До Дня усіх закоханих секретами сімейного щастя з «Репортером» поділилися подружжя Королів з Городенківщини та Шпаковичів з Івано-Франківська. І мають право, бо разом прожили понад 50 років.
У чому ж секрет? Дізнавався Репортер.
Є щось незмінне
Ірина та Іван Королі з села Стрільче Городенківського району 4 лютого відзначили 60 років, як стали на весільний рушник.
«Йой, які то були сніги того дня, коли ми одружувалися, – пригадує з усмішкою пані Ірина. – Як нині пам’ятаю, іній, завірюха й ожеледиця. Але які ми були щасливі!».
Ірина та Іван зналися з дитинства. Їхні хати були недалеко, то разом на толоці й корів пасли, і у школі дружили.
«Коли ж стали старші, то десь собі за стінки станемо й поговоримо, – розповідає пані Ірина. – Якусь таку приємність один до одного відчували».
Після восьмого класу Іван поїхав вчитися до Городенки у школу механізації на тракториста, а Ірина закінчувала старші класи у сусідніх Серафинцях. Каже, дуже хотіла бути вчителем і готувалася вступати у Коломию на педагогічний.
«Іван якось сказав, що поступати будеш вже як моя – з моєї хати, – каже жінка. – От, після школи ми й поженилися. Батьки були не проти».
Після весілля у Королів народилася донька, а чоловіка призвали у армію на три роки. Служив на Чорноморськім флоті. Ірина чекала його зі свекрухою. Каже, така добра була, як друга мама.
«Орисько моя золота, я йду погодую козу, – ласкаво звертається пан Іван до дружини. Він якраз зайшов до кухні. «Та я вже все зробила, – відповідає вона. – Сідай їсти. Він мене так усе називає, бо в нас Ірина й Орися – то одне ім’я. А я йому й нині кажу: «Мій Іванко».
Отож, коли чоловік повернувся з армії, не забув про мрію дружини. Підтримував її, аби вона вступила на педагогічний. Пані Ірина сміється, що їздив за неї на збори. Потім помагав, коли та пішла вчитися у Чернівці.
Пані Ірина майже 40 років пропрацювала у місцевій школі. Хвалить чоловіка, що дуже працьовитий. Має багато медалей, грамот. А для неї найвищою відзнакою є те, що й нині колишні учні навідують її, вітають з днем народження.
«Ми ніколи не сварилися, він мене не ревнував, бо я й приводу не давала. І я його не ревнувала, – розказує жінка. – Було і добре, і не дуже, бо хата, де жили, була старенька і завалилася. Тулилися всі в одній кімнатці, поки відбудовували. Попри все, ми добре жили, не бідували. Усе в роботі та в розумінні. І дякувати Богу, так і дотепер. Я молюся й молюся за те, щоб Бог поміг і дав здоров’я».
Вони нажили двох доньок, двох онуків і шість правнуків. Але всі пороз’їздилися хто куди, а вони таки і є одне в одного. Хоча рідні часто навідують стареньких родичів і в цю п’ятницю всі обіцяли приїхати на день народження до пана Івана. Він святкуватиме 80 років.
«Лиш би дорогу не замело, – зітхає пані Ірина. – Щось приготуємо і будемо чекати гостей. У церкві обов’язково службу наймемо, аби Бог ще трошки дозволив нам разом пожити. Нині молоді не хочуть слухати старших. Світ став іншим, але є щось таке незмінне. Треба один другому поступатися, одно другому вірити й довіряти. Нема чого сваритися, бо життя дуже коротке».
І в горі, і в радості
Попри те, що Ольга та Андрій Шпаковичі з Івано-Франківська разом ще від студентської лави – уже понад 50 років, але вперше церковний шлюб взяли лише два роки тому.
Розказують, що так хотіли відзначити золоте весілля. До вівтаря молодят вела улюблена онучка.
«Знаєте, були якісь такі переживання й хвилювання, – із захватом розказує пані Ольга. – Мала гарну нарядну сукенку. Все відбулося за правилами церковного шлюбу. Ми ще того дня вперше посповідалися й причащалися. Знаєте, цих 50 років… То, як в одні двері зайшов, а в другі вийшов. Все минулося миттєво».
А поєднала їх любов до історії у далекому 1966 році. Тоді пан Андрій якраз закінчив 13 школу, а його кохана Ольга приїхала до Івано-Франківська з Львівщини – зі Сколе, аби вступати на історичний факультет.
Жінка пригадує, що на ті часи факультет був дуже престижний – 18 людей на одне місце. Але вони вступили. Як нині згадує, що познайомилися 3 липня на першій консультації. Одразу помітила свого Андрія, бо каже, був дуже гарний.
«І з того часу ми разом, – говорить Ольга Шпакович. – Ми й потрапили в одну групу, а потім поїхали на картоплю в Ямницю. Студентів тоді відправляли. Після того стали зустрічатися, а на третьому курсі розписалися. Це було 5 липня 1969 року».
Кажуть, прожили щасливе та гарне життя. Багато подорожували, всюди разом. Через шість років у них народився довгожданий син, а потім і донька.
«Але так сталося, що сина ми втратили, коли йому було 25 років, – зітхає пані Ольга. – Пережили дуже важку трагедію, але я вам скажу, недаремно молодята присягають, коли стають на рушник: «разом і у радості, і в горі». І все перемагається, якщо є любов і злагода».
Обоє працювали вчителями історії. Він у школі № 13, потім 16, а вона у школі № 2. Нині вчителює їхня донька Наталя. Вона є педагогом у шостому поколінні.
«Історія нашої родини дуже цікава, – говорить пані Ольга. – Наші родичі були близькі з дружиною Гната Хоткевича – пані Платонідою. Вона часто гостювала у нашому домі. Через неї ми познайомилися з багатьма цікавими відомими людьми. Певно, їхня пара з усіх історичних постатей для мене є взірцевою. Вона молоденькою студенткою вийшла за нього заміж, коли Хоткевич став вдівцем і мав уже троє дітей. Ще двох вони з ним народили. Вона була дуже віддана, всюди їздила за ним».
Пані Ольга каже, секрет сімейного щастя не зовсім у любові, хоч це романтичне почуття триває і до старості.
«Взаємоповага і розуміння – ось найголовніше, – вважає вона. – І уступати одне одному, бо інакше нічого не вийде. Треба все переборювати разом – і добре, і погане. Дай Боже всім такого чоловіка, як я маю».
