Мар’яна Ковальчук дивиться на фото брата Юрія на сітілайті на центральній площі Калуша. «Егоїст ти, – зітхає вона. – Вмерти простіше, ніж оплакувати й жити з цією втратою».
Далі Мар’яна сканує QR-код на фото й на екрані телефона з’являється відео про брата.
За майже три хвилини можна познайомитися з воїном, дізнатися, яким він був, що любив, як загинув та що про нього говорять побратими.Така суть цифрових пам’ятників і їх хочуть робити про кожного Героя. Почали з Калуша, пише Правда.іф з посиланням на Репортер.
«А я брату скажу»
Ту трихвилинну історію про брата Мар’яна писала зо два місяці. Було дуже важко, та й зараз, коли знову продивилась відео, – плаче. Між ними з Юрієм рік різниці.
Ми завжди були поруч, з дитинства. Захищали один одного, – пригадує Мар’яна. – Брат з дитинства вчив, що за собою треба стояти, але й сам завжди захищав. За ним я була, як за стіною. Знала, що б не сталося, що б я не наробила, не сказала, хто б не образив, у голові фраза: «А я брату скажу». Я була спокійна. А зараз – діра…
Мар’яна розказує, що брат мав контузію, його побратими майже силою відправили на лікування. Це їй вже потім розказували побратими. Але Юра не долікувався, бо рвався назад, до хлопців. Дуже переживав за них. Вернувся, а через 10 днів загинув.
35-річний Юрій Ковальчук з перших днів вторгнення відправився на війну, бо, як каже сестра, «з дитинства мав підвищене почуття відповідальності».
Він був командиром протитанкового відділення роти вогневої підтримки десантно-штурмового батальйону легендарної 80 бригади. Брав участь у боях біля Вознесенська, Білогорівки, Ізюма, Лисичанська тощо.
2 жовтня біля села Ізюмське Харківської області Юрій Ковальчук загинув. Ворог скинув на їхні позиції авіабомби.
Не лише дати
Після смерті брата Мар’яна мало з ким розмовляла. Якось їй зателефонував товариш Владислав Цюпа. Згадує, що дуже обережно розмовляв з нею, бо була тоді небагатослівна. Розказав про ідею – зробити у Калуші перший цифровий пам’ятник Юрію.
Я лише спитала, що для цього треба, – пригадує Мар’яна Ковальчук.
А треба було зібрати інформацію, спогади рідних, побратимів і скласти це все в один текст. Також зібрати фото та відео, аби зробити сюжет, який би познайомив ближче з загиблим героєм.
За словами Мар’яни, цифрові пам’ятники – це ідея Андрія Меланчика з Умані. Він є автором додатка Bank of Memories, який створив через хворобу матері – їй поставили діагноз Паркінсона. Роздуми про те, як зберігати пам’ять про людину для майбутнього, надихнули його на створення застосунку. Він працює на технології блокчейн і дає можливість зберегти унікальну інформацію – назавжди.
Оскільки Меланчик працював з Владом Цюпою, то вирішили робити проєкт у Калуші. Але не тільки для калушан, а й для всієї України.
За словами Мар’яни, поки що Юрій перший, але у Калуші були збори родичів загиблих, на яких була й вона. Презентували проєкт, розповідали, для чого він та як працюватиме. Каже, усі прийняли позитивно.
Люди вже залишають заявки, – говорить Мар’яна. – Зараз маю 11. І це не лише з Калуша, маю заявку з Умані. Її можна залишити, зайшовши на сайт Bank of Memories.
Далі Мар’яна телефонує заявникам, збирає дані. Кожного просить максимум фото та відео. Також для такої роботи створили громадську організацію «Спогади України». Надіється, що до проєкту доєднаються інші активісти, волонтери, місцева влада, центри комплектації (військкомати).
Додає, що завдяки їм можна мати інформацію та робити пам’ятники для воїнів, у яких немає рідних чи рідня за кордоном.
Адже кожен воїн достойний, аби про нього пам’ятали.
Ми хочемо максимально показати історію людини, яка була на війні та що вона там пережила, – пояснює Ковальчук. – Аби інші люди, до війни ніби непричетні, хоч трішки відчули свою дотичність. Що насправді, якби кожен дбав лише за своє життя, ми б давно були в окупації. А завдяки цим тисячам, які заради загального блага поставили під загрозу своє життя, ми ще розмовляємо українською і живемо в Україні. Маємо можливість жити й розвиватися.
Сестра загиблого додає, що люди мають знати про воїна не лише дату народження і дату смерті.
Дуже важливі спогади
Я знаю, яка це втрата, знаю, як розмовляти з рідними загиблих, бо розумію їх, – каже Мар’яна. – Той, хто не втратив, не зрозуміє, не відчує того болю. І від того, що я когось можу підтримати, мені стає легше. Я відчуваю свою потрібність, це мій внесок у те, чим я можу віддячити загиблим хлопцям. Це мінімальне, що ми можемо для них зробити.
У рідних Мар’яна обов’язково просить контакти побратимів. Каже, інформація від них дуже важлива, бо часто вони знають більше, ніж рідні.
Ми багато про брата не знали, – говорить сестра загиблого. – Не знали, наприклад, що Юра був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Дізналися, коли він загинув. Він цим не хизувався. Насправді був дуже скромний, і побратими про нього дуже добре відгукуються. Він рідним став для кожного. Я дуже надіюся, що в майбутньому кожному побратиму подякую, що мій брат воював саме з ними, що вони його підтримували й захищали. Мій брат не кожних називав друзями, а тим більше братами.
Мар’яна також хоче в майбутньому створити мініфільм про братових побратимів, аби їм була така згадка. Каже, основне зараз – запитувати й дізнаватися, поки все свіже, поки історія жива і живі люди, які були поруч.
Вони до брата сюди приїздили на кладовище, – розповідає Мар’яна. – Біля могили поставили велику лавку з шевроном 80 бригади та їхнім гаслом: «Ніхто, крім нас». Коли говорила з ними, розказували про брата, то я з роззявленим ротом слухала й захоплювалася. Юра ніколи нічого не розказував. Це я завжди пишу, пишу. Прошу, аби хоч слово відписав. А він: «Та я на війні, а не в телефонній будці, аби постійно відписувати. Все ок, все добре». Ніколи від нього не можна було почути іншого. А такий проєкт дуже важливий – це пам’ятка, яку будуть бачити всі.
Цифровий пам’ятник Юрію Ковальчуку відкриють уже незабаром. Він розміститься на фасаді школи №5, де вчився загиблий герой.
