8 грудня відзначався міжнародний День благодійництва. Не кожен здатен приділяти свій час іншим та піклуватися про когось, окрім себе та своїх рідних. Журналіст Правда.іф поспілкувалася із засновницею Освітньо-благодійного проєкту “Янголи Поруч” Орестою Возняк.
-Пані Ореста, як давно ви займаєтеся благодійництвом?
-Особисто я волонтерською діяльністю займаюся з 2011 року. Почала разом зі своїми студентами, в яких я була куратором на філософському факультеті Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. Наша організація — це освітньо-благодійний проєкт “Янголи поруч”, який виник при факультеті. Спочатку виникло бажання разом зі студентами зробити якусь постійнодіючу акцію. Мені подобалося дивитися, як студенти подають свої ідеї, пропонують, кому б хотіли допомогти, разом створюють стенди. Проаналізувавши ситуацію, ми зрозуміли, що не хочемо діяти як більшість волонтерських груп, котрі один раз в рік їдуть в довільно обраний інтернат до певного свята; хотілось чогось більшого. Проте спочатку ми все-таки вирішили зробити щось до дня св. Миколая, оцінити результат і організовувати постійні благодійні акції по мірі їх необхідності. Ми поїхали в Яблунівську спеціальну школу-інтернат, не зовсім розуміючи, що таке «спеціальна». Я на цьому не наголошувала, щоб не відлякнути молодь, але ми багато розмовляли, проговорювали правила поведінки волонтера та готувались до навчально-розвиваючих занять, які планували провести для дітей. Ми розробляли різні майстер-класи, квести, лекції та ігри. Щасливі очі дітей запалили нас, і ми пообіцяли їм повернутися. Найбільше вразило тоді те, що діти просили приїхати ще раз – ми помітили, що діти не вірять в те, що волонтери повернуться до них. Окрім цього, спочатку було доволі прохолодне ставлення з боку адміністрації школи, які теж не вірили у наше повернення. І ось перед нами з’явилося перше завдання – не підвести дітей та обов’язково до них повернутися. Результат – ми відвідуємо та спілкуємось із дітьми з Яблунівської школи-інтернату вже вісім років поспіль.
-Як ви обирали заклад куди поїхати?
Дуже просто: ми зателефонували у службу Мальтійської допомоги та запитали, де найбільше потрібна допомога. Там нас направили в Яблунів, Косівський район. Можливо, людей лякає відстань, тому що це далі, ніж всі інші заклади, а також назва закладу раніше була інша — це була школа для розумово відсталих. В селі теж від цих дітей відгороджувалися: нажаль, працює стереотип «моя дитина теж буде така, якщо буде спілкуватися з особливими дітьми».
-Яку допомогу ви везли до школи?
– Порадившись із різними волонтерськими організаціями, ми вирішили, що не варто віддавати допомогу адміністрації школи та завозити так, щоб це не бачили діти. Ми робили індивідуальні подарунки, канцтовари, які віддавали дітям. Ми розуміли, що діти іноді ламають канцтовари та можуть розлити шампунь чи мило, можуть експериментувати, тому потреба в цих речах є постійною. Також важливим було те, що це були їх приватні речі, адже в таких закладах діти позбавлені чогось особистісного, але так цього потребують. У них немає біля ліжок сувенірів, м’яких іграшок чи книг. (Якось ми спостерігали, як хлопчик довго нюхав гарний шампунь, подарований йому). Усі канцтовари закуплені державою чи школою зберігаються у вчителя тільки для навчання, тож дитина не може мати власний олівець та блокнот для малювання чи записування своїх думок. Тому ми намагалися дарувати щось для творчості та підтримували дітей, які писали вірші, співали, малювали, майстрували. З часом все більше і більше дітей почали ділитися з нами своїми хобі та розкривати нові таланти.
Ми приїжджали із різними майстер-класами. Все частіше запрошуємо гостей-майстрів, лекторів, танцюристів, пекарів, педагогів, художників, тренерів. На той час це були новинки, наприклад, нові техніки виготовлення листівок (квілінг, декупаж), арт-терапія (малювання пальцями, по склу, граттаж, ліпка, мозаіка). Ці діти і так вміють гарно вишивати, а хлопці ремонтувати взуття — це справи, які давала школа. Але школа не мала можливості закупити щось сучасне, тож для дітей клейовий пістолет вже був новинкою. Тому ми вирішили навчати в першу чергу волонтерів, а волонтери могли навчати педагогів новинкам, які вони можуть використовувати під час занять з дітьми. По можливості ми взялись допомагати матеріально.
-Чи залучали ви ще якісь організації для відвідування закладу?
-Ми пообіцяли дітям приїжджати регулярно, а оскільки добиратися туди було важко ми залучали інші організації як гостей наших навчально-розвиваючих програм. Часто ми виступаємо організаторами чиєїсь благодійної акції, повністю її координуємо і домовляємось з адміністрацією школи. В рамках нашого посередництва в Яблунівську спеціальну школу їздила Івано-франківська обласна філармонія з концертами, представники компанії SoftServe з майстер-класами та лекціями. Ми організовували благодійну акцію разом з «Дрібнотою» та «Добрим вертепом» та неодноразові екскурсії в «Буковель» з ініціативи О. Шевченка.
-Які заклади ви ще відвідували?
- Кілька років ми відвідували не лише дітей, а й стареньких в Геріатричному пансіонаті. Сьогодні ми радіємо, що пансіонат має своїх волонтерів-опікунів в проєкті «STAY».
Ми вирішили зосередити свою увагу на розвитку дітей. Нашими волонтерами тепер стають не лише студенти, але й наші випускники, друзі, батьки друзів, педагоги різних навчальних закладів, батьки з дітьми-школярами та навіть люди із різних міст.
-Яка доля випускників інтернату?
-Дуже важко захистити випускників інтернату від важкої долі. Проте зараз вони вже не бояться звернутися за порадою чи допомогою до волонтерів чи вихователів інтернату. Більшість випускників навчається в Коломийському ліцеї сфери та послуг та Кутському професійному ліцеї. Цього року в травні ми купляли випускникам електрочайники, кастрюлі та рюкзаки — це те, що знадобиться їм на перший час у гуртожитку.
-Ви допомагаєте своїми силами чи залучаєте спонсорів?
-Колись я дуже соромилася залучати спонсорів, мені здавалося, що ми самі повинні вкладати свої сили та ресурси. Поки ми мали змогу, то кожен давав маленьку часточку. Але з року в рік ми не можемо витрачати тільки свої сили, як душевні, так і матеріальні. Ми приймаємо допомогу від меценатів та спонсорів, але ніколи їх не рекламуємо якось по-особливому, просто публікуєм фотозвіт.
За свою роботу ми маємо і нагороди. Минулого року нас нагородив журнал «Місто», провівши інтернет-опитування та спираючись на думку незалежного журі з 50-ти людей. Ця нагорода називалась «Добрий вчинок року». До Дня волонтера нас нагородив мер міста, але ми ніколи не подаємо себе в якісь списки. Цього разу – це результат постійної багаторічної співпраці із міським центром соціальних служб сім’ї, молоді та дітей. Адже ми опікуємось не лише інтернатом, а й багатодітними, малозабезпеченими, кризовими сім’ями та сім’ями, що потрапили у складні життєві обставини.
-З якою метою ви співпрацюєте із міським центром соціальних служб сім’ї, молоді та дітей?
-Ми намагаємося зробити все, щоб діти із нашого міста та найближчих сіл не потрапляли до інтернатів. Ми підтримуємо молодих матерів та татусів-одинаків, які мають по двоє, троє чи четверо-п’ятеро дітей та мешкають на зйомному житлі. Дуже часто серед таких батьків є випускниці інтернату, які народили дітей та залишилися без чоловіків в легший час, але зараз вже не справляються. Ми ставимо собі за мету підтримати морально та допомогти тільки найнеобхіднішим: ліки, канцтовари до школи, продукти, теплий чи літній одяг, ліки, меблі, коляски для особливих діток, іграшки. Дуже важливо, щоб діти з малозабезпечених сімей та соціальні сироти могли почувати себе комфортно у соціалізації та у навчанні, а це означає потребу у досить простих речах, котрі доступні більшості, проте не завжди доступні нашим підопічним.
-Чи багато приносять одягу для допомоги?
– Так, одягу в нас дуже багато, і досить серйозною нашою проблемою є те, що немає місця, де ми могли б це все розміщувати. У Прикарпатському університеті ми маємо маленьке приміщення. Нам не вистачає місця там тримати побутову техніку, комп’ютери, одяг та іграшки, які нам приносять. Частину речей я змушена тримати вдома.
-Якої допомоги ви потребуєте найбільше?
-Найбільше ми потребуємо цікавих людей, які будуть готові їхати до дітей та спілкуватися. Діти швидко прив’язуються та на наступний раз чекають хоча б половину попереднього складу. Ми для них як старші друзі, наставники, які можуть щось порадити. Наприклад, ми запрошували до вихованців інтернату студентів медичного коледжу, які розповідали про особисту гігієну та місячні, це ті речі, про які не зручно питати у педагогів. Найважче організувати транспорт, щоб їздити до дітей частіше. А також ми шукаємо більше приміщення для того, щоб сортувати речі. Проводити організаційні зустрічі, тренінги, навчання для волонтерів та благодійні майстер-класи чи вечори.
-Чи багато долучається людей?
-Так. До проєкту долучається багато людей з дуже різних соціальних груп, від школярів і студентів до знаних і досвідчених тренерів. Звісно ж, «Янголи поруч» не змогли б проіснувати стільки років без постійних надійних учасників, таких, як моя колишня студентка, куратор проєкту, Анастасія Мельник.
-Які ви влаштовуєте благодійні акції?
-Ми проводимо багато мистецьких акцій. Коли ми тільки починали, то ніхто не розумів, що таке благодійний ярмарок; нам було важко налаштувати університет, що люди можуть вільно заходити та щось купувати. На даний момент це все вітається і можна сказати, що ми були першопроходцями у нашому місті. Також ми робили гаражні розпродажі або акції, де ми нічого не продавали, а віддавали за благодійний внесок.
-Як люди ставляться до діяльності волонтера?
-Приємно, що зараз люди починають розуміти, хто такий волонтер, що це доброволець, який допомагає за своєю волею, а не тому, що йому хтось заплатив. Зазвичай в людей виникає запитання: «а що ви з цього маєте?». Навіть студенти в мене питали, скільки мені платять за волонтерську роботу. Хоча в неправильно організованих фондах волонтерська робота оплачується, тому іноді люди так це і сприймають.
-Наскільки розвинута благодійність в нашому місті?
-Благодійність вже добре розвинута, але вона наштовхується на багато стереотипів та страхів. Наші люди суворі до волонтерів та вважають, що ми не маємо права помилитися. Коли я щось прошу для конкретних потребуючих, то ризикую своїм іменем, а родина, котрій я допомагаю, нічим не ризикує та нічого не втрачає. Якщо я через півроку випадково дізнаюся про те, що вони мене ошукали, я не зможу це пояснити людям, але ніхто від цього не застрахований. Дякувати Богу, в нас ще таких серйозних проколів не було, але ми завжди маємо бути готовими до того, що ми чогось не будемо знати.
-Яке ваше ставлення до благодійності, такої, як пожертви на вулицях міста?
Досить обережно. Це вже рівень освіченості наших містян. Я вважаю, що люди, які заробляють кошти чесно, повинні думати, куди вони їх витрачають. Будь-яке волонтерство має бути відповідальним. Я завжди повинна перевірити документи організації/волонтера/потребуючого, куди я даю кошти, хоча, звичайно, надурити можуть і тут. Існує багато маленьких фондів, які створені з справжніми документами, але вони не звітують батькам хворих дітей, скільки вони зібрали. Найчастіше саме в таких фондах і платять волонтерам. В нас є поліція, яка повинна це виявляти та оприлюднювати, але з цим завжди є складнощі. Давати кошти під храмом чи десь на вулиці тому, хто каже, що не може добратися додому, безвідповідально. Завдяки соцмережам та загальній медійній доступності у наш час є безліч можливостей для перевірки прозорості благодійної діяльності та для ефективного просування інформації про необхідність збору пожертв. Тому до вуличної благодійності слід ставитись дуже обережно.
-Дякую за розмову!
Підготувала Влада Карєва.
12 грудня учасники освітньо-благодійного проекту “Янголи Поруч” та запрошені гості завітають до вихованців Яблунівської школи-інтернату з новою навчально-розвиваючою програмою.
Усі бажаючі допомогти можуть звернутися до засновниці проєкту Орести Возняк за номером 0666789463 або написати у соціальній мережі Facebook.
Сторінка у соціальній мережі Facebook: https://www.facebook.com/groups/jangolu/
