідчить про давнє призначення скель як сторожового поста на східних підступах до Львова. Але частіше їх називають Чортовими скелями. Зрозуміло, що легенд навколо них – дай боже. Тут і вже знайома про Сатану, який тягнув скелю, щоб знищити храм у Львов, і просто про бісів, які порозсипали великі камені в лісі, і про дракона, який тут оселився, і про скарб під скелею. І, нарешті, про сторожовий пункт військ Богдана Хмельницького, який поляки здобули, але ціною дуже великих втрат, за що й прозвали скелі Чортовими.
Таємниця Бійної гори
Вовчинецькі гори — частина Покутської височини, що сягає 300-350 метрів над рівнем моря, з похилими схилами та плоскою поверхнею. Займає площу 30 га. Пагорб розташований на північному сході від Івано-Франківська, біля села Вовчинець. Це місце є одним з найкращих для відпочинку та огляду краєвидів обласного центру.
У давні часи цей масив мав назву Бійна гора. А все тому, що тут колись відбувся страшний бій між козаками і польськими загонами Потоцького. Про гору є багато містичних розповідей. Місцеві мешканці кажуть, що вночі по горах ходить нечисть – вуж з людською головою, крилата змія і таємничий чорний пес. А на Купалу тут чути дзвони і співи гріховних монахів.
